Якщо людина творча, то її життя і доля припасовуються до твореного нею без найменшої шпаринки, і з бігом часу вже не відділиш, де світ реальний, а де придуманий талантом і волею майстра. Подібне відчуття навідується, коли ширше познайомишся з явищем, подією, людиною, її доробком, до того сприйнятими фрагментарно, а то й навіть незнайомими. У середовищі кіровоградського мистецького люду живуть легенди про Володимира Федорова, того — усі ці майже двадцять років, звідколи немає художника з нами. І ось в обласному художньому музеї — виставка. Близько сотні картин розміщено у двох залах. Кілька робіт у подарунковій колекції, ще деякі — на вестибюльних стінах. Прес-реліз вказує про 900 творів Федорова, якими володіє музей. Вражаюче! Добрі знайомі живописця, котрі ближче були посвячені в його творчу лабораторію, зокрема Броніслав Куманський, твердять, що дуже багато зробленого осіло в приватних зібраннях і сьогодні навряд чи зможуть порадувати глядачів на якомусь вернісажі, оскільки власники портретів (Федоров був прекрасним портретистом) дорожать особистими «паспортами» та зображеннями своїх пращурів або нащадків. Владислав Журавський повідомляє про дарунок дружини художника Світловодську близько двохсот робіт. Благочинна акція відбулася кільканадцять років тому. Сьогодні доля тієї колекції невідома широкому загалу. Журавський не виключає, що Федоров — уродженець Новогеоргіївська, як і його дружина Ніна Георгіївна. Кіровоградці твердять: його мати працювала у родині Нейгаузів, тому й Володимир Олександрович — зінов’євських коренів. Саме музичному оточенню Федоров завдячує оволодінням фортепіано.
Ясна річ, кількість портретів поступається кількості пейзажів, натюрмортів, жанрових вирішень у будь-якого художника. Отож слід думати, що Федоров залишив спадщину на порядок більшу, ніж представлено на виставці. Володимир Волохов, хто добре знав Федорова, переконаний: найцінніші втілення рухів федорівського пензля вже знайшли притулок у засіках поціновувачів живопису, бо, як факт, на стінах музею з’явилися лише два-три кримські, далеко не кращі, пейзажі. Це при тому, що Гурзуф подарував кілька десятків першокласних стопкадрів кіровоградському гостю. Якраз той цикл вивільнив Федорова з-під гніту, нав’язаного московською школою живопису. Майстри цього кола тяжіли до похмурого багатства відтінків середньої смуги Росії, обминаючи локальні кольори південної традиції. На жаль, живописці України потяглися за тими нехарактерними для них зразками, навіть забувши, що існує срібляста гама петербурзьких канонів, майже графічна прозорість прибалтів, чи вохряно-сонячний колорит української глини. Дивно? Але ж коли в автобусі балашівський петеушник вимагає: «Астанавіть на паваротє», намагаючись бути природнішим від корінного москвича, ми не дивуємось… Окремого слова заслуговують люди кола Федорова. Він обертався між неординарними особистостями. Серед друзів помітно виділялися актори Параконьєв, Донець. Іван Анастасьєв із російського драматичного театру (був і такий храм Мельпомени у Кіровограді) може багато цікавого розповісти про Володимира Олександровича. До речі, художник залишив кілька альбомів малюнків з акторів у ролях, бо був частим гостем за кулісами, на репетиціях, виставах. Він мав тісні контакти із знаменитим колекціонером-русофілом Ільїним та колекціонером-українофілом Корецьким, на зібрання якого свого часу накидав оком Дмитро Яворницький. Спілкування відбилося на полотнах. Відомий портрет Ільїна та присутність Корецького у композиційному полі «Зустрічі в Чигирині». Коли вже зайшла мова про цю картину, то скажемо, що річ виконана явно на замовлення і переповнена атрибутами, яких вимагала промосковська тема. Але, повторюємо, Володимир Олександрович якщо і впадав у наслідування, то відбувалося те мимоволі, підсвідомо. Повсякденне, повсякчасне тиражування системою мистецьких зразків хоч-не-хоч запудрювало сприйняття художника. До недоліків того ж походження зарахуємо непропорційну фігуру Льва Толстого на картині «Толстой у Заньковецької». Відомо, що малювання — це безперервне узгодження розмірних співвідношень. Не міг же майстер рівня Федорова не знати антропологічних даних письменника. Отже, пояснити диспропорційоване тіло графа можна двояко. Або те виконано свідомо (бо як же можна, щоб велет російського духу виявився нижчим за якусь там Заньковецьку), або Володимир Олександрович так захопився роботою, що геть забув порівнювати розміри. Коли ж опам’ятався — було вже пызно.
Вірогідніший перший варіант. Тим більше, що Федоров заради бажаного ефекту вдавався до певних відхилень. Скажімо, у роботі «Корифеї» звів докупи різні природні цикли. Загальновідомо, що цвітіння бузку та ірисів не співпадає у часі, а от на полотні зацвіли разом. Людина, яка за тотальної мистецької цензури, коли неправильно виписана волосина у вусах Сталіна могла зламати долю митця, малювала вождя і звикла це робити. Крім усього, він був особистістю різнобічної культури, вільно орієнтувався в мистецьких течіях, поважав літературу, мав енциклопедичні знання. Отже, припущення, що Федоров не помітив недоречностей, не витримує критики. Постійний контроль над собою у творчому плані вимагав розрядки у побуті. З іншого боку, художника, який думає, часто терзають сумніви. На виставці демонструються кілька автопортретів. Ось і запитується, чому один із них був порваний паном Володимиром і лише завдяки заходам дружини вцілів? Очевидці розповідають про велику роботу «Переліт Чкалова через полюс», яку Федоров кілька разів переробляв, починав нові варіанти, але так і не втілив повністю свого задуму. Очевидно, романтична тема вимагала такого ж і підходу, а сувора виваженість соціалістичного реалізму підтинала крила фантазії. Назрівав внутрішній конфлікт. Відчуття, що можеш, але не знаєш, як досягти бажаного — то вічний злий геній творчої натури. У певні періоди життя Федорову усміхалася творча удача, тоді він, ясна річ, радів. Іншим разом ніяк не давався той, оспіваний у поезії та возвеличений прозою останній штрих. Сумніви обсідали з усіх боків. Коло замикалося. Розуміння свого місця на живописному видноколі породжувало часом завищену самооцінку. І тут треба сказати, що на такому окраїнному, навіть вторинному місцевому тлі та самооцінка не була безпідставною. Сумніватися дано кожній людині, але якби ж знаття, наскільки критерії співпадають з реальністю. Не секрет, що крупна станкова робота (а їх Федоровим створено зо три десятки), у радянські часи оплачувалася пристойною сумою. Отож кожен успіх митець відзначав способом, прийнятим у нашого народу. Його знало усе місто і він знав багатьох. Товариські зустрічі розпочиналися в колі знаних лікарів, інженерів, чиновників. І доки друзі спілкувалися в ресторані «Україна», частина приятелів рангом нижче терпляче чекала біля ближнього фонтану. Чекання поновлювалося наступного дня, якщо програма в «Україні» затягувалася. З цією групою Федоров зачіпався у менш відомому закладі, наприклад, в «Юності». Паралельно чергувала третя бригада біля фонтану, який ближче до вулиці Леніна. Інколи частування тривало з перервами, кілька тижнів, аж поки широкої душі художник не брався за нову велику роботу і входив у побутове русло. Пишеться це з уст приятелів не для того, щоб принизити людину. Ну хіба неповноцінними стали Модільяні, Саврасов, наш Тарас Григорович? Відомий поет Валерій Юр’єв прямо запитував у дружньому колі: «А чи був би я, коли б не пив?» Як думаєте, хто найкраще розуміє душу творця? Батьки? Діти? Товариші? Ні, дружина, котра крок за крок повторила дорогу, намічену художникові. Це вона зберегла його слід аж до останнього невеличкого натюрмортика «Маковій». Вона витерпіла важкий характер чоловіка, певну відчуженість, постійне занурення у творчий процес. Мало того, вона завжди знала, що її Володимир Олександрович — видатна людина. Що, до речі, аж через два десятиліття зрозуміло і суспільство. Бо ж зрозуміло? Думається, що 900 задекларованих творів Федорова склали б достойну експозицію у музеї його імені. Його ангел-хранитель Ніна Георгіївна, впевнений, надала б документи, речові пам’ятки. А ми згадували б митця вдячним словом.
Леонід Багацький