На початку грудня Долинський краєзнавчий музей вступив у свою 58-у зиму. Створений в 1966-у, зазнавши поневірянь і майже повного знищення, він на початку 2-хтисячних знайшов своє пристанище під крилом колишнього клубу залізничників із назвою, яку йому передбачали ще у 1960-у- Музей історії Долинського району. Відроджений на початку ХХl століття він став окрасою міста, де поряд з березами, посадженими ветеранами 2-ї світової війни та школярами, які не без участі музейників почали пиляти, прижилась японська сакура та весело боковеньківська катальпа, він поповнився меморіальними таблицями Ольгерду Бочковському, соціологу, Наталі Ленгауер, лікарці, музейним комплексом під відкритим небом і квітами, що з ранньої весни і до пізньої осені чарують і радують, п’янять запахами.
Я не описую внутрішнього убранства закладу: від вицяцькованих дверей і міжкімнатних переходів до картин художників-земляків, скульптур Андрія Німенка та Бонавентури Копача Віктора Френчка, показу світу архітектора Василя Камінщика і багатьох захоплюючих дрібничок…Але нині заклад переживає нелегкі часи. Підтвердженням цього стало відзначення музеєм 150-ї річниці станції Долинська.
Музейники під виглядом іноваційного підходу перетворюють заклад у звичайнісінький балаган із не зрозумілим залізничником, примітивно і не відомо для чого залученими в дійство циганочкою та перекупкою. Як виявилось, за участь останніх, музей ще й розплачується, передавши в районний будинок культури для участі в культзаходах наукового працівника музею. Тепер він не буде дивувати архівними відкриттями чи непередбачуваними сторінками історії краю своїх відвідувачів, розважатиме прихильників на клубних підмостках культури. Тільки зараз приходить розуміння чому підмінили назву музею на краєзнавчий. Історія в закладі не в пошані. Ось такі реалії життя. Я всіх небайдужих вітаю з черговою річницею музейного закладу.
Віктор Маруценко