Ніч провів у прикордонних до ворога полях, намагаючись разом із командою перехоплювачів збити “Шахеди”. Ось репортаж і висновки.
Із плюсів — збили три “Гербери” (це дрон, що несе до 10 кг вибухівки і здебільшого використовується для відволікання ППО).
Із мінусів — самі “Шахеди” на наш сектор цієї ночі так і не зайшли.
Загалом, поїздка мала дві мети:
Перша — подивитися, як працює перехоплювач, на розробку якого я колись видав грант у $30 000.
Дійсно — збиває чудово. Хоча розробники потім лаялись, бо в цю суму не вклалися навіть приблизно — вийшло значно дорожче. Але головне — зараз усі задоволені, бо працює він дуже ефективно, і замовлень у них на місяці вперед.
Друга — зрозуміти, як написати законопроєкт про умовно “децентралізоване” ППО: громади, волонтери, приватники.
Моя думка поки така: найкращий вихід — це приватні воєнні компанії, яким за рахунок коштів громад, власників критичної інфраструктури та фондів можна було б контрактувати захист певних секторів неба.
Чому я так думаю — за підсумками нічного “полювання”.
Як і припускав, проблеми зі збиттям “Шахедів” — не технологічні. У небі чітко видно багато наших дронів-перехоплювачів. Є навіть моделі зі штучним інтелектом, які самі захоплюють цілі (в нас — простіші).
Але провтики— організаційні:
- Дуже бракує людей. ЗСУ зосереджені на гарячих ділянках фронту й не мають змоги фізично закрити небо дефіцитними дронщиками.
- Забагато елементів у різних руках — і це шкодить взаємодії.
- Пілоти — волонтери.
- Вибухівка — у військових.
- Радари — у третіх військових.
То радари не перемістили вчасно — “Шахеди” їх знищили. Сектор тепер не закритий.
То радари перемістили, але не відкалібрували — в результаті, в сектор не може влучити ніхто.
То пілоти ще вчаться і надто оптимістично беруться за цілі. І таких моментів багато.
Тому, якби певний сектор був під єдиним управлінням приватної воєнної компанії — результат був би іншим.
Приватник чітко знає, скільки йому коштує:
- не відкалібрований радар
- недостатньо навчений пілот
- невлучений дрон
І тут ми виходимо на ще одну проблему — майбутню.
Дрони ускладнюються. Їх розробка стає дедалі дорожчою. Я передбачаю наступний етап — інтеграцію малих реактивних двигунів. Це вже не те, що “скрутити в гаражі”, і не те, що можна пілотувати без серйозних систем прицілювання.
Наразі розробники працюють здебільшого на ентузіазмі, фінансуючи нові моделі за рахунок прибутків від простіших дронів. Якби був стабільний попит від приватних ППО, то:
- легше було б формувати ТЗ
- простіше — забезпечити замовлення під конкретні розробки
Приватним компаніям було б також легше наймати тих, хто не підлягає мобілізації.
Роботи вистачить і дуже молодим, і ветеранам. Я не дуже вірю, що волонтерські бригади зможуть ефективно організуватись, навіть якщо держава обіцяє по 3 тис. грн на день.
Хто має платити приватним воєнним компаніям? Можуть громади, власники критичної інфраструктури, просто зі зборів та фонди. Наприклад, за збитий Шахед фіксована плата чи абонплата за прикритий сектор.
Наприклад, Укрзалізниця скаржиться, що втрачає локомотиви. Перехоплювач коштує від 2 до 5 тис. доларів. Поштові склади, трансформатори, виробництва — це в рази дорожчі втрати.
Місто Київ, яке має стабільний багатомільярдний бюджетний профіцит, може легко закрити небо ще на підступах до міста.
Технології вже дозволяють збивати 100% “Шахедів”. Але з поточною системою управління — ми максимум претендуємо на часткове прорідження.
Поки що більш відповідальної моделі, ніж приватний виконавець, я не бачу.
Навіть найсильніша армія світу — США — перша у світі за витратами на приватні воєнні компанії. І нам, мабуть, варто повчитись у них цьому.
Автор: Мар’ян Заблоцький, народний депутат України, економіст, громадський діяч; сторінка автора у Фейсбук