Презентація Володимиром Зеленським «базового документа» з 20 пунктів стала моментом істини для української дипломатії та світового співтовариства.
Це не просто перелік вимог, а складна геополітична конструкція, що намагається поєднати непоєднуване: український суверенітет, амбіції Дональда Трампа щодо швидкого миру та непохитну агресивність Кремля. Проте за фасадом «міцних гарантій» та «фондів відновлення» ховаються гострі кути, які можуть докорінно змінити майбутнє української державності.
Оприлюднення цього документа виглядає як спроба Києва перехопити ініціативу в умовах, коли переговори між Вашингтоном та Москвою вже фактично відбуваються за зачиненими дверима. Називаючи цей драфт «рамкою», українська сторона намагається легалізувати в публічному просторі саму можливість компромісу, водночас тестуючи реакцію суспільства на найбільш болючі питання.
Читайте також: Бронкська сага про “кілера”: як Стів Віткофф став улюбленим поштарем Путіна та Трампа
Центральною фігурою цієї архітектури стає Дональд Трамп, під чиїм головуванням пропонується створити «Раду миру». Це фактично означає перехід від багатосторонньої дипломатії до персоналізованого арбітражу США, де виконання угоди залежатиме не стільки від міжнародного права, скільки від волі одного лідера у Вашингтоні.
Найбільшим парадоксом документа є спроба поєднати підтвердження суверенітету України з безпрецедентним обмеженням її суверенних прав. Зокрема, пункт про фіксацію чисельності Збройних сил на рівні 800 тисяч осіб у мирний час викликає закономірні запитання у військових експертів.
У ситуації, коли агресор не бере на себе дзеркальних зобов’язань щодо демілітаризації своїх прикордонних округів, подібне самообмеження жертви виглядає як стратегічна поступка. Дипломати справедливо зазначають, що право держави на самооборону та визначення чисельності армії є невід’ємною складовою незалежності, а її обмеження в договорі нагадує умови капітуляції, а не рівноправного миру.
Територіальний компроміс, закладений у документі, пропонує складну модель «часткового відступу». Виведення російських військ із чотирьох північних та південних областей подається як перемога, проте ціною цього стає де-факто визнання лінії зіткнення в Донецькій, Луганській, Запорізькій та Херсонській областях.
Читайте також: Росія як “іспанська економія” та Трамп-балаган: чому паперові гарантії не врятують Україну
Модель «міжнародного контролю» за цією лінією та створення вільної економічної зони на Донбасі виглядає як спроба заморозити конфлікт на десятиліття за зразком Кіпру чи Кореї. Проте ідея проведення референдуму для ратифікації такої угоди несе в собі колосальні внутрішньополітичні ризики. В умовах воєнного стану, зруйнованої інфраструктури та мільйонів біженців плебісцит може не лише розколоти країну, а й підірвати легітимність самої Конституції.
Окремої уваги заслуговує енергетичний та економічний блоки. Пропозиція США щодо спільного управління Запорізькою АЕС за участю України, Америки та Росії виглядає як спроба повернути Кремль у глобальні економічні процеси через «задні двері». Хоча Зеленський наголошує на небажанні вести бізнес із росіянами напряму, сама присутність представників країни-агресора в управлінні стратегічним об’єктом є тривожним сигналом.
Так само і пункт про «паритет» у вільній торгівлі зі США для українців та росіян натякає на майбутнє зняття санкцій, що є ключовою вимогою Кремля. Це підтверджує побоювання аналітиків, що документ значною мірою враховує бізнес-інтереси та «понятійні» домовленості, а не лише принципи справедливості.
Реакція Москви, передана через дипломатичні канали та медіа, свідчить про те, що Путін не задовольниться запропонованим. Кремль вимагає «ключових змін», серед яких нейтральний статус України навіть при вступі до ЄС та повне визнання анексованих територій.
Читайте також: Дипломатія забудовників. Як ріелтори Трампа намагаються продати Україні “платинові” гарантії за ціною Будапештського паперу
Це означає, що 20 пунктів — це лише відправна точка в торзі, де кожна наступна ітерація може бути гіршою для України. Наявність у плані пункту про проведення президентських виборів ще до зняття воєнного стану лише посилює турбулентність. Спроба провести виборчий процес під загрозою обстрілів та без гарантій безпеки може призвести до дестабілізації, якою неодмінно скористається ворог.
Зрештою, запропонований план виглядає як спроба виграти час та перекласти відповідальність за можливий провал на Кремль. Проте, граючи за «російськими лекалами» та погоджуючись на двозначні формулювання щодо безпекових гарантій, які лише «віддзеркалюють» статтю 5 НАТО, Україна опиняється на тонкій кризі.
Читайте також: Європейські політики побоюються, що американці “зрадять Україну в питанні територій”
Без реального примусу агресора до миру через силу, будь-який «базовий документ» ризикує перетворитися на черговий паперовий меморандум, який лише підготує грунт для наступного етапу війни. Справжній шлях до миру лежить не в освітніх програмах про толерантність, а в здатності держави захистити свій суверенітет без зовнішніх обмежень на власну армію та територію.
—
Святослав Гринько для «Аргумент»