Відсутність російської тематики в американо-китайських переговорах та марні спроби Москви зондувати тристоронній формат «Москва — Пекін — Вашингтон» підкреслюють той факт, що «великий трикутник» США — Росія — Китай більше немає.
І насамперед — через підпорядковане становище Москви щодо Пекіна, яке позбавило її суб’єктності та можливості маневру в суперництві між Китаєм і США, що набирає обертів. «Зворотний Кіссінджер» — відрив Росії від Китаю — сьогодні неможливий саме з цієї причини. А прямолінійні спроби вбити клин між двома країнами лише посилюють їхню стратегічну оборону.
Однак тісні зв’язки та залежність Росії від Китаю аж ніяк не означають міцності їхнього партнерства. Широкий спектр розбіжностей і точок взаємної недовіри в нерівноправному альянсі не є просто сукупністю окремих проблем, які сторони з часом можуть вирішити на технічному рівні. Навпаки, вони є відображенням спроб Москви захистити залишки своєї суб’єктності, з одного боку, та небажання Китаю нести надмірні витрати, пов’язані з тісними відносинами з Москвою — з іншого. Характерно, що сторони не тільки не говорять про своє партнерство як про союз, але й — з китайського боку — практично перестали також називати його «безмежним».
Більше того, нинішнє тісне й не надто вигідне для Росії зближення стало наслідком персоналізації російської політики — результатом конкретного політичного курсу, конкретних обставин та помилкових розрахунків Кремля. Тобто воно є, по суті, вимушеним, а не заснованим на збігу стратегічних інтересів.
Тому констатація того, що Росію та Китай на даному етапі неможливо відокремити одне від одного, не означає, що Захід не може впливати на російсько-китайське партнерство, змирившись із тим, що Росія на тривалий час залишатиметься вбудованою в орбіту китайської політики або навіть її інструментом. Замість лобового «зворотного Кіссінджера» Заходу знадобиться більш витончена політика тиску, яка підвищує для обох сторін витрати на взаємодію в конкретних напрямках співпраці та таким чином закріплює розбіжність довгострокових інтересів.
Читайте також: Вирішили разом вбивати американців: Як Китай і Росія прийшли на допомогу Ірану у війні зі США
Зникнення трикутника
23–24 вересня голова КНР Сі Цзіньпін відвідає Вашингтон з офіційним візитом. Формат візиту — стислий, коло тем — вузьке: торговельний баланс і доля тарифного перемир’я, доступ до передових напівпровідників і режим експортного контролю, Тайвань, Іран, контури ядерної стабільності після закінчення терміну дії СНО-III. Російського питання в «чистому вигляді» на порядку денному немає. Україна, якщо й з’явиться, то швидше за все мимохідь. За підсумками травневого візиту до Пекіна американський президент лише згадав, що війна «обговорювалася».
Відсутність тематики, пов’язаної безпосередньо з Москвою, — це не просто технічна дрібниця. Це діагноз ситуації, в яку Росія сама себе загнала. І оприлюднені днями припущення помічника Путіна з міжнародних справ Ушакова щодо можливої зустрічі Трампа, Сі та Путіна на листопадовому саміті АТЕС у Шеньчжені цей діагноз не скасовують, а підтверджують.
Кремль публічно зондує можливість тристороннього формату, тоді як Вашингтон і Пекін мовчать. Прагнення Москви сісти за один стіл із двома головними центрами сили або навіть натякнути на можливість такої зустрічі показує, наскільки гостро вона відчуває загрозу зникнення «великого трикутника» Вашингтон — Пекін — Москва.
Класична формула Кіссінджера, яка визначала дипломатичну стратегію США в рамках цього трикутника, звучала так: Сполученим Штатам слід підтримувати з Москвою та з Пекіном кращі відносини, ніж ті, що існують між ними. Це дозволяло Вашингтону займати вершину трикутника й отримувати вигоду від взаємної недовіри двох інших сторін. Саме так Ніксон і Кіссінджер на початку 1970-х років використовували радянсько-китайський розкол.
Однак у цієї конструкції була необхідна передумова: три вершини мали бути достатньо автономними, а найслабша з них — зберігати свободу маневру. (У 1970–1980-х роках цю позицію займав Китай; до 2010-х її зайняла Москва.) Можливість лавірування й була її стратегічним капіталом. Поки Росія могла, хоча б теоретично, схилитися на бік Вашингтона, її прихильність мала високу ціну як для Пекіна, так і для Сполучених Штатів. Потенційна рухливість робила її суб’єктом гри, а не призом у чужому суперництві.
Сьогодні у Москви цього капіталу практично не залишилося. Війна проти України призвела до того, що Росія опинилася у структурній залежності від Китаю, яка унеможливлює партнерство у кіссінджеровському розумінні. Таку залежність визначає не наявність тих чи інших окремих каналів, а їхня сукупність. Китай став майже безальтернативним ринком для російських вуглеводнів — причому ринком, де умови диктує покупець, а не продавець.
Він також перетворився на ключового постачальника технологій та компонентів подвійного призначення, без яких гальмується російське військове виробництво; на головне джерело паралельного імпорту, що пом’якшує санкційний тиск; та в основну опору платіжної інфраструктури, через яку Росія здійснює розрахунки після розриву із західною фінансовою системою. Іран та Північна Корея — нові партнери Москви — лише доповнюють цю схему. Але саме Китай забезпечує економічну та технологічну глибину, без якої окремі військові поставки не могли б перетворитися на стійку здатність вести тривалу війну на тлі санкційного тиску.
Глибину асиметрії продемонстрував травневий візит Путіна до Пекіна. Зовні він виглядав тріумфально: державні почесті, порівнянні з тими, що кілька днів тому були надані Трампу, чотири десятки підписаних меморандумів, взаємні похвали. Однак ключової мети — угоди щодо газопроводу «Сила Сибіру — 2», якої Москва домагається майже двадцять років, Путін не досяг. Пекін тримає паузу й торгується щодо ціни та обсягів, оскільки має альтернативи й не поспішає брати на себе зобов’язання. Символічно це виглядало як зустріч рівних. По суті ж це був візит енергетичного прохача до майже безальтернативного покупця.
Звідси випливає головний висновок. «Зворотний Кіссінджер», з його спокусою відтворити комбінацію 1970-х років у дзеркальному відображенні, відірвавши цього разу Росію від Китаю, спирається не на брак політичної волі чи дипломатичної винахідливості, а на змінену структуру відносин. Трикутник стиснувся в асиметричну вісь «старший — молодший», де Росія розпоряджається вже не вибором полюса, а лише умовами свого підпорядкованого Китаю становища.
Саме цей зсув робить одночасно показовими і порожній рядок у вересневому порядку денному саміту США–КНР, і російську спробу запропонувати тристоронній формат. Москва прагне компенсувати втрату структурної автономії, зберігши за собою символічний статус третьої великої держави. Для Кремля зустріч Трампа, Сі та Путіна була б способом прикрити асиметричну залежність від Китаю публічною картиною рівностороннього трикутника. Але саме тому така зустріч навряд чи відбудеться насправді.
Читайте також: Паперовий дракон. Чому союз росії та Китаю виявився пустушкою
Шви партнерства
Однак теза про те, що «зворотний Кіссінджер неможливий», останніми роками нерідко слугує політикам на Заході виправданням бездіяльності. З цього висновку з’явилося тлумачення, що обґрунтовує пасивність: оскільки відірвати Росію від Китаю неможливо, то залишається лише спостерігати, як їхнє партнерство поглиблюється.
Основний аргумент прихильників такого підходу полягає в тому, що зближення Москви й Пекіна ґрунтується на надто глибоких підставах, щоб дипломатія «вбивання клина» (wedge strategy) могла його зруйнувати. Ці основи передбачають спільне неприйняття американського лідерства; економічну взаємодоповнюваність, підсилену санкціями, а також близькість у питаннях режиму стратегічної безпеки, яку Захід не здатний перебити жодними обіцянками.
Однак обґрунтованість такого висновку аж ніяк не означає, що слід залишатися бездіяльним. Свої сили слід спрямовувати не на нездійсненний «розрив», а на збільшення витрат партнерства для обох сторін. Російсько-китайське партнерство є реальним, але воно аж ніяк не є бездоганним. А його асиметрія — відносини «старшого» і «молодшого» — є джерелом не лише стабільності, але й вразливості. Москва болісно усвідомлює таке становище. І мова йде не про домисли західних аналітиків, а про реальні тертя, які фіксує сама російська еліта.
Розглянемо економічну залежність як найбільш наочний прояв асиметрії, що поглиблюється. У 2024 році на Китай припадало близько 30% російського товарного експорту; за оцінкою Інституту досліджень безпеки ЄС (EUISS), частка китайської продукції в російському імпорті сягнула 57%. Для Пекіна значення цих зв’язків незрівнянно менше: Росія забезпечувала близько 5% китайського імпорту та поглинала лише 3,2% його експорту (→ Caruso, Rühlig: The Dependence Gap; Stolyarov, Marrow: Russia’s Slowing Economic Growth). У критично важливих технологічних категоріях цей перекіс ще помітніший: згідно з оцінкою адміністрації США, у 2023 році з Китаю надходило близько 90% мікроелектроніки, що імпортувалася Росією, а в останньому кварталі того ж року — майже 70% імпортних верстатів.
Взаємозалежність, звісно, існує: у 2024 році Росія забезпечувала 20% китайського імпорту нафти та близько чверті імпорту вугілля. Однак Пекін зберігає диверсифіковані джерела сировини, і замінити Росію йому значно легше, ніж Москві — Китай як ринок збуту, джерело обладнання та канал доступу до критичних компонентів.
Не менш показовим є розрив між торгівлею та інвестиціями. Пекін не поспішає компенсувати відтік західного капіталу новими великими інвестиціями в російську енергетику та економіку загалом. У 2022–2023 роках середньорічний приплив китайських прямих інвестицій становив лише близько $400 млн, проти $1,2 млрд у 2011–2018 роках. На Росію припадало всього 0,4% накопичених закордонних інвестицій Китаю (→ Rudnik, Kalwasinski: Closing Ranks; CEPA: The China-Russia Authoritarian Meta-Threat; Kluge: Russia-China Economic Relations). Пекін охоче використовує ресурси — російські енергоносії, але уникає зобов’язань, які надовго пов’язали б його з російськими ризиками.
Центральна Азія також залишається ареною конкуренції між двома країнами. Китайське економічне проникнення витісняє російське домінування в регіоні: товарообіг Китаю з п’ятьма республіками вже більш ніж удвічі перевищує російський. Причому за час війни цей розрив різко збільшився: китайський товарообіг з ними подвоївся, у то час як російський зріс лише приблизно на 30%.
Сторони впораються з конфліктами, що виникають, без зайвого галасу, але їхні інтереси поступово розходяться. Китайські кредити, інфраструктура, енергетичне обладнання та навіть постачання озброєння змінюють баланс у регіоні, який десятиліттями перебував під переважним впливом Росії. І якщо з економічним домінуванням Китаю тут Москва фактично змирилася, то дедалі глибше проникнення Пекіна у сфери безпеки викликає в неї природну тривогу.
Читайте також: Розклад по китайським гастролям Трампа: Коли ти їхав показувати зуби, а тобі показали 400-річне дерево і натякнули на вік твоєї країни
Незважаючи на помітне поглиблення російсько-китайського військово-технічного співробітництва, Москва, як і раніше, обмежує передачу Китаю найбільш чутливих оборонних технологій, насамперед тих, від яких залежить збереження її останніх технологічних переваг (→ Захаров: Російсько-китайське партнерство у сфері оборони та безпеки). Під тиском війни та санкцій ці бар’єри розмиваються, але не зникають: опинившись у ролі молодшого партнера, Росія відкриває Пекіну ширший доступ, ніж раніше, і водночас намагається не віддати зайвого. На постійну настороженість вказують і справи російських вчених, звинувачених у передачі Китаю секретних відомостей.
Ще красномовнішим є опублікований у результаті витоку, ймовірно, внутрішній документ ФСБ, що стосується контррозвідувальної програми Entente-4, у якому Китай прямо називається «противником», а його систематичні спроби вербувати російських фахівців та отримувати військові технології оцінюються як серйозна загроза. Остаточно підтвердити справжність документа неможливо, хоча, за даними The New York Times, шість західних розвідувальних служб визнали його автентичним.
Однак головним аргументом на користь його достовірності є те, що випадки промислового шпигунства Китаю в Росії та подальшого копіювання російських технологій добре задокументовані й, природно, відомі російській стороні (→ China Power: How Deep Are China-Russia Military Ties; Re: Russia: Кульгавий союз перемоги). Недовіра, таким чином, закладена глибоко в саму основу відносин.
Поведінка Китаю в питаннях санкцій також виявляє чіткі межі «партнерства»: китайські компанії, що працюють на міжнародних ринках, і особливо китайські банки, систематично обмежували російських контрагентів і створювали їм труднощі, чуйно реагуючи на кожне посилення західного тиску. Зв’язки з Росією створюють для Китаю відчутні витрати, і цей розрахунок постійно присутній у його поведінці щодо санкцій.
Китай платить у Європі реальну ціну за мовчазну підтримку Москви і, на відміну від Росії, залишається чутливим до цієї ціни. У Пекіна є репутація, ринки та ланцюги поставок, якими він дорожить. Ці межі бачить і російський бізнес, який усвідомлює своє місце в цій ієрархії: він раз за разом переконується, що для китайських партнерів доступ до західних ринків важливіший за відносини з Москвою.
Явна асиметрія та прихована напруга проступають у багатьох сферах співпраці. Показовим є розподіл ролей у арктичному партнерстві. Росія надає географічні ресурси, порти та досвід криголазної діяльності. Китай, у все більшій мірі, — вантаж, капітал, судна та попит. Це не рівноправна співпраця. За кермом дедалі виразніше опиняється Пекін, тоді як Москва виступає власником території та інфраструктури, цінність яких визначають чужий попит і чужі гроші. Водночас сама Росія сигналізує, що у партнерства в Арктиці є межі, які вона не має наміру переступати (→ Dagaev: The Arctic Is Testing the Limits of the Sino-Russian Partnership; Re: Russia: Арктичний бліц).
Москва обмежує пряму участь Китаю в проєктах своєї арктичної зони, шукає альтернативних партнерів — Індію, ОАЕ, Південну Корею — і ревно оберігає першість у полярних дослідженнях. Навіть там, де залежність особливо велика, Росія намагається (з перемінним успіхом) зберегти наявні у неї активи та важелі впливу й не допустити, щоб її нижчий статус став незворотним. Таким чином, арктична ситуація відтворює в мініатюрі загальну асиметрію всього партнерства: навіть у сфері найбільшої залежності Росія торгується за межі свого «молодшого» статусу.
Читайте також: Маятник параної: чому Трамп, Путін та «цифровий Левіафан» — це симптоми однієї хвороби
Ще одна точка напруги, про яку дедалі частіше пишуть аналітики, — Північна Корея. Поглиблення військової співпраці Москви з Пхеньяном, зокрема постачання чутливих технологій в обмін на боєприпаси та війська, турбує Пекін, який десятиліттями залишався ексклюзивним покровителем КНДР. Китай демонстративно промовчав і про розгортання північнокорейських підрозділів на території Росії, і про підписаний Путіним та Кімом договір про всеосяжне стратегічне партнерство. Головне питання для Пекіна полягає в тому, яку ціну Кім виторговує у Москви і наскільки це послаблює китайський вплив на Пхеньян (CSIS: President Xi’s High Wire Act on the Russia-North Korea Entente; CSIS: Відновлення дипломатичних відносин між Китаєм та КНДР: символізм чи реальність?).
Стратегічне чи ситуативне?
Перераховані «шви» не є просто набором окремих суперечностей, які сторони з часом подолають. Показовою є й сама рамка, у якій обидві сторони описують свої відносини. Офіційно Москва та Пекін незмінно говорять про партнерство, але не про союз, дотримуючись лінії стратегічної взаємодії без формальних союзних зобов’язань (→ RIAC: Should China and Russia Form an Alliance?) . Більше того, в офіційній китайській риториці дедалі рідше звучить характеристика цього партнерства як «безмежного» (→ CSIS: The Russian Situation Under Prolonged Warfare). А за фасадом декларованої близькості давно діагностовано поєднання тісної співпраці та глибокої взаємної недовіри: для Росії Китай — водночас об’єкт реального збігу інтересів і головна довгострокова загроза безпеці (→ Bobo Lo: The Sino-Russian Partnership).
Якщо старого трикутника більше немає, постає питання не «як розколоти» партнерство Москви та Пекіна, а що саме слід вважати бажаною зміною їхніх відносин. Ця відмінність важлива не лише для політики, а й для самого діагнозу. Слабка Росія, повністю вбудована в китайську орбіту, не обов’язково вигідніша для Заходу, ніж Росія, яка зберігає обмежену здатність дистанціюватися від Пекіна. Залежність зменшує автономію Москви, але не її здатність створювати ризики.
Водночас чим сильніший зовнішній тиск на російсько-китайський союз як на єдине ціле, тим легше Москві та Пекіну представити власне зближення як вимушену оборону проти спільного ворога. Лобовий тиск на партнерство стає тим зовнішнім викликом, навколо якого вони згуртовуються ще тісніше. Але самі «шви» при цьому нікуди не зникають. Вони залишаються нагадуванням про те, що партнерство є стійким не тому, що інтереси сторін збіглися, а тому, що сьогодні ціна розбіжностей для Москви значно вища, ніж для Пекіна.
Для нинішнього російського режиму Китай став партнером останньої інстанції: зовнішньою силою, яка допомагає підтримувати як внутрішню політичну систему, так і міжнародний курс, зокрема війну проти України. Цей зв’язок має глибоко персоналізований характер. Путін вбачає в Китаї запоруку безпеки не лише режиму, але й власної влади. Пекін, у свою чергу, навряд чи зацікавлений у занадто рішучій російській перемозі: зміцнілий Путін міг би спробувати переглянути ступінь залежності від Китаю. Тому зв’язок, що склався на даний момент, є настільки стійким: він підтримує не просто державу, а конкретний режим і конкретний курс.
Читайте також: «Скриньку Пандори» відкрито, або Що буде далі
Однак стабільність існуючої моделі не означає, що довгострокове підпорядкування Росії Китаю є неминучим. Структурна залежність — це не географічний закон. Вона виникла внаслідок конкретного політичного курсу, конкретної війни та конкретного набору санкційних і торговельних наслідків. Саме тому важливо розрізняти нинішню російську залежність і вічну «належність» Росії до китайської орбіти. Перше вже стало реальністю. Друге поки що залишається гіпотезою.
Західна політика може протидіяти курсу чинної влади, водночас зберігаючи для країни можливість майбутнього стратегічного розвороту. Якщо Захід сам допоможе закріпити Росію в китайській орбіті, він перетворить наслідки нинішнього курсу на довгостроковий стан країни і тим самим зміцнить саме той блок, консолідацію якого прагне запобігти.
Альтернативні стратегії
Отже, реальна мета Заходу полягає не в « інженерії розлучення» Москви та Пекіна, а в тому, щоб обмежити їхню здатність диктувати умови сусідам, безкарно підживлювати війну в Європі та у односторонньому порядку встановлювати правила в Арктиці. Жоден із перелічених вище факторів сам по собі не здатний розколоти російсько-китайське партнерство. Але разом вони окреслюють сферу, на яку західна політика дійсно здатна впливати: не на існування російсько-китайського союзу, а на його умови, темпи взаємодії та їхню ціну для сторін. Точковий тиск на окремі вузли союзу підвищує ціну конкретних операцій, не створюючи у режимів відчуття загальної облоги.
Усе сказане ускладнюється тим обставиною, що «Захід» як єдиний стратегічний суб’єкт сьогодні значною мірою залишається зручною фікцією. Між трансатлантичними столицями немає згоди ні щодо кінцевих цілей стосовно України, ні щодо того, чи є Китай системним супротивником, чи все ще торговим партнером, поведінку якого можна змінити. Американська адміністрація схиляється до двосторонніх переговорів із Пекіном за принципом «угода за угоду», нерідко в обхід союзників, і розглядає російське питання як проблему другого порядку. Значна частина Європи, навпаки, вбачає в китайській залежності Росії стратегічну загрозу, яку Вашингтон готовий відкласти в сторону заради домовленостей щодо мікросхем і тарифів.
Єдина всеосяжна доктрина щодо Китаю поки що залишається віддаленою перспективою, проте західні країни здатні координувати експортний контроль. Їм не обов’язково поділяти загальне ідеологічне трактування «китайського питання», щоб синхронно запроваджувати адресні санкції проти конкретних посередників. Згоди щодо кінцевих цілей в Україні немає, але сумісні механізми тиску на російський військово-промисловий імпорт цілком реальні.
Отже, головне питання полягає не в тому, чи можна механічно роз’єднати Росію та Китай. Сьогодні серйозна відповідь на це питання є негативною, тому чіплятися за фантом «зворотного Кіссінджера» непродуктивно. Воно в іншому: чи готовий Захід нести економічні та політичні витрати, щоб зробити стратегічну інтеграцію Москви та Пекіна більш складною, дорогою та обмеженою.
Читайте також: Росія готує Китай до захоплення Тайваню на прикладі окупації Криму
Експортний контроль, санкційні списки, протидія іранським та північнокорейським закупівельним мережам, інвестиційні пропозиції Центральної Азії та арктичні стандарти не вимагають, щоб Вашингтон і Берлін, Париж і Варшава поділяли єдину філософію стримування Китаю. Достатньо, щоб вони застосовували сумісні інструменти в одному напрямку.
При цьому російсько-китайське партнерство дедалі важче розглядати окремо від військової співпраці Москви з Тегераном і Пхеньяном. Звична формула «авторитарно-тоталітарної осі» водночас відображає загрозу й спотворює її природу. Мова йде не про формальний союз чотирьох рівноправних держав, не про загальне командування і навіть не про єдину ієрархію. Точніше говорити про гнучку мережу, пов’язану потоками зброї та технологій, енергії та грошей, транспортними та платіжними каналами, механізмами обходу санкцій та взаємною дипломатичною підтримкою.
Іран привніс у російську війну проти України безпілотні системи сімейства Shahed, виробничі рішення та досвід створення дешевої й масштабованої ударної інфраструктури. Північна Корея пішла далі у прямій військовій підтримці: вона постачає великі обсяги артилерійських боєприпасів та балістичні ракети, а розгортання північнокорейських військовослужбовців перетворило співпрацю на безпосередню участь у війні. Москва розплачується не лише грошима та енергоресурсами. Натомість вона надає політичне прикриття та доступ до військового досвіду й технологій, здатних посилити іранський та північнокорейський потенціал далеко за межами українського театру військових дій.
Китай посідає в цій мережі особливе місце. Він не керує Тегераном і Пхеньяном і не несе тих самих ризиків, що й прямі постачальники озброєння. Його роль є структурною: ринок для російської енергії, джерело верстатів, електроніки та компонентів подвійного призначення, логістична та фінансова екосистема, а також дипломатична вага. Іранські дрони та північнокорейські снаряди допомагають Росії воювати сьогодні. Підтримка з боку Китаю дозволяє їй зберігати ресурси для війни завтра.
Саме мережевий характер співпраці робить її, можливо, стійкішою за жорсткий альянс. Вона не вимагає загальної угоди чи повної довіри. Кожен двосторонній канал може розширюватися чи звужуватися незалежно від інших, а тиск на один вузол частково перенаправляє потоки через сусідній. Тому об’єктом західної політики має ставати не уявна єдина «вісь», а її зв’язуюча тканина: конкретні банки та платіжні канали, судноплавні та страхові схеми, постачальники верстатів та електронних компонентів, посередники та транскордонні закупівельні мережі.
Кожен із наявних важелів має свою ціну. Умовлення доступу до європейського ринку від поведінки Пекіна вимагає готовності прийняти частину економічних втрат. Скорочення інвестиційного розриву в Центральній Азії передбачає значні фінансові зобов’язання. Вторинні санкції проти китайських компаній та посередників, які обслуговують військові зв’язки Росії з Іраном та Північною Кореєю, неминуче викликають суперечки з окремими діловими колами та третіми країнами.
Платити таку ціну має сенс лише заради чітко сформульованого результату: не допустити перетворення російсько-китайського партнерства та мережі військово-технічних зв’язків, що його оточує, на консолідований блок. Мета — порядок, за якого сусідні держави зберігають багатовекторність, а у самої Росії залишається простір для майбутнього вибору.
—
Вадим Гришин, Джорджтаунський університет (США); опубліковано у виданні Re: Russia