Криза легітимності на Різницькій: як скандали з кол-центрами та втеча генпрокурора розбили залишки довіри до системи

Українське суспільство, яке щодня тримає удар повномасштабної війни, дедалі гостріше й нетерпиміше реагує на внутрішню несправедливість у владних кабінетах.

Коли лінія фронту тримається надзусиллями військових та волонтерів, глибока інституційна криза у ключових правоохоронних структурах сприймається громадянами не просто як політична поразка, а як загроза національній безпеці. Офіс генерального прокурора довгий час перебував у центрі уваги через закиди щодо політичної залежності та кулуарного впливу, проте драматичні події осені 2026 року остаточно підірвали фундамент довіри до цієї інституції.

Свіже загальнонаціональне соціологічне дослідження, яке провели Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) на замовлення громадської організації «Центр протидії корупції», зафіксувало вкрай тривожну картину. Опитування охопило 1050 респондентів віком від 18 років у всіх вільних від бойових дій регіонах України у період із 21 серпня по 10 вересня 2026 року. Отримані результати підтверджують: прірва між суспільством та прокурорською системою сягнула критичної глибини.

Абсолютна більшість українців — 70% опитаних — заявили, що категорично або скоріше не довіряють органам прокуратури. Лише 26% респондентів висловили певний рівень оптимізму щодо цього відомства, а 4% не змогли визначитися із відповіддю. Таким чином, показник недовіри практично втричі перевищує позитивні оцінки. Примітно, що вкрай низька довіра зберігається незалежно від соціального статусу, однак серед громадян із вищою освітою скепсис помітно вищий: серед них рівень повної або часткової недовіри сягає 75% проти 72% у групі із середньою освітою.

Особливу пікантність цим цифрам надає часовий контекст опитування. Польовий етап дослідження проходив у момент, коли тогочасний генеральний прокурор Руслан Кравченко ще формально обіймав посаду і не вирушив у свій скандальний рейс до Франції на службовому автомобілі. Публічні деталі спецоперації НАБУ та САП під кодовою назвою «Карфаген» лише просочувалися в медіа в останні дні польових інтерв’ю.

Це означає, що зафіксоване нищівне ставлення до прокуратури сформувалося не під впливом раптового емоційного шоку від фінальних подій, а було закономірним наслідком роками спостережуваної імітації законності.

Тінь «Карфагена» 

Коріння тотальної зневіри громадян стає очевидним, якщо поглянути на масштаби оборудок, розкритих антикорупційними органами. 4 вересня детективи НАБУ та прокурори САП зайшли з обшуками до головної будівлі Офісу генерального прокурора на вулиці Різницькій, а також безпосередньо до заміського будинку самого Руслана Кравченка. Головною мішенню розслідування став заступник начальника Департаменту міжнародного співробітництва ОГП Сергій Кропива — найближча довірена особа очільника відомства, з якою той підтримував тісні неформальні контакти.

Читайте також: Операція Янус проти Карфагена: Президент мене стримував, але я вирвався на Париж

Слідство звинуватило посадовців у створенні злочинної організації, яка поставила на потік системне «кришування» мережі шахрайських кол-центрів. Як зазначають розслідувачі, за багатотисячні хабарі посадовці забезпечували недоторканність обраним підпільним офісам, які виманювали кошти в українців та іноземних громадян, одночасно цькуючи перевірками їхніх ринкових конкурентів. Легалізація брудних грошей відбувалася через купівлю елітної київської нерухомості та оформлення часток на водіїв, цивільних дружин та родичів самих чиновників.

Проте справжнім моральним ударом для суспільства стали опубліковані прослуховування розмов Кропиви та Кравченка, деталі яких публікувало видання Суспільне. Аудіозаписи зафіксували, що підлеглий буквально виконував роль особистого секретаря й спонсора побуту свого шефа: бронював для генпрокурора розкішні апартаменти в закордонних поїздках, оплачував столики в дорогих ресторанах, особисто займався закупівлею техніки та оформленням американських віз для дружини Кравченка і навіть курував будівельні бригади, що робили ремонт у його маєтку.

Генпрокурор спочатку спробував загасити пожежу звільненням Кропиви та публічними запевненнями у своїй непричетності. Проте після зустрічі на Банковій 7 вересня посадовець був змушений написати заяву про відставку. А вже вранці 14 вересня він пішов у ва-банк: записав відео з оголошенням підозр директору НАБУ Семену Кривоносу, після чого поспіхом перетнув західний кордон під прикриттям фіктивного відрядження до ПАРЄ. Підлеглі на Різницькій скасували його підозри вже до вечора, назвавши демарш керівника «позбавленим юридичного сенсу», проте удар по державі було завдано колосальний.

Читайте також:  «Красти так мільйон, вибивати так пенсію»: як клан «Канцлера», його «Муза» та паспорти РФ поховали генпрокурора

Чому українці не вірили в незалежність керівника ОГП

Окремий розділ дослідження соціологів стосувався персональної оцінки постаті самого Руслана Кравченка, коли той ще сидів у кабінеті на Різницькій. Понад половина українців — 51% респондентів — однозначно заявили, що не вважають генерального прокурора незалежною фігурою. Лише 16% опитаних побачили в ньому ознаки самостійного керівника, тоді як третина (32%) вагалася з відповіддю, а 1% відмовився коментувати це питання. Серед тих, хто визначився із власною позицією, негативна оцінка домінує із приголомшливою перевагою.

Сприйняття залежності генерального прокурора виявилося безпосередньо пов’язаним із типом поселення та рівнем поінформованості громадян. Найвищий рівень скепсису зафіксовано у великих містах: серед мешканців Києва та обласних центрів лише 17% вірили в незалежність глави ОГП, тоді як 83% назвали його залежним від політичної волі чи зовнішніх впливів. У районних центрах та малих містах частка тих, хто не вірить у самостійність керівника, становить 74%, і навіть у селах та селищах ця цифра перевищує 68%.

Аналогічна кореляція простежується й за рівнем освіти. Громадяни з вищою освітою виявилися найбільш безкомпромісними: 83% з них прямо назвали генпрокурора підконтрольною фігурою (лише 17% висловили довіру до його самостійності). Серед людей із середньою освітою ці показники становлять відповідно 71% та 30%. Це демонструє, що інтелектуальне та міське ядро українського суспільства давно не сприймало керівника прокуратури як незалежного арбітра правосуддя, розглядаючи його скоріше як провідника кулуарної політики Банкової.

Показовим є і перетин із загальним рівнем довіри до відомства. Серед громадян, які не довіряють органам прокуратури, 87% переконані, що генеральний прокурор діє за вказівками зверху. Водночас навіть серед тих небагатьох, хто загалом висловлює симпатію до прокуратури, думки щодо незалежності її першої особи розділилися майже навпіл: 54% вважають його самостійним, а 46% — залежним. Цей факт підкреслює, що криза довіри до посади генерального прокурора є системною і давно переросла рамки конкретних прізвищ.

Читайте також: Генпрокурорське кабаре: Кравченко вручив підозру директору НАБУ та втік до Франції

Міжнародний конкурс як єдиний вихід 

На тлі глибокого розчарування традиційними методами формування силового блоку дослідження зафіксувало колосальний суспільний запит на зміну самої процедури добору кадрів. Коли соціологи запитали респондентів, як вплине на їхнє ставлення запровадження відкритого конкурсу на посаду генерального прокурора за обов’язкової участі незалежних міжнародних експертів, більшість висловилася на користь радикальної зміни правил гри.

Згідно з отриманими даними, 56% опитаних зазначили, що за умови обрання Генерального прокурора на відкритому конкурсі з міжнародниками вони почали б більше довіряти цій посадовій особі. Лише 4% респондентів заявили, що такий крок призведе до зниження їхньої довіри. Для 34% опитаних процедурні нововведення не змінили б загального сприйняття, а 6% не змогли визначитися. Ідентичні результати стосуються й довіри до системи прокуратури в цілому: 53% українців готові більше довіряти органу, якби прокурорський корпус формувався через незалежні фільтри, і лише 6% налаштовані проти.

Читайте також: Безсмертний “Карфаген” на Різницькій: чому антикорупційні блокбастери завершуються мемами замість вироків

Як наголошує у своєму матеріалі видання Цензор.НЕТ, цей суспільний консенсус чітко корелює з позицією ключових громадських організацій та міжнародних партнерів. Виконавча директорка Центру протидії корупції Дар’я Каленюк неодноразово підкреслювала, що спроби зберегти ручний контроль над посадою генпрокурора закривають двері для системних змін. За її словами, якщо Банкова продовжить призначати на Різницьку комфортних для себе виконавців замість ухвалення закону про відкритий конкурс за моделлю НАБУ і САП, країна просто отримуватиме чергових «кравченків» із новими прізвищами.

Для приблизно третини громадян одна лише зміна нормативної процедури не виглядає чарівною пігулкою, оскільки суспільство втомилося від декларативних гасел і вимагає реальних обвинувальних вироків для корумпованих можновладців. Утім, наявність понад 55% громадян, які прямо пов’язують відновлення довіри до правосуддя з участю міжнародних експертів, надсилає однозначний сигнал парламенту: епоха кулуарних домовленостей під куполом Верховної Ради вичерпала свій ліміт.

Чому призначення Антона Ковальського є консервацією кризи

Однак надії на те, що влада прислухається до соціологічних попереджень та сигналів західних донорів, розбилися об реальність перших кадрових рішень після втечі Кравченка. Замість того, щоб невідкладно підтримати зареєстрований у парламенті законопроєкт про відкритий добір або передати перевірку кандидатів діючій Етичній раді, президент призначив новим виконувачем обов’язків генерального прокурора Антона Ковальського — очільника Хмельницької обласної прокуратури.

Читайте також: Зачинене вікно можливостей. Призначення нового генпрокурора розвіяло ілюзії щодо очищення силової вертикалі

Як детально описує у своїх публікаціях оглядачка Інна Ведернікова у виданні ZN.UA, призначення Ковальського стало черговим вибором на користь комфорту, а не реформ. За даними розслідувачів, кандидатуру нового тимчасового очільника ОГП на Банкову лобіював тіньовий бізнесмен Ілля Павлюк за сприяння заступника голови Офісу Президента Олега Татарова. Ковальського називають вихованцем колишнього заступника генпрокурора Ігоря Мустеци — постаті, яку свого часу ще Руслан Рябошапка навідріз відмовлявся бачити у керівництві відомства через шлейф контролю митних та контрабандних потоків.

Ця кадрова логіка демонструє небезпечний тренд: влада панічно боїться втратити монополію на ухвалення процесуальних рішень щодо «своїх». Посада генерального прокурора в такій конструкції розглядається виключно як щит від несподіваних візитів детективів НАБУ та шлагбаум для внесення відомостей щодо народних депутатів монобільшості. У результаті замість очищення на Різницькій з’явився новий керівник, чиї зв’язки з неформальними кураторами лише поглиблюють відчуття кругової поруки.

Читайте також: Зеленський призначив в.о. генпрокурора людину, яка “не помічала” корупцію у власного заступника – Шабунін

При цьому Україна платить за подібну консервацію занадто високу ціну на міжнародній арені. Як наголошує інформаційне агентство Reuters, публічні війни між Офісом генпрокурора та антикорупційними структурами, а також відмова від відкритих конкурсів ставлять під пряму загрозу надання десятків мільярдів доларів західної макрофінансової допомоги та блокують переговори щодо інтеграції до Європейського Союзу.

Українське суспільство через дані соціологів уже зробило свій чіткий вибір на користь прозорості. Тепер черга за політичним керівництвом: або зламати хребет кулуарній системі через чесний конкурс, або остаточно втратити довіру власних громадян у найважчий момент історії.

—

Святослав Гринько для «Аргумент»