Відчуття огиди.
Від колег, які вчора волали, що “опозиція не дає їм працювати” і проголосувати бюджет. Бо робота в них – це кнопки тиснути, а не над цим бюджетом працювати.
Від міністра фінансів, який на всю країну каже, що “постатейно розглядати бюджет на в парламенті – деструктивно для країни”.
Зате напевно “конструктивно” при недофінансованій на сотні мільярдів армії навіть не пробувати зібрати десь під сотню мільярдів з доріг, марафонів, комунікацій і вагонів, які ніхто ніколи не закупить на 13 млрд.
Ми піднімаємо в 10! разів бюджет “стратегічних комунікацій” до 4 мільярдів, коли міста під щоденними атаками шахедів, дронів перехоплювачів не вистачає, пального для генераторів в школах бракує, енерго обʼєкти не захищені толком…
Ми фінансуємо з Резервного фонду розміром 200 млрд нікому не потрібний кешбек, коли в нас катастрофа з людьми у війську, бо 130 тис не є достатнім фінансовим стимулом йти служити…
Переговори в путіна вчора закінчилися провалом. Він буде воювати щонайменше до повного завоювання Донбасу. Щонайменше. Нас чекає дуже-дуже важка зима. В першу чергу на фронті.
Що ми робимо таким бюджетом? Які пітчинги та тротуари в час, коли стільки жертв щодня?…
І це ціна несуб’єктного парламенту, не здатного приймати рішення. Це ціна моно більшості, яка потрібна для кнопок, а не пошуку кращих рішень. Це ціна монопольно-авторитарної влади, яка за своїм збереженням геть відірвалася від реальності…