“Червона зірка” часів НЕПу

Конфлікт щодо підрозділу “Героїв УПА”: Туск закликав Навроцького та Зеленського до відвертої розмови

08/06/2026 AA 0

Глава уряду Польщі Дональд Туск у понеділок закликав президентів Володимира Зеленського та Кароля Навроцького до відвертої розмови, оскільки дипломатичні зусилля довкола скандалу через присвоєння українському […]

 ·

Надзвичайно загадковою і тим ще більш цікавою для сьогоднішнього обивателя є історія «Червоної зірки» («ЧЗ») в період так званого НЕПу (1921-1928).

Ще 19 квітня 1920 року завод «Р. і Т Ельворті» перейменовано на «Перший державний машинобудівний завод міста Єлисаветграда». А з 1 квітня 1922 року числився як «Третій сільськогосподарський машинобудівний завод «Укртрестсільмашу». Від 17 листопада 1922 року за рішенням Єлисаветградської повітової Ради він вже іменувався «Червоною зіркою».

Трест складався з 21 підприємства. Сім з них – «Комунар» (Запоріжжя), «Червона зірка» (Зінов’ївськ), «Червоний прогрес» (Великий Токмак), «Первомайський» (Бердянськ), «Плуг і молот» (Миколаїв), «Жовтнева революція» (Одеса), «Серп і молот» (Харків) – діючі. Ще три відбудовувались, а решта – законсервовані.

Ці дані з праці «Весь С.С.С.Р. Справочная и адресная книга на 1926 год» під ред. М.І.Галицького, проф. М.М.Деревенка, М.Ф.Земенгофа і М.Т.Чилікіна, (М., Л.. 1926), яку відшукав наполегливий місцевий дослідник Василь Левицький. Не дивуйтеся абревіатурі С.С.С.Р з крапками. Саме так вона тоді писалася навіть на радянських грошах – асигнаціях і монетах.

На сторінках цієї знахідки значиться: «Завод «Красная Звезда» б. Р. и Т. Эльворти в Зиновьевске является первым по величине заводом с.-х. машиностроения во всей Федерации. Основан в 1874 году; имеет собственный подъездной путь и весьма благоустроенные приспособления для нагрузки и выгрузки. Силовая станция снабжена паровыми машинами и дизелями в общей сложности на 1200 л. с. Основной продукцией завода являются сеялки разных систем, сложные паровые и конные молотильные гарнитуры, маслогарнитуры и машины мельничного производства. В 1913 году, при 2.500 рабочих, выпуск завода выразился в сумме 6.664.000 рублей. В 1925 году выпуск завода превысил довоенный и дошел до 7.614.000 рублей. Число рабочих в настоящее время равно 2.600 человек. По отдельным видам продукция 1925 года состоит из сеялок—20.700 шт., молотильных гарнитуров—9.900 шт., маслогарнитуров—237 шт. На 1926 год программное задание выражается в сумме 13.000.000 довоенных рублей, т.е. с превышением довоенного выпуска почти на 100%».

Як бачимо, поряд з машинами зернового ряду (посівних і для токів) виготовляється техніка і для харчової промисловості – ті самі «маслогарнітури» і борошномельне устаткування.

На «ЧЗ» з осені 1925 року почалася добудова двох залізобетонних 4-поверхових корпусів, зведених ще в 1912-1913 роках, до шести поверхів. Грандіозні споруди  призначалися для розширення старих і організації нових цехів. Паросилове господарство, що експлуатувалося вже 30-40 років, частково зносилося, а де збереглося, то відстало від зростання заводського навантаження. Тому тут почалося переобладнання енергогенеруючої станції. Роботи велися в такому масштабі, щоб обслужити не тільки власні потреби, але й дати надлишок енергії для ближчих позатрестових підприємств. Ясна річ, поділитися тими «кінськими силами» на ринкових засадах. Що торкається технологічного устаткування, то вдалося не тільки відновити верстатний парк, але й закупити нові одиниці на місцевому ринку та за кордоном. Крім того, виготовлено дещо і власними силами. Тоді завод мав цехи заготівельний, ливарний, обрубний, ковальський, токарний, бормашинний, болторізний, механоскладальний, малярний, лісопильний, столярний, столярно-складальний, слюсарно-модельний, інструментальний, ремонтний.

Белетристи також описували «Червону зірку». Уродженець Єлисаветграда, свідоме життя котрого почалося вже у Зінов’ївську, Павло Гельбах (псевдонім – Гельбак) згадав головне підприємство міста в романі «Син чекіста» (1974), написаному в руслі соцреалізму. Не шедевр, але читається з інтересом, бо описує антураж провінційного міста в період того самого НЕПу.

Так ось, мати юного героя очолювала профком «ЧЗ», віддаючи тільки залишки себе сину і сім’ї. Сьогодні роман сприймається, як зла сатира на тодішній лад, хоча, звісно, автор не ставив собі таку мету. Просто зміна формації зробила свою справу.

Новітній ентузіазм захопив частину робітництва, але більшість його жила своїм узвичаєним життям. Ударники не покидають цехів, доки не виконають по півтори норми, щоб витягти завод з прориву. Навіть залучають старшокласників із сусідньої школи. А інші пиячать, прогулюють, гонять брак, дебоширять в цехах. Власне, у 1925 році та ж сама картина, що і в значно пізнішому 1975-му. І що характерно, тон вольниці, як завжди,

задавали найфаховіші кадри. А тримало всіх у шорах штучне  соціалістичне «талонне» щастя.

Розлога цитата з роману, що колоритно змальовує з натури заводські жанрові картинки: «Председатель завкома обмакивает перо в чернильницу и размашисто пишет: «Директору завода. Завком профсоюза ходатайствует…» Заявление написано на серой оберточной бумаге испуганно прыгающими во все стороны буквами: «Прошу дать мне талон до Церабкоопа на штаны, ибо скоро уже грешное тело прикрыть будет нечем». Под заявлением старательно выведенная фамилия старого плотника из столярного цеха. Катерина представляет себе его лицо с хитринкой. Прижимистый мужик. В сундуке небось лежит костюм, справленный еще на свадьбу. Но ордер дать надо. Старик работает хорошо – другим пример. А вот заявление посложнее: «Администрация механического нам не оплачивает за вынужденный простой, который вовсе произошел не по вине рабочих, а потому, что нам с кузницы не передали вовремя поковок». Рабочим надо оплатить. А вот кто виноват в простое? Механический или кузнечный? Кто в механическом виноват?

…Екатерина Сергеевна вышагивала по заводскому двору впереди галдящего шествия. К окнам цеховых конторок приплюснулись носы, смотрят беспокойные глаза. Не у одного цехового начальника в эту минуту щемит сердце, мелькает тревожная мысль: «Неужели к нам?»

Шествие продвигается к токарному цеху, и Семен Ягодкин больше не сомневается: идут к нему. Надо же такому случиться! Именно в эти дни штурма он остался один. Начальник цеха Петр Александрович Кравченко слег в больницу. Точно знал старый хрыч, когда заболеть! Теперь позора не оберешься… Семен переводит взгляд на стену конторки, где висит график выполнения плана цехом. Красная линия лишь в конце небольшим гребнем взмыла вверх. Это было вчера. В первый день штурма цех впервые выполнил план. Сегодня красная линия снова упадет. Несколько рабочих не вышли на работу, а один токарь, неплохой мастер, пришел пьяный и сейчас отсыпается за ворохом стружек.

Но шум стихает. Значит, пронесло! Шествие направляется к литейному цеху. Правильно! Давно пора сказать литейщикам: «Да как же вам, братцы, не стыдно! Из-за вашего литья и у нас брак растет. Молодцы завкомовцы!» 

Профорг литейного, вытянув руки по швам, растерянно улыбается.

Катерина перешагивает через опоку и протягивает руку профоргу.

– Здорово, герой! А ты куда прячешься, Пидсуха?

– Что же это, Екатерина Сергеевна! Помилуй! Ну, ей-богу, разве мы одни виноваты?

– Константин Ивангора есть?

Из толпы, засунув руки в карманы замасленных брюк, вышел парень.

– Ну я Ивангора. Чего тебе?

– По поручению завкома тебе, Ивангора, как наиболее отличившемуся симулянту на заводе я должна вручить орден «Симулянта».

Парень хватается за ворот рубашки: трещат пуговицы, обнажается грудь атлета, разукрашенная татуировкой.

– Измываются над рабочим человеком, легавые!

– Ну ты, блатной, полегче! Кто это легавые?

Рабочие загудели. Почуяв недоброе, парень сник.

– Что же это, товарищи? Ведь я не контра какая-нибудь! Зачем прошлым попрекать? Ведь я…

Екатерина Сергеевна развернула карикатуру…

Катерина опять достала из портфеля какой-то сверток, обвела глазами присутствующих, встретилась с хмурым взглядом Кузьмы Ягодкина.

– Прошу вас, литейщик Ягодкин…

Кузьма не пошевелился, у него лишь насупились брови да отвисла нижняя губа.

– Сюда, пожалуйста, Кузьма Платонович. Пускай народ вами полюбуется.

В руках у предзавкома пол-литровая бутылка. Вместо казенной наклейки «Водка» на ней наклеено фото Кузьмы Ягодкина…

– Чего стоишь? Получай заслуженную награду!

Шарахнулись в сторону рабочие, прикрыв голову руками, присела Катерина. Поллитровка, пущенная рукой Кузьмы, описала дугу, ударившись о вагранку, разлетелась на мелкие осколки.

– Запомни, Катька! Ты еще пеленки мочила, когда я в литейный пришел… – Кузьма скрежетнул зубами и, словно слепой, пошел к выходу.

– Нехорошо получилось, Катерина Сергеевна, – вступился кто-то из стариков.

– Человек он, конечно, пьющий. Зато мастер – другого такого не найти, – поддержал его второй голос.

– Неужели и выпить больше нельзя? – озадаченно спросил широкоплечий неразговорчивый формовщик Бутенко…».

А ось ще замальовка з червонозорівської минувшини: «В дни преуспевания нэпманов Кока гулял с шикарными девушками и жил нетрудовыми доходами. Нетрудовые доходы лопнули… Вот тогда Кока и вспомнил о данном ему богом таланте, начал малевать афиши, извещавшие о чемпионатах французской борьбы. Особенно ему удавалась фигура любимого борца елизаветградцев Данилы Посунько – чемпиона мира и его окрестностей, как однажды окрестили Посунько на манеже. Потом цирк пригласил художника с более пролетарским происхождением, и Кока остался не у дел. Судьба занесла его на «Красную звезду» в трудную для завкома минуту. На заводе была настоятельная нужда в наглядной агитации. Екатерина Сергеевна не приняла «чужака» в штат. Но и не отпустила позарез нужного заводу художника. Она поручила Коке писать лозунги, рисовать карикатуры на «чужаков», пролезших на завод, лодырей и прогульщиков. За этот труд Кока получал талон на обед в заводскую столовую и иногда ордер на носки в Церабкооп. В конце концов в завкоме к Коке привыкли».

Варто додати, що із Семеном Ягодкіним з токарного цеху Катерина перебувала у громадянському шлюбі, а старий ливарник Ягодкін, так би мовити, був її свекром.

Дуже дохідливий уривок. Він дає однозначну відповідь, хто став найнеобхіднішим для нового ладу. І це, як не дивно, не хто інший як «чужаки», пролезшие на завод». Бо на кого ж складати провину за всі заводські негаразди, як не на них? Не на правильну й принципову Катерину ж Сергіївну, чи на директора-матроса Полупанова, зрештою!.

Леонід Багацький

MIXADV

цікаве