Недавно прочитав на одній зі сторінок у Facebook статтю. У тексті йшлося про те, що «життя — не репетиція».
Що треба жити сьогодні… Не перейматися. Знати своє місце в океанському піску. Бо ми — пісчинка!!!
Я образився! Я — пісчинка? Та я… та я…
Я замислився — хто я???
Мені вже за…, а думати, аналізувати щось почав тільки після тридцяти п’яти. До того — імпровізував.
Почав розуміти: роками переймався, що скажуть люди, а люди, виявляється, не в курсі, що я взагалі існую. А якщо й чули — то переплутали з Васею з дев’ятого поверху, який теж «трошки пише».
Всім байдуже на мої проблеми.
Спочатку, коли це усвідомив, сприйняв з образою… але потім — з полегшенням. Бо якщо всім пофіг, значить, можна вже не фарбувати себе, не прикидатися кращим, не робити вигляд, що «все супер».
Можна бути собою.
Собою??? А яким???
Я звідки знаю, яким я повинен бути?
Подивився мотиваційне відео:
— Розраховуй на себе! Розраховуй на себе!
Розраховувати на себе? Та я собі іноді навіть чай довірити не можу — вода википить, поки залипаю в мотиваційні відео у TikTok.
А потім ще й себе сварю, що нічого не досяг. Хоча сам не знаю, що саме мав досягти.
Можливо, спокою.
Але з моїм рівнем тривожності — це як виграти Олімпіаду з лежання.
Хто я???
Я — звичайна комплектація з дупою, але з завищеними очікуваннями від світу.
Живу, ніби мене завтра запросять на вручення Нобелівки, а насправді мене вже й на батьківські збори не запрошують.
Але подумав: якщо вже мені пощастило мати хоча б одну людину, яка іноді питає:
— «Як ти?» —
треба менше бурчати і більше дякувати.
І десь між цими двома пунктами усвідомити: живий. Отже — вже непогано.
Зрозумів: не треба відкладати життя «після ремонту» і не треба чекати табличку з двома датами.
(Ви ж зрозуміли, про які дві дати, та яку табличку ?..)
Тож, як казали класики:
Поки ще йдемо!
Підводжу підсумок — характеристика мого персонального “життєвого досягнення”:
не унікальний, не безсмертний, всім байдуже, хто я
(ну, окей… якщо б був губернатором — то було б не всім пофіг. Але тільки поки губернатор. Потім знову — пофіг).
Головне — що мені не пофіг на себе! Бо я люблю себе!
Як у пісні:
«Я люблю тебе (себе) до сліз (без сліз)».
Тому, мабуть, час нарешті трохи зняти корону, підняти дупу — і хоча б спробувати жити.
Як є. Неідеально, без глянцю — але хоч не так драматично.
Микола Цуканов