Заняття Ільїна не було таємницею для правоохоронних органів, де багато хто й самі були крутими колекціонерами, як би вони це не заперечували. Знали вони й про крадіжки з лаврських сховищ причандалля релігійного призначення та церковної літератури, винесені Ільїним у пришитих під одягом великих кишенях. Однак якась авторитетна для правоохоронців сила тримала їх за карк. До підозрілого дядька міліція лише раз у раз відряджає своїх працівників з цілком конкретними місіями, незрозумілими загалу. Може правоохоронці ведуть профілактичну роботу? Між тим, ільїнські прихожани, за розтиражованою легендою поділені на поважних «запорожців» та убогих – «підгрушників», юрбами тусуються на різній відстані від «метра». Колишній міліціонер Веніамін Янишевський числить себе між останніх. Ось тут і подумалося: невже радянський міліціонер, навіть інтелігентний офіцер, впевнено почуваючись на висоті свого становища, беззаперечно погодився б на роль «підгрушника»? Та ще, коли його сюди направив сам полковник! Мимохіть напрошується думка – начальник попередив молодого офіцера, що той матиме справу з нетитулованим «генералом». Тому-то мемуарист, промовивши «А», чомусь промовчав відносно «Б». Ну, хай там що, але ж посилав його командир не просто посидіти в тіні легендарної дворової груші, чи не так?
Непереконливо звучить із вуст пана Янишевського і оповідання про грабунок нашого анахорета у шістдесяті роки: «Злочинці зняли завіси з вікон веранди і вдерлися в будинок, де, я так розумію, поцупили чимало. Але далі, як кажуть, і сміх і гріх. Вони хотіли продати викрадене перше видання «Мертвих душ». Але через посередника вийшли на господаря. Злодіїв, а вони були місцеві, швидко спіймали. Що цікаво: Ільїн книги впізнав. Але від золотих і срібних предметів відхрестився. Стало зрозумілим, що книжкова колекція – тільки вершина айсбергу. Та не було ніяких доказів, що вироби з дорогоцінних металів належать йому».
Це ж треба бути таким наївним – вкрасти в селі козу і тут же її продати власнику! Уся цитата, схоже, не зовсім вдало пояснює провал міліцейської операції щодо тримачів колекції, яку Ільїн з родичем-прокурором запросто «розкусили». А ще акція-провокація правоохоронців засвідчила, що «дах» над Ільїним був не такий уже й надійний. Бо, інакше, взяв би спокійно «куклу» з дорогоцінних металів, а потім «відмазався» б з допомогою покровителів, відстібнувши їхній процент.
Для повноти картини наведемо приклад, як грабують круті колекції по-справжньому.
1997 рік, «Кіровоградська правда», матеріал «Бенкет хижаків». Його влаштували десантники з частини, дислокованої в місті. На стрільбищі зекономили кілька десятків патронів, одного вечора «орендували» у військовій зброярні автомат і за наводкою пішли трусити бізнесмена Лугового. Злочин знайшов логічне завершення – ватажка банди засудили до смертної кари, інші пішли на тривалі «курорти» за гратами.
Ось такий сценарій міг би бути написаний і для Олександра Борисовича. Тоді про нього знімали б не якийсь там серіал «Синдром дракона», а повноцінну «Бригаду» або й монументального «Хрещеного батька».
На ільїновський пласт наклалося ще кілька різнопланових шарів. Журналісти «Комсомольської правди», наприклад, в 1995 році живописали про Ільїна: «В лагере познакомился с Никанором, который вскоре был освобожден и стал настоятелем Киево-Печерской лавры… Командировки по всей стране, в которые он летал самолетом, безденежный, только что вернувшийся из лагеря. И билеты брал, кстати, по личному распоряжению наркома мясомолочной промышленности. Хотя работал, без сомнения, на совершенно другое ведомство… Сохранился дневник. Александр Борисович тщательно записывал распоряжения сверху и собственные донесения. Работал напрямую с Лаврентием Павловичем Берия…». Оце, загнули! Учіться, провінційні сількори! Але, якщо так, то уявіть тільки, через які канали і на які «Сотбіси» потрапляли старовинні ікони місцевого вжитку!
А що? Якихось особливо таємничих контекстів з біографії Ільїна у подібних публікаторів не вичитаєш. За винятком десятка післявоєнних років, які Ільїн ніби провів у Києво-Печерській лаврі. Але й вони, повністю випавши з його зримого літопису, легко моделюються. Тут вповні можна запідозрити, що він проник «кротом» у середовище православних клерикалів за розробленою легендою про крадіжку харчів, арешт і тюремний термін «інока» Олександра. Це так схоже на тернистий шлях Штірліца в надра РСХА та на епізоди із серіалу «Місце зустрічі змінити неможливо»! Але Володі Шарапову треба було «Мурку» класно збацать, а Ільїну ще простіше: для довіри достатньо, смиренно опустивши очі, щось (ту ж саму «Мурку») тихо бубоніти і перебирати чотки.
При передачі колекції до державних установ знайдено документ – акт обміну книгами між Ільїним та Кіровоградським краєзнавчим музеєм. Колекціонер одержав 7 назв від музею аж за 37 власних у 93 томах. Найцікавіше, що торг відбувся у Кіровограді 30 березня 1949 року, якраз тоді, коли Олександр ніби «спокутував гріхи» у лаврі. А в 1952-му комусь ще й знадобилася завірена копія з того акту.
Трохи власних спостережень
Умисно не цитуємо біографів Ільїна, котрі згадували його мотоциклетні вояжі селами області у пошуках не міфічних скарбів гетьмана Полуботка, а конкретних раритетів. Наприклад, заявляється він у церкву в закинутому селі (дехто думає, що в «Україні нашій Радянській» такого не було) та й переконує старенького батюшку, що настав момент за символічну плату реставрувати старі вицвілі, поточені шашлем ікони. Той хапається за привабливу ідею. І, дивись, через якийсь час у церквиці об’являється обновлена блискуча та яскрава ікона, яка при потребі ще й «мироточить» або «плаче» на догоду всяким тодішнім Поклонським. І всім добре: духовно умиротворені бабці несуть у зав’язаних хусточках більше сала, крашанок, меду для попів; вітчизняні та західні збирачі в тиші милуються модними в ту пору сакральними надбаннями; кіровоградські художники щедро «обмивають» гонорари в ресторані «Україна» за добросовісне копіювання. А Олександр Борисович з подвоєним ентузіазмом знову сіє «разумноє, доброє, вєчноє».
Але за персоналією Ільїна-сина всі забули про часті виїзди відомчим транспортом «на полювання», навіть у міжсезоння, Ільїна-батька. Адже саме він заклав міцний фундамент під оригінальну колекцію та створив мережу інформаторів про знакові історично-матеріальні спокуси рідного краю. І ще один цвяшок мозолить і мозолить мозок. Це ж як? – дворяни Римські-Корсакови теж займалися експропріаціями добра у таких самих дворян Михалкових? Тоді навіщо сьогоднішні пустопорожні базікання про якийсь там кодекс дворянської честі?
Взагалі, традицію збирати колекції у Єлисаветграді-Кіровограді започаткував, ясно ж, не Ільїн. Наприклад, Ганна Дмитрян лікарню Святої Ганни прикрасила портретним живописом. Сімейство Ельворті з виставок передвижників закупляло роботи відомих художників, зокрема «Імператор Петро Великий відвідує наказного гетьмана Полуботка в казематі Петропавлівської кріпості в 1724 році» Василя Волкова, «Орач» Миколи Пимоненка.
Редактор «Голоса юга» Горшков навіть влаштовував публічні експозиції полотен з власної колекції.
Ніхто, крім Володимира Боська, не згадував місцевих збирачів – безпосередніх попередників Ільїна. Босько: «Корецький осліп, а експонати з його домашнього музею порозтягували. Наскільки мені відомо, Ільїн і тут поживився».
Збірня Олександра Яковича Корецького – бандуриста обласної філармонії – мала багато українських старожитностей, літератури та картин з козацьої тематики, на які навіть накидав оком особистий друг українофіла і сам українофіл, знаменитий автор замовчуваної тоді «Історії запорозьких козаків» Дмитро Іванович Яворницький. Особливий інтерес історика пробуджували цінний набір коштовних запорозьких шабель, колекції люльок та музичних інструментів: бандур, кобз, лір, цитр. А ще народні промисли, як-то, кераміка із села Цвітного, сільські вишиванки й рушники, народні дитячі іграшки.
А це значить, що письменник Микола Смоленчук, працюючи над «Білими бланкетами», користувався раритетною «Історією запорозьких козаків», що пройшла через руки Яворницького і Корецького, беручи її для роботи в Ільїна. А вже наступного дня акуратно підстрижені статурні хлопці допитувалися у Миколи Кузьмовича, з якою метою він читає заборонену літературу? Інколи мешканці міста 60-х років бачили колоритного товстуна Корецького на центральному ринку, де він у концертному вбранні з бандурою серед базарної стихії популяризував український мелос. Музичні паузи заповнював, смалячи люльку, барвистими теревенями. Як казав: «Точив баляндраси». Слухачі кидали в його шапку дрібні гроші. Принаймні, таким запам’ятав його художник Володимир Волохов.
Про «Синдром дракона». Ільїн у фільмі проходить під ніком Анатолій Авдєєв. Мабуть чисто випадково в рідному місті Ільїна до сьогодні проживає граф і дворянин, як він каже, Анатолій Авдєєв. Теж колекціонер, котрого неодноразово обкрадали. Правда, сам не електрик, але має друга, якого багато хто називає другим після Ільїна найзнаменитішим електриком у Кропивницькому.
А ще, найперший не лише в місті, а й у світі, сенсаційний матеріал про «сорок мільярдів доларів» дав у «Вечірній газеті» тодішній її працівник, а тепер письменник, Олег Бондар. Він і був, так би мовити, «хрещеним батьком» всього цього сюжету. Ще й виклав урок оперативності для тодішніх і теперішніх журналістів. Доля розпорядилася так, що з вікон сьогоднішньої квартири Олега Микитовича видно через річку колишнє обійстя підпільного мільярдера. То чи не зріє над сивим Інгулом сценарій нового захоплюючого фільму або сучасного варіанту роману «Преступление и наказание»?
А ще племінник Ільїна Андрій Подтьолков у 70-80 роках працював у відділі механізації та автоматизації заводу радіовиробів інженером-конструктором. Там ще трудились кілька осіб нашого випуску – Микола Горобченко, Плотников, Ружинська. Бувало, що забігав інколи туди перекинутись парою слів з однокашниками і я. Звичайно ж, не знав, кому родичем доводиться Андрій. Однак, тритомник Анур’єва «Довідник конструктора-машинобудівника», книга номер один для людей інженерної праці, мимовільно привертав увагу. У Андрія він був зведений у два томи і надзвичайно ошатно переплетений. Певно дядько давав уроки ремесла племіннику.
Подтьолков був затятим мисливцем. Коли тривав сезон полювання, радіозаводівці організовано виїжджали щоп’ятниці задля промислу або на Дніпро біля Деріївки, або в Голованівські ліси. Доки чекали транспорт, кожен демонстрував своє спорядження. Андрій мав три-чотири зразки не по-буденному красивої зброї. І не скажеш, що то був єдиний екземпляр, показуваний власником щоразу під різними кутами зору.
Ось так із кіноподібних аналогій і штампувався для споживання публікою причесаний образ цього дракона-колекціонера Олександра Ільїна з його синдромом. Ми ж чомусь сприймаємо його тільки за портретом друга-художника Володимира Федорова. І він здається оригінальним зліпком з натури, а не як плід давніших і теперішніх серіалів, далеких від життєвої правди.
Леонід Багацький