Червень — серпень — три місяці, які в нашій родині — це період активних зустрічей, спогадів і привітань. Хоча, правду кажучи, й решту дев’ять не назвеш неактивними. І от 3 серпня, коли Світлана ще спала, я, сидячи на березі Тихого океану, дивився на яхти, що пропливали, махав засмаглим на палубі топлес дівчатам (фантазером я був з дитинства) і перебирав у голові сорокатомник, не написаний за роки нашого знайомства. Згадав дуже багато з того, що могло би лягти в основу сімейної літописі — «Ну ви, хлопці, й дуркуєте». Ну, любимо ми гумор, жарти, розіграші… і головне — на тверезу голову. І тут раптом я згадав один цікавий випадок…
Мало хто знає, що юні роки моєї другої половинки пройшли на Крайньому Півночі, а виживати їй довелося в радянському інтернаті. Ні, їх туди ніхто не здавав — просто шкіл інших не було, і вони з сестрою Лорен були приписані до цього навчального закладу, поки батьки заробляли північну пенсію… Мрійники. Хотіли світлого майбутнього, а вийшло — лампа Ілліча і картопля в мундирах
Але моя розповідь не про них, хоча про тещу теж дещо згадав і вже готую історію, яку назвав «Роль тещі в житті зятя». Це практично буде наукова робота. Можливо, я ще й отримаю гонорар… від тещі, якщо розповідь не опублікую.
До речі, я дізнався від тестя, чим на Півночі відрізняється зима від літа: взимку всі ходять у застібнутих шубах і фуфайках, а влітку — у розстібнутих.
І так…
При всіх тяготах Півночі, холоді, моя Світлана не втратила й до сьогодні теплоту своєї душі, залишаючись постійно в межах 36,5.
Чим тоді годували дітей? Жах. Коли вона розповідала, що їх змушували їсти чорну й червону ікру, я думав, що вона захоплюється і хизується. Справжньої причини я не знав і на 8 березня років 10 дарував їй банку червоної ікри. Я бачив, як вона раділа… але не знав, що потім нишком… ні, не їла під ковдрою, а роздавала родичам.
Якось за пляшкою текіли теща зізналася мені, що Свєта все життя мріяла поїсти ніжки. Звісно, теща, як завжди, не договорила, або я не дослухав. Я думав, що мова про ніжки Буша, але в нашому місті їх можна було тоді купити лише по блату.
Коротше, йдемо ми якось з Свєтиком по Одесі, а я весь час про себе повторюю: ніжки, ніжки… думаю, ну в Одесі-то вони точно мають бути.
Один раз навіть уголос сказав: «ніжки-ніжки», коли дівчина гарна в міні-спідниці проходила повз на шпильках… Свєтік грізно на мене глянула , а я, ніби нічого не сталося, заспівав:
«Топ, топ, скоро підростеш. Ніжками своїми ти підеш».
Наче пісню згадав… Слава Богу, пронесло.
І тут бачу ресторан з обалденною назвою — Le Petit Paris. Думаю: не Америка, але ніжки Буша точно мають бути.
Захожу туди важливо, як французький мільйонер. Мене першим зустрічає швейцар — як самого Арма́на Жана дю Плессі́ де Рішельє. Блін, ледве вимовив… Потім так галантно подав ручку Свєті — і промовив:
Madame, aujourd’hui tout est pour vous (Мадам, сьогодні все для Вас).
Посадили нас за столик. Офіціант теж — спочатку французькою, потім англійською, потім італійською питав, що бажаємо? Знущався, сволота. Хотів показати перед Свєтою, що я невчений, а він, бачте, поліглот!
Але я теж не ликом шитий. Ламано-німецькою (щоб Свєта не чула) пояснив, що хочу пригостити даму ніжками… Не встиг уточнити — якими, як цей гад:
Oh! Super choix! Lapki! Lapki!
Знову перейшов на французьку. Думаю: по-нашому — ніжки, по-французьки — лапки! Кажу: «Неси!»
Коли принесли улюблену страву Свєти — вона заплакала… Я думав, від щастя. Але заглянувши в тарілку, зрозумів — теща мені щось не договорила. Це були ліва і права ніжка — жаб’ячі лапки.
Ми перезирнулися. Я спитав на чистій українській у офіціанта:
— Де ніжки Буша??
Цей гад, видно, вирішив пожартувати й відповів одеською:
— Він сьогодні вихідний…
Свєтік спробувала відсунути тарілку, потім поділитися зі мною.
А я, на всякий випадок, відкрив меню, подивився ціну — і зрозумів, що влетів, і дуже серйозно. Грошей вистачало тільки на половинку ніжки — лапки.
Я кинувся дзвонити племіннику й просити, щоб поповнив мені банківську картку.Коли гроші надійшли ,
Я знервовано почав усміхатися — і несподівано для себе й Свєти перейшов на французьку й заспівав:
Maman!!! Maman… як пощастило тобі, що ти не з нами…
Лапки я таки змусив Свєту з’їсти. Після чого вона попросилася в жіночу кімнату. Прийшла — сказала:
— Дуже смачно! Я така вдячна тобі, що здійснилася моя мрія.
Я подивився на її пожовкле обличчя і спитав:
— Напевно, підлива була на меду, а в тебе ж алергія на мед?
— Ні, що ти, все було чудово. Просто мені стало шкода малечу… і що через мою забаганку довелося залишити її без лапок.
Я заспокоїв її, відповівши, що жаби — це близькі родичі ящірок, і нові лапки в неї відростуть, як хвостик.
Після одеської історії я зробив висновок:
Мрії треба здійснювати. Але спочатку — уточнювати деталі.
І виніс урок:
Якщо теща каже: “твоя дружина любить ніжки”, — не поспішай. Спитай, чиї.
Курячі, кролячі, Буша чи французькі — ціна помилки коливається від гастрономічного потрясіння до місячного бюджету.
Микола Цуканов