Колишній політик та експрем’єр Крыму Сергій Куніцин – один із тих, хто голосував у Верховній Раді за Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Він став свідком багатьох ключових подій в історії країни, включно з ядерним роззброєнням і протистоянням із РФ у 2000-х, а також очолював уряд Кримського півострова, нині анексованого Росією.
До 35-річчя незалежності України колишній політик, а нині військовослужбовець ЗСУ розповів Крим.Реалії про те, як готували півострів до оборони від РФ і чому цей секретний план не спрацював, про намір очолити Крим у 2014-му та спробу приїхати туди вже після російської анексії.
Сергій Куніцин двічі очолював уряд Крыму на посаді прем’єра, керував Красноперекопськом і Севастополем, обіймав посаду постійного представника президента України в Автономній Республіці Крим та обирався народним депутатом від півострова. Як депутат українського парламенту першого скликання, він офіційно визнаний одним із засновників сучасної Української держави. З початком повномасштабного вторгнення РФ Сергій Куніцин брав участь в обороні Києва, а сьогодні служить у лавах Збройних сил України.
В інтерв’ю Крим.Реалії говоримо з ним про переосмислення Афганської війни на тлі повномасштабної російської агресії проти України, закулісся ядерних переговорів та перспективи Кримського півострова, з яким експрем’єр не втрачає зв’язку.
Читайте також: Лідер кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва: «Є мрія, без реалізації якої не зможу спокійно піти»
«Пишаюся, що голосував за незалежну Україну»
– Сьогодні ви — військовослужбовець. Що вас привело до Збройних сил України?
– Та мене нічого від них і не відводило. У 1982 році я закінчував інженерно-будівельний інститут у Сімферополі. Військової кафедри там не було, тому мені як інженеру-будівельнику пропонували йти в будівельний батальйон або залізничні війська. У тих військах солдати за два роки служби на «Жигулі» заробляли. Але я сказав: «Ні, я спортсмен, хочу в десантники або ще кудись». Мені у справі так і написали: «Війська з підвищеним навантаженням». Сказали, що лечу в НДР. Щоправда, коли ми доїхали до Новосибірська, капітан, який нас віз, виявився занадто засмаглим для Німеччини у квітні 1983 року. Тут ми й зрозуміли, яка «закордон» на нас чекає. У підсумку привезли в Ашгабат, в учбовку сержантів, де за пів року з нас зробили справжніх «рембо». А коли дали сержантські звання – відправили на кордон з Афганістаном.
Радянські війська в Афганістані, 1988 рік
Прислали молодих солдатиків, яких ми готували. І потім усі разом пішли виконувати, як тоді казали, «інтернаціональний обов’язок». Це був страшний бій – таких втрат більше не було. Потім я повернувся. І тут настали перші демократичні вибори. У 1989–1990 роках друзі-афганці висунули мене в депутати, і я переміг.
– Під час повномасштабного вторгнення стає очевидним, що та війна була несправедливою, загарбницькою. По суті, вона була тим самим, що зараз росіяни роблять в Україні. Чи переосмислювали ви свою роль в Афганській війні та чи обговорювали це зі своїми соратниками-афганцями?
– Ми це постійно обговорюємо. Я прочитав дуже багато книжок, зараз розсекречено чимало матеріалів. Знаєте, тут потрібно розділяти. Коли ви в Бахмуті чи Авдіївці – за спиною Україна, ви знаєте, що там рідна земля, і ви її звільняєте. А ми були за п’ять тисяч кілометрів, де немає ні води, ні каналізації, ні світла, ні телевізора, ні туалетів – нічого. Де купа інфекційних хвороб, 60 градусів спеки, а на тобі – 40 кілограмів спорядження. Чим більше минає часу після тієї війни і чим більше ти отримуєш інформації, тим чіткіше розумієш, що відбувалося насправді.
Виведення радянських військ з Афганістану, 1988 рік
– Ви не шкодуєте, що брали участь в Афганській війні?
– Я не шкодую не тому, що пройшов через неї. Я шкодую про моїх друзів, які загинули. Я обіцяв жити за них – і я живу.
– Сьогодні доречно подякувати вам за службу в Збройних силах України та захист країни. І вам, і вашому синові – Олексій Куніцин служить у спецпідрозділі «Альфа». Як так сталося, що і батько, і син зараз захищають Україну?
– Нещодавно парламент України ухвалив закон, яким нас – депутатів першого скликання, котрі прийняли у 1990 році Декларацію про державний суверенітет, а 24 серпня 1991 року, після ДКНС, Акт про незалежність України, – визнали засновниками сучасної Української держави. Я пишаюся тим, що 35 років тому був депутатом першого скликання і голосував за незалежну Україну.
Сергій Куніцин у вишиванці на пресконференції в Києві, 2015 рік
Я вдячний країні за те, що цього року вона ухвалила закон і визнала нас засновниками – і тих, хто живий, і тих, хто, на жаль, уже відійшов у засвіти. Я не за «білих» і не за «червоних», я – за Україну. Я дуже люблю цю країну і цей народ, який довів всупереч усім прогнозам: якщо десь через чотири дні й можна буде «пити каву» з російськими танкістами, то точно не в Києві.
«Кучма просить: «Не закривай засувку», а Черномирдін каже: «Дай що-небудь непотрібне»
– Як володарю статусу засновника незалежності України поставлю вам запитання щодо ядерної зброї. Свого часу ви були позаштатним радником Валерія Пустовойтенка, коли він підписав постанову про передачу Росії українських стратегічних бомбардувальників і ракет. Чи впливали ви якось на цей процес?
– Я не міг радити Пустовойтенку щодо ядерної зброї. По-перше, не він ухвалював це рішення – його ухвалював президент України Леонід Данилович Кучма. Що ж стосується тих літаків, про які ходить стільки різних чуток… Я перебував в офісі президента, коли прем’єр-міністр Росії Віктор Степанович Черномирдін приїхав до Леоніда Даниловича.
Леонід Кучма та Віктор Черномирдін (у центрі), архівне фото
І я був свідком цієї розмови. Україна заборгувала за нафту і газ два мільярди доларів, а платити було нічим – розпал зими. Я сам чув, як Кучма просить: «Вікторе Степановичу, не закривай засувку». А Черномирдін відповідає: «Ви мені винні стільки… Більше вашого річного бюджету! Ну дай мені що-небудь. Щось списане дай, військове, те, що вам не потрібно. Дай хоч щось, щоб я своєму уряду сказав, що Україна розраховується».
І тоді домовилися про ці літаки. Вони стояли в Полтаві, були в Криму. Вони не літали і у військовій доктрині України навіть не були прописані. Адже у нас були винищувачі, бомбардувальники, штурмовики…
Розрізання українського стратегічного бомбардувальника Ту-22 на військовому аеродромі під Полтавою, 12 листопада 2002 року. Літак знищено в межах відмови України від ядерної зброї, обумовленої Будапештським меморандумом
– І ракети до них.
– Ну так, і ракети до літаків. Так річ у тім, що ці літаки нам були не потрібні! А ті, хто знає Черномирдіна, розуміють: у нього дружина була українкою, він любив Україну. Ніякого підступу тут не було – спеціально нічого не віддавали. Я впевнений, що така людина, як Черномирдін, ніколи не почала б війну проти України. Їм просто потрібна була хоч якась підстава, щоб формально продовжувати постачати нам газ. А ті ракети… Вони могли тільки вибухати – літати вони вже не могли.
Українська стратегічна авіація, передана Росії в межах ядерного роззброєння України
– Журналістські розслідування доводять, що ракети, які Україна передала Росії, тепер повертаються до нас у вигляді обстрілів. Чи дійсно це було правильним і справедливим: віддавати за газ ракети, ціна яких сьогодні – людські життя?
– А скажіть, що потрібно було віддавати за газ?
Читайте також: Мустафа Джемілєв: Від самого початку це було зло, а зло не могло перемогти
– Я не знаю, це державні рішення.
– Державні рішення… 1999 або 2000 рік, я вперше прем’єр-міністр. Україна, як завжди, винна величезні гроші за газ. Середина літа – і в Криму зникає світло. Просто повністю немає світла! У нас починається паніка. А Крим же живе за рахунок курортного сезону – до десяти мільйонів туристів щороку!
Курортний сезон у Криму, пляж Сімеїза, архівне фото
Мені телефонують мери, голови адміністрацій: біля санаторіїв уже в казанах готують їжу для відпочивальників! Ну який курорт без світла? Я лечу в Київ, іду до Юлії Тимошенко (на той момент – віцепрем’єр-міністр України – КР). Заходжу до неї і кажу: «Юліє Володимирівно, не вийду, поки не дасте світло!» А вона відповідає: «Не розумієш? Ми в страшних боргах, я не знаю, де взяти гроші». Я кажу: «У всіх так, а у мене – курортний сезон! Якщо ми його провалимо, у нас взагалі грошей у бюджеті не буде».
І вона мені каже: «Дай мені слово: два тижні щодня всі гроші, які приходитимуть тобі на рахунки, ти до копійки віддаєш за газ та електроенергію». Я кажу: «Готовий на крові присягтися!» І нам дали електроенергію.
А що могла зробити Україна, у якої бюджет усієї країни був два мільярди доларів? Рівно стільки, скільки ми заборгували взимку Росії за нафту і газ. Хто знав, що через 20 років Росія на чолі з Путіним збожеволіє і буде бомбити Україну? Ніхто цього не знав.
Сергій Куніцин
Наслідки були ще серйознішими. У 1991 чи 1992 році нам у Верховній Раді показали, скільки радянських військ і техніки залишилося в Україні. Коли ми зайшли на закрите засідання, у залі від балкона до стільців були склеєні аркуші ватману – усе було виписано. А коли у 2014 році почалася війна, ми на прохання Порошенка (на той момент – президента України – КР) чотири з половиною місяці об’їжджали всю армію, особливо на Донбасі, на Луганщині. Я був просто в шоці. Страшно було дивитися: купа поломаних старих машин і те, у що були вдягнені наші солдати!
«Був секретний план, як захистити Севастополь»
– Згадаю в цьому контексті ваші слова. У 2014 році ви казали: якби Україна «показала зуби», коли Росія анексувала Крим, то РФ не розв’язала б війну на Донбасі. Але враховуючи, що в армії тоді була, як ви самі сказали, «страшна ситуація», чи мала Україна реальну можливість «показати зуби»? Особливо з урахуванням позиції міжнародних партнерів?
– Мала. Тому що, що б там не казали, в українській армії було 140 тисяч осіб. У нас у Криму було 3,5 тисячі військ берегової оборони. Було п’ять тисяч внутрішніх військ. Військово-морські сили України нараховували у 2010 році, коли я був головою Севастополя, 8800 осіб. А Чорноморський флот РФ – 10 500. Різниця невелика.
Репетиція параду Чорноморського флоту РФ у Севастополі, архівне фото
Але в 2010 році, коли Янукович став президентом, до мене прийшов адмірал Ігор Йосипович Тенюх – мій товариш, який тоді командував Військово-морськими силами України. І приніс мені секретний план. Я запитую: «А що це таке?», – а він відповідає: «Це на випадок, якщо росіяни збожеволіють і у нас буде як у Грузії». Ми ще посміялися.
І він пояснює: тут розписані дії наших підрозділів Військово-морських сил, берегової оборони, міліції, СБУ – хто і що робить, щоб захистити Севастополь.
Вид на Севастополь, архівне фото
І ми тоді направили президентові, міністру оборони Єханурову та в РНБО секретну доповідну про те, що необхідно розгортати бригади морської піхоти в Севастополі та Донузлаві. Але в 2010 році я пішов із посади. А коли у 2014-му запитую: «Де та секретна бригада, яку ми розгортали?» – виявляється, прийшов Янукович і поховав наказ Ющенка. Ніякої бригади.
І все одно! Так, міністр оборони був зрадником, президент – зрадником, начальник Генштабу – зрадником. Але ж були люди! Тобто такі як Ігор Воронченко (на той момент – заступник командувача ВМСУ з берегової оборони – КР), кримські татари, як я і багато інших.
Як тільки переміг Майдан, до мене пришли депутати від Партії регіонів і сказали: «Майдан переміг, ми готові передати тобі владу. Хоч ти й з Майдану, але ти наш, кримський. Ти двічі був прем’єром». Я сказав: «Добре, я готовий».
Я приїхав до голови Верховної Ради і кажу: «У Криму заварюється каша, давайте я туди поїду – вони готові передати владу». У відповідь – «тик-мик, тик-мик»… А виявилося, що лідери партій Майдану, поки ми тут намагалися Батьківщину захистити, уже домовилися між собою, кому які посади. А коли все вже захопили, мене кличе Турчинов: «Давай, лети. Караул!». І все.
Російські військові в селищі Перевальне під Сімферополем, березень 2014 року
– Тобто ви мали стати прем’єром Криму після Майдану?
– Так, така можливість була, надходила пропозиція. Якби я зайшов туди одразу, думаю, ми змогли б попередити або не допустити дуже багатьох подій.
Читайте також: Як Росія віками знищувала і продовжує знищувати народи
«Перспектива у Криму дуже сумна»
– Ви стежите за ситуацією в Криму сьогодні?
– Я завжди стежу – у мене ж там рідня, там могили мами, тата, бабусі, дідуся. На жаль, у 2017 році, коли мама вмирала, її ще можна було врятувати, але мене туди не пустили…
– Хто не пустив? Як ви намагалися туди потрапити?
– Хто не пустив? Аксьонов не пустив. Я дзвонив Константинову і казав: «У мене вмирає мама. Її ще можна врятувати. Дайте я приїду на кілька днів у Красноперекопськ – у Сімферополь навіть не поїду. Я приїду не заради шпигунства, а просто щоб урятувати матір або провести її в останню путь». Він відповів: «Мені треба порадитися». Порадився і сказав: «Небажано тобі приїжджати». А мої друзі-афганці передали, що там було сказано прямо: «Хай приїде, поховає – і одразу в підвал, хай його потім хохли викуповують».
(Від редакції: позиції Сергія Аксьонова та Володимира Константинова з цього приводу в розпорядженні редакції немає, але ми готові її оприлюднити).
Пропагандистська інсталяція в центрі Сімферополя, архівне фото
– І ви не поїхали?
– А що, мені треба було в підвал їхати? Хто б мене потім викупив?
– Через удари Сил оборони України Крим фактично вже більше місяця живе без електрики, переживає серйозну паливну та енергетичну кризу. Ви стежите за ситуацією? Як оцінюєте те, що там відбувається?
– А що там доброго відбувається? Нічого доброго. Які зараз можуть бути настрої? Вони там усі в шоці. Їм же спочатку насипали купу грошей, розповідали, яке красиве життя в Росії, заасфальтували безліч доріг, набудували готелів. А коли почалася війна, з кожним роком їм стає все гірше й гірше. І тепер, я думаю, перспектива у них дуже сумна.
– А які перспективи для Криму ви бачите найближчим часом, якщо українські удари не припиняться?
– Відокремлювати Крим із військової точки зору від усієї російсько-української війни неможливо – не може бути такого, що ми звільнили Крим, а інші регіони ні. Я думаю, усе зараз іде до припинення війни, до перемир’я та переговорів, тому що з обох боків уже сотні тисяч, а то й мільйони загиблих і скалічених.
– Деокупація Криму можлива?
– Вона не просто можлива, вона необхідна. Це наша територія. Так, мабуть, ще пів року-рік тому казали, що військовим шляхом це нереально. Але те, чого протягом останніх місяців домоглися наші Сили спеціальних операцій, безпілотна авіація та штурмові підрозділи, показує: це можливо. Доведеться шукати нестандартні рішення в усьому, адже подібного в історії ще не було.
—
Анна Андрієвська, опубліковано у виданні Крим.Реалії