Чудова новина сколихнула наше, щонайменше чотириіменне, степове місто! З нетерпінням чекаємо 2-й том твору Миколи Цуканова про колекціонера Олександра Ільїна. Можливо аж тепер документально розкриється таємниця, звідки до супер-колекції Олександра Борисовича потрапили чотири фоліанти «Великокняжого, царського та імператорського полювання». Можливо і на келиху Равича знайдуться відбитки пальців Петра Першого. Мемуари і розповіді очевидців до уваги не братимуть, бо там, мовляв, суцільні емоції та особисті уподобання любителів дармових пельменів в їдальнях відомого тресту.
Уже майже 15 років існує в місті галерея «Єлисаветград». І, треба сказати, добре справляється з виставково-салонними функціями, показавши до двохсот вернісажів. Очевидно її засновника Миколу Миколайовича Цуканова надихнув давній приклад московських купців-старовірів братів Третьякових. А чому б і ні? Адже пан Микола ще з мухінсько-нікулінського періоду відомий громадський діяч – депутат і працівник апарату міської ради. До того ж ще й удатний бізнесмен торгового профілю з тягою до меценатства, який спонсорує групові виїзди художників на пленери, підтримує юні таланти та оцифрував фотоспадщину відомого майстра Василя Ковпака. До речі, фотоепопею того ж пана Василя про паводок-1980 оцифрував журналіст Володимир Бабич.
Експозиції в галереї готуються ґрунтовно і збирають аншлаги. Особливо в перший день, коли відвідувачів заманюють не лише творами мистецтва, відомими іменами, а й келихом вина із смаколиками. Снує беззвучно персонал. Розпорядник Сергій Каракулін спрямовує глядацькі потоки. Товчуться художники, журналісти, фотокори, музики збоку тихо ведуть мелодію, появляється сам Микола Миколайович з «весільними генералами». Короткі вітальні спічі з такої-то нагоди.
Потім «ударна бригада», яка тільки й ходить по таких заходах, аби пропустити крізь себе кілька позачергових порцій, бере ініціативу в свої руки. Думки присутніх вмить розкріпачуються, язики розв’язуються, ідеї розквітають. Дискурс почався!
Якщо не помиляюся, десь років 5-7 тому Цуканов став фанатом культу колекціонера Ільїна. Ні-ні, він, звісно, знав про вилучення скарбів того ще в 90-х із сенсаційного матеріалу Олега Бондаря у «Вечірній газеті», але не виказав тоді явного інтересу. Певно дозрів, коли в самого затріпотіла жилка збиральництва.
Згадуються різні зустрічі в тих стінах. Там виставлялися брати-художники Шаповалови. Із Сергієм я дружив і навіть був учасником угоди, коли агент відомого політика Ігоря Шарова придбав на виставці у ліцеї Короткова кілька картин для шефа. В часи Незалежності грошові мішки Кіровограда вкладалися в мистецтво. Наприклад, «владєлєц заводов, газєт, параходов» Павло Штутман володіє найбільшим у світі зібранням робіт Андрія Ліпатова. Сімейство хлібо-молочних магнатів Табалових прикрашало деякі свої магазини камерними етюдами місцевих чарівників пензля і палітри. Табалови навіть мають галерею-салон на Андріївському узвозі в Київі з виходом на «Сотбіс».
В той же час в «Єлисаветграді» демонструвалася велика фотовиставка очільника старовірських церков білокриничного обряду архієпископа Київського і всія України Саватія. Він же – Кізка, – уродженець Бережинки. Я з ним дружив, як і Микола Хомандюк та Олександр Сікорський. Отець розповідав, як Ільїн прибирав до рук старі ікони, церковну утвар і першодруки у храмах та в мешканців Глинська, Клинців, Калинівки. Саватій підозрював «дядю Шурика» і в причетності до пропажі дорогущого окладу «Єлисаветрадського Євангелія». На які документи посилався священник – не знаю. Гадаю, Микола Миколайович пам’ятає ту виставку в його галереї і доповнить цей епізод?
Траплялися і проколи в роботі галереї. Один київський аквареліст привіз кілька сотень чудових листів, які мали успіх. Потім там узріли якусь аферу. Чи автор виявився самозванцем, чви ще щось. Скандал вдалося пригасити, а стіни терміново звільнити від «вєщдоков».
Я спілкувався з близьким колом (художник Володимир Волохов, актор Василь Зіноватний, архітектор Іван Мединський) колекціонера Івана Анастасьєва, котрий був чи не найчастішим гостем галереї «Єлизавеград». Ці люди сприймали особистість Олександра Борисовича з виразними моральними засторогами.
Я знайомий з Павлом Босим, Юрієм Тютюшкіним, Віктором Петраковим, Веніаміном Янишевським, Олександром Чудновим, Леонідом Куценком, Володимиром Боськом, Володимиром Панченком і, навіть, трохи з Миколою Смоленчуком. Знаю, що не всі ці «запорожці» і «підгрушники» вважали і вважають Ільїна таким беззаперечним альтруїстом і зразковим гуманістом, як уявляють його тепер. Богобоязненим і таким, хто не пив, не курив і по бабах не ходив.
Всякого там було…
Отож і хочеться нарешті побачити в новій книзі Миколи Цуканова живу людину, а не відполірованого до дзеркального блиску бронзового істукана або шаманського культового ідола із «карєльской бєрьози».
Надіюся, що Микола Миколайович сприйме написане тут з розумінням, бо знає, як людина ділова і прагматична, що найкращою рекломою є якраз нелайлива антиреклама того, що продається.
Леонід Багацький