Князь Павло (Пейсах) Михайлович (Рафаїлович) Бермонт-Авалов – суцільна загадка для біографів, хоча й досить відомий в історії так званої громадянської війни. Нам цікавий тим, що час від часу виринав у єлисаветградських епізодах.
Народився, за одними даними 4.03.1877, за іншими 17.03.1884 року в Тифлісі в загадковій родині. Джерела розходяться щодо його батьків. Чоловічу лінію представляв Рафаїл Берман – учасник російсько-турецької війни 1877-78 років, караїм за національністю з єврейським прізвищем, котрий пізніше осів у Єлисаветграді. Тут треба сказати, що караїми дуже загадковий малочисельний народ давнього походження та іудейської віри, який не ладить з євреями. Єдиний син цього Бермана для «благороднішого» звучання у підходящий момент перетворився у Бермонта. По матері Бермонт нібито дотикнувся до грузинського княжого роду Авалішвілі. Сам же Павло заявляв, що його всиновив у тридцятилітньому віці (за які заслуги? – авт.) картлійсько-кахетинський князь Михайло Антонович Авалов. Тоді ж приписав до прізвища додаток «Авалов». Бермонт твердив, що проходив курс в Єлисаветградському кавалерійському училищі, звідки, мабуть за «тихі успіхи у навчанні та гучні у поведінці», 1901 року зачислений всього тільки капельмейстером аж в 1-й Аргунський полк Забайкальського козачого війська. Треба думати, щось там теж не склалося, бо в 1904 знову від’їхав з Єлисаветграда добровольцем на війну в той же полк і через рік підвищений у прапорщики. З полком брав участь в російсько-японській війні, нагороджений георгієвськими хрестами 4 і 3-го ступенів. Здружився під час провальної кампанії із земляком-однополчанином – таким же добровольцем, георгієвським кавалером Никифором Серветником (майбутнім отаманом Григор’євим). 1905 року вихрестився у православні, а 1906-го перевівся в Усурійський козачий дивізіон, де через пару літ став хорунжим. Потім кілька років безпутно шикував у Єлисаветграді, пропиваючи залишки батьківських статків з тутешнім голодраним офіцерством.
До Бермонта прямо таки притягувало, як магнітом, різношерстих авторів сумнівних ідей і шукачів всіляких пригод. То був середнього зросту чоловік в ягнячій папасі, безкаблучних кавказьких чоботях і чорній черкесці зі срібними газирями на грудях; лівий бік прикрашав масивний срібний кинджал з насічкою, висячи на тонкому ремінці. Таке перше враження, а друге – він був увесь гнучкий, по котячому напружений, очі його грали, міняючи гостроту виразу. Із широких рукавів черкески виглядали білі руки з пещеними нігтями. Типовий завсідник ресторанів, казіно, кінських перегонів і жіночих будуарів.
Проявився після Першої світової війни у Київі. При Скоропадському засвітився в політичній афері «Наша Родіна». Утікши від петлюрівської Директорії до Німеччини, оголосив себе рятівником Росії, котрий набирає під чорним німецьким орлом армію і спиниться з нею аж за Москвою. Німецький генерал фон дер Гольц, замилюючи очі Антанті, робив вигляд, ніби підлягає Бермондту як командуючому, а насправді був фактичним командиром збірної Північно-західної добровольчої армії, де німців було до 40 тисяч, а російських підданих всього 12 тисяч чоловік. З’єднання формувалося у Мітаві (тепер латвійська Єлгава – авт.). Оснащення зброєю і боєприпасами взяла на себе Веймарська Республіка. Вона ж із німецькою добросовісністю забезпечувала зарплатою, військовою формою і прекрасним харчуванням. Добровольці купалися в достатку, мов вареники у маслі. Бої поки що не передбачалися, дівки роями вилися навколо вояків. Що ще треба найманцям для повного щастя?
Звісно, на такі умови пристали всі давні єлисаветградські знайомі Бермонта, котрий при німцях став уже Бермондтом. То були Чесноков, спільно з яким свого часу хитро продав чужий цукровий завод на Харківщині, показово чопорний Вільямовський, випускник ЄКУ Льовшин, кілька Остен-Сакенів.
Ось як у листуванні лестощами та інтригами торували собі дорогу до того опереткового війська двоє єлисаветградських дворян: «…Я все-таки повторюю, будь обережний зі своїм ад’ютантом Леницьким, там далеко не все благополучно, і ти заради особистих почуттів можеш зашкодити справі страшенно. Стосовно Ремера, то я залишаюся при своїй думці, що він веде подвійну, якщо не потрійну гру – це не твоя людина… Щодо Дурново, то я гадати про нього не можу, бачив лише раз, але, здається, що він балалайка, з якї можна видобути погані звуки, але він є добрим інструментом у підходящих руках. Однак, пальця в рот йому не клади, тим більше, що я особисто переконався, наскільки мало можна довіряти його словам: він мені говорив одне, а зробив інше – це не по мені, – ти знаєш, я люблю правду. Утім, краще його мати в своєму таборі, аніж у противника…».
Прямо-таки рідний батько, що наставляє недосвідчених дітей на путь істинний. І ось у цей момент можна стиха майже по-родинному побідкатись, закинувши вудку: «…Я заради твоєї справи відмовився від приватної служби, що давала мені деяку копійку, а суміщати я не можу, – надто зайнятий. Мене бентежить лише одне в усьому тому, – це грошове питання: якщо з користю діяти, то, ясно, що мені треба частіше бачити різних осіб у себе і частіше самому бувати серед люду, а це пов’язано з витратами, на що, як ти знаєш, у меня коштів немає – от що погано, а то можно багато чого б інакше спланувати і зробити, тому що у мене є зв’язки в усіх майже міністерствах, але треба тих людей знати й бачити…».
Далі – конкретніше: «…Якби ти мені давав тут 2500 чи 3000 марок без всяких надбавок, то я зміг би багато зробити – повір цьому…».
Приманка спрацювала, треба кувати залізо, поки гаряче: «…Біскупський, Дерюгін і компанія з усіх сил працюють проти тебе і тоді такі люди, як я і Конрадій Остен-Сакен, котрі мають контакти, вплив і відоме тут ім’я, можуть ще багато користі принести. Я на твоєму місці і Конрадія, який дуже тобі відданий, використав би по фінансовій лінії. Якби йому теж дати 1500-2000 марок – то був би гріш для Вас, а для діла – ідеально, два Остен-Сакени тут на тебе працюють…».
Мрії нащадків почесного громадянина Єлисаветграда збулися! Телеграма свідчить: « Берлин 21 октября 1919 его сиятельству командующему западной армией князю авалову старшего чиновника при центральном совете западной добровольческой армии статского советника барона остен-сакена на телеграмму 20 октября 1919 имею честь принести вашему сиятельству свою глубокую благодарность за оказанные мне доверие отличие внимание заверить что я в святом деле воссоздания единой великой россии постараюсь принести по мере сил умения помощь и оправдать доверие вашего сиятельства состоящего при нас центрального совета подполковник барон остен-сакен».
А тим часом Бермонт уже подумував очолити маріонеткове Балтійське герцогство, відтіснивши принца Генріха Гогенцоллерна (брата кайзера Вильгельма II). Випустив навіть свої гроші, поштові марки, заснував деякі ордени і медалі. Однак, недовго тривала коту масляна – тільки дійшло до перших пострілів, армія «посипалася». Тікали хто куди. Довелося й Бермонту емігрувати до Німеччини.
У 1925 році вигнанець написав мемуари «В борьбе с большевизмом». Пухлий том з безліччю ілюстрацій створював уяву про автора, як про ледь не єдиного борця проти більшовиків. Перебуваючи в Гамбурзі, самопризначений генерал-майор в перервах між амурними походеньками продовжував «пудрити» німців, плануючи похід на Москву. Навіть наперед визначив склад московської комендатури.
Симпатизував нацистам. У1933 році очолив Російський визвольний національний рух (РОНД). А коли гестапо розігнало організацію, заснував Російський Націонал-Соціалістични Рух (РНСД). Структура мала власні штурмові загони, які діяли заодно зі штурмовиками нацистської партії НСДАП.
Проте, таємна державна поліція (гестапо) завела на князя Авалова справу. У липні 1934 року його арештовано, а потім виключено з рядів створеного ним же руху за «спотворення націонал-соціалістичної направленості організації». Малася на увазі його вина в «монархічному реставраторстві». Після виключення з РОНД/РНСД з таким небезпечним формулюванням Петра Михайловича вивезла до свого югославського помістя наречена – принцеса Мекленбург-Шверинська – двоюрідна сестра активно підтриманого Бермонтом Великого князя Кирила Володимировича (самозваного з 1924 року самодержця всеросійського), котра опісля й одружилася з врятованим. Однак невгамовний князь повернувся в Німеччину, де й був посаджений 1939 року в Моабітську в’язницю.
Причина цього арешту достовірно невідома. Так, серед документів Політичного відділу Міністерства у справах окупованих східних територій збереглись показання якоїсь Хенни Людвиг-Лінк, дані 18 березня 1935 року в Мюнхені. Ніби в 1927 році вона познайомилася з Аваловим, і знайомство переросло в тісніші стосунки. Авалов, видаючи себе за патріота і ярого прибічника російсько-німецького союзу, за словами позивачки, виявився кокаїністом і морфіністом, шахрайськи виманив у неї 8000 марок, змусив продати частину майна та цінні папери по заниженій ціні, які витратив «на свої забаганки», а також пізніше брутально висловлювався про фюрера. На підставі того Людвиг-Лінк вимагала якнайшвидше «знешкодити» Авалова. За іншими даними арешт його був обумовлений, як тепер кажуть, нецільовим використанням одержаних від німецьких служб грошей. Третя версія, пущена самим Бермонтом, гласила, ніби переслідування спонукане пунктами пакту Молотова-Рібентропа.
Але князя цього разу визволив із-за грат симпатизуючий йому, – хто б ви думали? – сам Беніто Муссоліні, уламавши Гітлера вислати князя до Італії. Звідти той знову чомусь подався в Югославію, а далі емігрував до США. В’їхати в країну і натуралізуватися там допоміг статус жертви нацистського режиму і миттєве повернення до родового імені – Пейсах Рафаїлович Берман.
Свою епопею аферист завершив у штаті Флоріда девяностосемирічним дідуганом.
Леонід Багацький