У цькуванні молоді, яка наважилася вийти на мирні протести, є дещо набагато гірше за пропаганду — це глухий, мертвий скепсис співгромадян. Їхня безапеляційна впевненість, що жоден крок не може бути зроблений з ідейних міркувань. Що серце — це для поетів, а на вулиці виходять тільки за гроші.
Цей цинізм гірший за розчарування. Це — згода з брехнею. Люди, які без жодних доказів твердять, що молодь “проплачена”, — водночас щиро не вірять у те, що влада цілеспрямовано згортає реформи, нищить антикорупційні інституції та демонтує демократичний курс на ЄС. Вони вірять у продажність студентів, але не вірять у корумпованість влади.
Це не просто парадокс. Це — катастрофа мислення.
І, звісно, огиду викликають персональні погрози юнакам і дівчатам, що посміли сказати владі: “Досить”. Погрози — з вуст інформаційної обслуги, з рота тих, хто ще вчора вдавав з себе лібералів. Вам давно не давали по пиці? В позі Шуфрича, скажімо?
А ще більше злить тиша — тиша, під якою влада, за старими звичками, збирає списки. Списки блогерів, активістів, пасіонаріїв. Бо не помиляйтеся — ці люди не про зміни. Вони про помсту. Їм не потрібен порядок, їм потрібно, щоб ніхто не заважав розкрадати “державу їхньої мрії” під оплески лояльних.
Тільки от є проблема: молодь уже не боїться. І серце в неї таки є.