Мене, сподіваюся, важко звинуватити у зневазі до пам’яті загиблих. Моя пам’ять — це цвинтар друзів і спогадів, у яких я часто єдина досі жива людина. І я дуже підтримую хвилину мовчання.
Але у Києві хвилина мовчання часто лишається невидимою. Прийнято говорити, що це через байдужість людей. Але у мене так само: я теж здебільшого не зупиняюся. Я відводжу дитину в школу, у них там своя хвилина — а для мене 9:00 настає десь у дорозі. Чи я в машині, чи йду пішки, але я зазвичай не знаю, коли саме ця хвилина почалася. У місті — тиша. І це не хвилина мовчання, а відсутність будь-якого сигналу.
Я буваю у Львові, як і багато хто з вас. Там через гучномовці під час тривоги лунає не лише сирена, а й голосові повідомлення: як діяти, як допомогти стареньким. Там же через гучномовці оголошують хвилину мовчання. І коли це звучить — неможливо не зупинитися. Я востаннє сиділа в кав’ярні на літньому майданчику, і абсолютно всі встали.
У Києві системи оповіщення (ТАСЦО) також можуть передавати голосові повідомлення, а не лише сирену. Це питання не техніки, а рішення влади.
Перекриття Хрещатика для камер чи однієї вулиці на Рембазі — гарний символічний крок. Але що з нього, якщо він лишається просто картинкою для новин? У мільйонному місті, в будь-якому іншому його куточку, ти стоїш сам посеред дороги в тиші, а 95% машин навколо їдуть далі, навіть не розуміючи, чому ти зупинився.
Я не розумію, чому у Києві хвилина мовчання не може бути помітною. Щоб о 9:00 по всіх районах з гучномовців лунала якась проста фраза: “О 9-й — хвилина мовчання. Просимо зупинитися й вшанувати пам’ять загиблих”. Щоб усі справді почули й могли зупинитися разом, а не звинувачували одне одного. Бо сьогодні, скажімо, я побачила 9:00 і зупинилася, а завтра можу не помітити, і хтось уже дивиться на мене, як на “ворога народу”.
Це не витрати, не “неможливо”. Це просте рішення, яке вже успішно працює в іншому місті. Хтось знає, чому цього досі немає в Києві?
Автор: Валерія Бурлакова, журналістка
Фото з відкритих джерел