Ось, наприклад, Юрій Корявченков, більш відомий як Юзік, — людина, яка довела: жанр політичної комедії в Україні живий, просто тепер він без антракту і з квитком в один бік.
НАБУ ще не встигло оголосити підозру, а герой уже встиг виїхати. Тонка акторська інтуїція. Метод Станіславського: «Не вірю — тікаю». У країні, де чоловіки місяцями не можуть виїхати навіть на похорон, окремі обранці демонструють дивовижну мобільність. Очевидно, це новий різновид держфункціоналу — депутат швидкого реагування.
Формально — нічого не доведено. Юридично — чисто. Політично — брудно. Морально — глухий кут. Бо якщо депутат тікає до підозри, то це не презумпція невинуватості. Це презумпція поінформованості. Він знає більше, ніж виборець. І діє відповідно.
Особливо зворушливо виглядає бекграунд: «Квартал», штаб Зеленського, мажоритарка, кнопка, голосування. Усе як у ситкомі, тільки фінал не смішний. Смішним він був тоді, коли глядачі вірили, що жарти — це альтернатива корупції. Тепер ми бачимо: жарти були репетицією.
На цьому тлі Національне антикорупційне бюро України і Спеціалізована антикорупційна прокуратура виглядають як пожежники, які приїхали — а будинок уже здимів. Схеми, «Мідас», плівки, позивні — все є. Немає тільки головного: відчуття невідворотності.
Бо коли фігуранти справ виїжджають раніше за підозри, держава виглядає не воюючою, а розгубленою. І питання вже не в одному Юзіку. Питання в системі, де квиток «за кордон» досі ефективніший за повістку в НАБУ.
Мораль проста і стара, як анекдот із дев’яностих:
якщо люди тікають від правосуддя — значить, воно ще не навчилося бігати.
Володимир Цибулько