Україна наближається до зими із серйозним дефіцитом ракет-перехоплювачів, адже війна у Перській затоці значно скоротила запаси Patriot у світі. Хоча Вашингтон попередньо погодився надати Україні ліцензію на виробництво, втілити це на практиці поки не вдалося.
Водночас до української дронової галузі прикута увага всього світу, адже вона докорінно змінює не лише оборону України, а й те, як західні військові мислять про майбутнє війни загалом. Про ймовірну траєкторію війни, прогалини в українській протиповітряній обороні, непросте балансування НАТО та вимоги затяжної війни до лідерів в агентстві Укрінформ поговорили із генерал-майором у відставці Скоттом Кленсі, який після 37 років у Збройних силах Канади завершив кар’єру на посаді директора з операцій НОРАД (Командування повітряно-космічної оборони Північної Америки, – ред.).
МАЙБУТНЄ ВІЙНИ ВИРІШУВАТИМЕ СТРАТЕГІЧНА ВИТРИВАЛІСТЬ
– Пане генерале, який сценарій розвитку війни в найближчі шість місяців вважаєте найімовірнішим?
– Найкраще описує те, куди рухається цей конфлікт, термін «стратегічна витривалість». Багато хто на Заході вважав, що Росія вже мала б вичерпати свої ресурси, а Україна – довести, що подібна війна на виснаження не приносить очікуваних результатів. Утім, Китай, Індія, Іран, Північна Корея та їхні ланцюги постачання перетворили війну на виснаження на дійсно виграшну для Росії стратегію.
У відповідь Захід так і не надав Україні всього необхідного для здобуття вирішальної переваги на полі бою: авіації, систем ППО, далекобійної зброї.
Протягом наступних шести місяців, ймовірно, триватиме, як і зараз, війна на виснаження, випробовуватиметься стратегічна витривалість. Наскільки Україна здатна своїми далекобійними ударами завдавати шкоди російським ланцюгам постачання та економіці у відповідь на потужні російські обстріли останнього часу, особливо довкола Києва? Це продовжить оголювати прогалини в українській протиповітряній обороні, зокрема дефіцит перехоплювачів. На жаль, ці прогалини зумовлять підвищення ефективності російських ударів.
Це означає, що українська енергосистема дедалі більше страждатиме.
Тож якщо підсумувати: позиційний тупик на землі триватиме, а майбутнє війни визначатиме стратегічна витривалість.
Читайте також: Ексначальниця Групи стратегічного планування НАТО Штефані Бабст: стратегічним центром тяжіння Європи є Україна
– Як би ви схарактеризували роль Канади у підтримці оборони України?
– Правда в тому, що в питанні військового спорядження ЄС і Канада не спроможні замінити Штати. Щойно відносини зі США змінилися, виникла справжня проблема: Сполучені Штати тепер не готові йти ва-банк, хоча вони ніколи не були дійсно готові.
Сварка між Трампом і Зеленським під час першої зустрічі в Овальному кабінеті стала сигналом того, що Трамп прагне укласти угоду, а не підтримати союзника.
Цей підхід проявляється і в торговельній війні з Канадою, і в коментарях про «51-й штат» чи анексію Гренландії. Чинна адміністрація США ставиться до всього дуже транзакційно.
Є декілька фундаментальних істин, якими Захід керується, зважуючи підтримку України та інші пріоритети. По-перше, це нагальна необхідність нарощувати власні сили, готуючись до того, що можна назвати лише прийдешньою війною з Росією. По-друге, потреба відбудувати власні ланцюги постачання та оборонно-промислову базу, занедбану десятиліттями.
І, нарешті, прагнення до економічної стабільності. Хоча дедалі більше країн усвідомлюють, що ця стабільність уже не повернеться, особливо з огляду на дії чинної адміністрації США. Саме цим зараз і займається Канада. Бо якби ми були повністю віддані захисту України, то вже давно б долучилися до цієї війни.
– Ви доволі критично налаштовані щодо підходу НАТО. Чи було б краще, якби Альянс діяв безпосередніше?
– Моя позиція стосовно цього дещо відрізняється від думки більшості колег-експертів: я вважаю, що НАТО вже воює з Росією. Просто Альянс поки не хоче, аби ця війна перетворилася на відкритий збройний конфлікт, бо не готовий до цього. Чесно кажучи, якби в Канади вистачило духу, їй слід було б розвернути свою бригаду в Латвії на південь і передислокувати її до України, розгорнувши на передовій пліч-о-пліч з українськими військовими, тим самим фактично втягнувши НАТО в конфлікт. Інакше доведеться визнати, що Канада насправді не є частиною колективної оборони НАТО в жодному значущому сенсі. НАТО потрібно або піти ва-банк в Україні, або змиритися з тим, що воно готове дозволити Росії поглинути Україну.
УСІ НОВІ РАКЕТИ-ПЕРЕХОПЛЮВАЧІ ТРЕБА ПЕРЕНАПРАВИТИ ДО УКРАЇНИ
– Ви командували протиповітряною обороною Північної Америки. З професійної точки зору, наскільки ефективно Україна інтегрує вкрай різнорідний набір засобів ППО в єдину систему протиповітряної оборони?
– Я не маю доступу до таємних брифінгів, але, судячи з результатів, Україна робить це дуже добре. Українська ППО зараз не справляється, але не через провальну інтеграцію, а через масштаб і різноманітність обстрілів, а також їхню методику. Сама лише чисельність повітряних цілей рано чи пізно здатна перевантажити будь-яку систему.
Цікаво, що Україна досягає показників успішності, подібних до ізраїльських, хоча їй бракує одного критичного аспекту: авіації, яка прикривала б повітряні прогалини. Коли США й Ізраїль розпочинали війну з Іраном, то чекали, поки в Перську затоку прибуде друге авіаносне угруповання, адже їм потрібно було достатньо авіаційних засобів, накладених поверх систем ППО, щоб обладнані радарами винищувачі могли закривати прогалини, коли ті виникали. Україні ж бракує цього. Коли одна система ППО вичерпує боєкомплект, а перезарядження нового залпу займає 45 хвилин, виникає прогалина. Через це Україні доводиться підходити до цього інакше.
– Україна та її європейські партнери оголосили про намір створити спільну систему протидії балістичним ракетам. Крім того, США мають схвалити ліцензійне виробництво ракет для систем Patriot в Україні. Однак реалізація цих проєктів триватиме роками. Що може захистити українські міста вже зараз?
– Ліцензування справді займе роки. Зараз потрібно, аби нові ракети-перехоплювачі, призначені для інших держав, перенаправляли в Україну. Ви маєте отримувати їх позачергово. Негайне полегшення також могло б принести реальне зобов’язання НАТО захищати небо над Україною. Але це втягнуло б НАТО у фактичний конфлікт з Росією, і саме тому від ухвалення цього рішення утримуються.
Ще одна річ, яку Україна робить на «відмінно», – це постійне переміщення своїх цінних цілей. Звісно, енергосистема не мобільна, але можна перемістити склади боєприпасів, ключові сили, засоби ППО тощо. Мобільність разом із масовістю та різноманітністю засобів – один із базових принципів ефективної протиповітряної оборони. Тож українці використовують це на повну.
Я також підтримую якомога швидше надання Україні літаків F-16 з радарами AESA. Щойно екіпажі навчаться використовувати їх в оборонній ролі, то стануть дуже ефективними проти ракетних систем. Що більше партнери зможуть передати Україні не лише боєприпасів, а повноцінних спроможностей виробляти їх самостійно, то більше Україна зможе брати на себе відповідальність за власне майбутнє, а не просити подальшу підтримку.
Читайте також: Глибокі німецькі ілюзії про природу російського імперіалізму на тлі прифронтового спокою Андреаса Умланда
– Союзники по НАТО з території Польщі або Румунії могли б захищати принаймні частину українського повітряного простору. Що ви думаєте про подібну ініціативу?
– Все залежить від точки зору. Для України це чудовий план. Для Росії ж – залежить від її реальної довгострокової мети. Путіна характеризують у вкрай негативному світлі. Я з цим згоден. Але також вважаю, що російський менталітет передбачає глибоке довгострокове планування. Тож постає питання: якщо Грузія, Крим і вторгнення в Україну – це перші три кроки з дванадцятикрокового плану, то наступний крок уже поставлений у чергу. Якщо цей наступний крок – відкритий конфлікт із Європою, то використання систем ППО НАТО в Польщі чи Румунії для збиття російських ракет фактично втягне Альянс у цей конфлікт. Якщо саме цього хоче Росія, то таким чином ми провокуємо ескалацію.
У цьому полягає глибинна проблема НАТО: у нього немає наступальних спроможностей, і жоден його член не хоче бути втягнутим у цей конфлікт. Питання в тому, чи цей ширший конфлікт все одно трапиться. Це компроміс між ескалацією та бездіяльністю.
Країни НАТО зважують цю потребу проти необхідності бути готовими самим. Канада не готова до прийдешньої війни з Росією. Вона не готова в Арктиці, не готова на своїх узбережжях, не готова в авіаційній сфері. Нам потрібно ще приблизно десятиліття, щоб підготуватися, не кажучи вже про відбудову ланцюгів постачання й оборонно-промислової бази. Усі країни НАТО перебувають приблизно в однаковому стані.
НАЙБІЛЬША СЛАБКІСТЬ РОСІЇ – ЇЇ ЗАЛЕЖНІСТЬ ВІД КИТАЮ
Скотт Кленсі, відставний генерал-майор Королівських ВПС Канади
– Росія не досягла більшості своїх початкових цілей, але продовжує адаптуватися й вести війну. У чому полягають її найбільші вразливості?
– Україна вже б’є по найболючішій точці Росії – її здатності економічно утримувати себе в цьому конфлікті, а це тісно пов’язано з відносинами між Москвою та Пекіном. Якби ми хотіли ослабити Росію, то розривання зв’язків між нею та союзниками завдало б суттєвого удару по здатності РФ підтримувати військові операції. Росія готова вбивати власний народ, надсилаючи на війну нових мобілізованих. Коли режим не переймається власним населенням і контролює інформацію, він може витримати чимало болю. Але Росія все ж упреться в стіну, коли фізично не зможе виробляти те, що потрібно для ведення війни. І саме китайські ланцюги постачання зараз роблять це можливим.
Таким чином, глибокі удари по російській економіці та нафтогазовій інфраструктурі важливі у довгостроковій перспективі, але саме російсько-китайські відносини – справжній центр ваги. Якщо вдасться вбити між ними клин – це виявить найбільшу вразливість Росії. Натомість, чим більше ми штовхаємо Китай і Росію одне до одного, тим гіршою стає ця проблема.
– Україна стала головним глобальним дослідним центром безпілотної війни. Які уроки слід винести з поля бою військовим планувальникам?
– Уроків – безліч. Перший – це те, наскільки швидко можуть втілюватися інновації, якщо технології звільнити від тягаря військово-промислового апарату. Великі оборонні підрядники не здатні на швидкі інновації, оскільки кожен їхній продукт має приносити прибуток. Натомість українцеві, який намагається пережити наступний день, байдуже до прав інтелектуальної власності та інших обмежень. Він швидко модифікує обладнання, розуміючи, що протилежна сторона готова на все, щоб його вбити. Такого роду інноваційність не характерна для сучасних західних армій. Це – перший урок, і він стосується не лише дронів, а усієї військової архітектури.
Якщо говорити саме про дрони, то дехто робить хибні висновки, стверджуючи, що «танки більше не потрібні», з огляду на кількість броньованої техніки, знищеної українськими дронами. Я з цим категорично не згоден: якби мені довелося перетинати мінне поле, я б робив це лише у бронеавтомобілі. Бронетехніці досі є місце на полі бою. Так само, як ми раніше не дозволяли бронетехніці діяти поза парасолькою ППО, тепер ще треба додати засоби боротьби з безпілотниками, щоб танки лишалися захищеними.
Читайте також: Генерал-лейтенант Крістофер Коутс: Смерть Путіна. Це – перша необхідна умова можливого тривалого миру
– Україна показала, як дешеві, масові дрони можуть перевантажити дорогі, традиційні системи ППО. Водночас завдання НОРАД – виявляти великі, дорогі та нечисленні загрози: бомбардувальники, ракети… Чи змінює досвід України те, наскільки серйозно Північній Америці варто ставитися до загрози роїв дешевих дронів?
– Безумовно, змінює. Хоча я б не сказав, що дрони тепер єдина загроза, на яку варто зважати. Насправді протидіяти їм відносно легко, але це створює додатковий шар складності й повертає нас до базових принципів ППО: чисельності, різноманітності засобів і мобільності. Потрібно мати достатньо систем, щоб не бути перевантаженим самою лише кількістю цілей, що наближаються.
Цікаво, що Росія також використала цю війну для модернізації системи наведення своїх ракет, зробивши їх стійкішими до засобів радіоелектронної боротьби. Сучасний збройний конфлікт – це складна шахова партія, у якій створюється система систем, що поєднує дорогі, високоточні засоби з дешевими й дуже інноваційними технологіями низького рівня на кшталт дронів. Саме це поєднання і визначатиме майбутнє поля бою.
КАНАДА Й УКРАЇНА МАЮТЬ ПОГЛИБЛЮВАТИ СПІВПРАЦЮ В ОБОРОННІЙ СФЕРІ
– Канада та Україна нещодавно домовилися про виробництво українських безпілотників у Канаді. Наскільки значуща ця домовленість з військової та промислової точок зору?
– Вона дуже важлива, адже Канаді конче потрібно активно долучитися до цього: дрони мають вироблятися на території країни. Усі зараз розвивають суверенні ланцюги постачання та інтелектуальні права, якими можна реально володіти. До того ж ця угода прив’язує успіх Канади до успіху України: якщо боротьба України проти Росії йтиме погано, Канада втратить важливого партнера.
Підписавши угоду, Україна швидко збільшила кількість доступних їй дронів, що вкрай важливо у чинній війні на виснаження. Ці дрони зможуть бути негайно застосовані на полі бою для далекобійних й інших ударів. Я вважаю, що це дуже значуще у військовому й стратегічному сенсі для обох країн. Тож подібної співпраці має ставати більше.
(На момент проведення інтерв’ю Канада та Україна підписали Спільну декларацію про посилення оборонного та безпекового співробітництва, що стало першим кроком до укладення Drone Deal, – ред.).
– Україна інтегрувала F-16 у Повітряні Сили в умовах активного збройного конфлікту, короткого часу на підготовку, обмеженої кількості літаків та постійних обстрілів. Як ви оцінюєте цю інтеграцію, розуміючи масштаб зусиль, необхідних для створення флоту винищувальної авіації?
– Сам лише факт здійснення повноцінних бойових місій винищувальною авіацією демонструє український професіоналізм та завзятість на всіх рівнях. Створити це з нуля надзвичайно складно. Тепер питання полягає в тому, чи можна підтримати подібний рівень та навіть наростити його. Якщо українській авіації вдасться вийти за межі суто оборони та завоювати перевагу в повітрі, то Україна зможе суттєво вплинути на сухопутні бойові дії. Це стало б справжнім проривом.
Читайте також: Тимчасовий повірений у справах Польщі в Україні: “Мене не перестає дивувати рівень мобілізації українського суспільства”
– Ви написали книгу про лідерство, спираючись на 37 років власного військового досвіду. Українські офіцери зараз керують людьми в умовах, які важко порівняти з будь-чим у мирній кар’єрі в НОРАД. Які принципи лідерства не працюють у затяжній, виснажливій війні, навіть якщо вони чудово підходять для нормальних умов?
– На Заході ми схильні поєднувати компетентний менеджмент із лідерством: розставлення пріоритетів, планування, проведення ефективних нарад тощо. Це все добре й потрібно у мирний час, а також в організаціях, які мають розкіш відступити на крок назад й поглянути на себе з дистанції. Утім, для людей на передовій це не має значення.
Коли справи стають скрутними, повертаєшся до основ: місійно-орієнтоване командування, власний приклад, турбота про команду й взаємопідтримка. Професіоналізм – це не про «будь ласка» і «дякую», а про відмінне розуміння власної справи.
У західних арміях кар’єрне зростання часто пов’язане з навичками проведення закупівель чи розробки політики, а не зі здатністю реально воювати і вести людей до перемоги. Якби мені довелося обрати найважливіші риси воєнного лідера, то це були б довіра, використання власного прикладу і навички щирого об’єднання людей. Як на мене, саме в цьому й полягає суть хорошого лідерства.
—
Максим Наливайко, Оттава; опубліковано у виданні УКРІНФОРМ
Фото: U.S. Army National Guard photo by Pfc. Grace Nechanicky, U.S. Air Force photo by Jamal Wilson, надано для публікації Скоттом Клен