Кропивницький: Демографічна статистика міста в минулому

Доба на Донбасі: бойовики чотири рази порушили “тишу” за добу, поранили військового

04/03/2021 admin 0

На Донбасі за минулу добу збройні формування Російської Федерації чотири рази порушували режим припинення вогню. В результаті обстрілу один український військовий був поранений. Про це повідомили в […]

Закваскою цього матеріалу стало перейменування міст і вулиць, що, до речі, робилося досить часто й раніше впродовж короткого за історичними мірками часу. Наприклад, на піку діяльності відомого управлінця Сергія Вітте одну з вулиць Одеси назвали його іменем. А через кілька років, коли той залишився «нє у дєл», вулицю переназвали. Миколаївський проспект у Єлисаветграді обернувся чомусь Великою Перспективною, а Невська вулиця раптом стала Пашутінською. Або згадаймо, як Санкт-Петербург перетворився у Петроград. І ніхто ніжками не дриґав. Але які тільки висновки не робляться апологетами власних переконань сьогодні з того ж приводу. Навіть містикою не гребують деякі.
Спробуймо ж з допомогою звичайної статистики розширити в ретроспективі дані про обласний центр.
Якось у ФБ-групі «Краєзнавство: Центральний регіон» показано давню інфографіку, що ілюструє результати всеросійського перепису населення у 1897 році. Там, зокрема, серед 123 міст Російської імперії на 39 місці значиться і Єлисаветград із своєю 61 тисячею жителів.
На перший погляд здається, ніби статус Єлисаветграда у цьому списку високий – аякже, навіть губернський Херсон поступається. Дехто сказав би, що тому процвітанню посприяли Пашутін, Ельворті, залізниця та безліч видних вихідців з Єлисаветграда. Але це тільки на перший погляд. Ось, хіба Пашутін міг би створити комфортні умови для городян, якщо доведено, що в його час кримінальники (бандити, шулери, фальшивомонетники, аферисти, експропріатори) правили бал у місті, не говорячи про зловживання самої влади?
На підприємстві ж Ельворті працювали кілька сотень робітників та службовців. Навіть із сім’ями вони складали дві-три тисячі мешканців. Чи могла така мізерія серйозно впливати на демографію 60-тисячного міста? А якщо ще додати, що більшість кадрових працівників цього підприємства щільно співпрацювали з різними погромницькими організаціями, то картина вималюється зовсім безрадісна. Це й видно в тодішніх місцевих газетах, які щоденно знаходили місце для освітлення подібних подій.
Відомі ж уродженці, які вибилися в люди, виїхавши, ніколи навіть під загрозою смерті не поверталися назад. І те є найпереконливішою оцінкою якості проживання тут.
А ще, з іншого боку, багато міст відсутні у пропонованій таблиці. Значить, 39-те місце в середині списку не є показовим. Себто, в реальності воно було або вище, або падало далі вниз у рейтингу. Пошуки в таблиці інших ближніх міст (Олександрію – 15 тис., Кривий Ріг – 20 тис., Бобринець – 10, Кременчук – 63, Черкаси – 30, Вінниця – 30 тис. за іншими джерелами) для порівняння не увінчалися успіхом, тоді, коли навіть 10-тисячники з інших країв указані. Наприклад, є 15-тисячні Хабаровськ, Петрозаводськ, Чита, 7-тисячний Якутськ, а відомого промислового центру Олександрівська (Запоріжжя), наприклад, немає.
А далі – ще крутіше! З простої цікавості знайшов на 102 місці в графіку місто Вятку з 25 тисячами жителів. Чому саме її? А тому, що в радянський період була тезкою нашому – Кіров, хоча у давнину називалося Хлинов, потім Вятка. Кіровим залишається й дотепер, бо ніхто там не переймається поверненням першоназви. Проживає зараз більше пів-мільйона народу. Отже, в 1897 році нас було вдвічі більше, ніж вятичів, а тепер уже нас вдвічі менше, ніж їх. Подумав було, що тільки з розпадом Союзу почалися такі демографічні катаклізми. Аж, ні. Уже в 1923 році, ще тільки Союз спинався на ноги, обидва міста зрівнялися населенням. Так чим же все-таки пояснити такий стан?
Найперше подумалося, що розвиток Кірова спонуканий економічними причинами. Ну, скажімо, відкрили поблизу якесь нафтове, газове чи рудне родовище. Побудували на його основі потужний переробний комбінат. Однак там крім торфовищ та трохи фосфоритів нічого іншого немає, а ті поклади, як відомо, зовсім не складають стратегічного ресурсу РФ.
Може село перебігло в місто? Схоже на правду – село там вкрай занедбане. Але воно й до того було аховим і нечисленим. Однак, тільки обласний центр та ще пара райцентрів увібрали 76% усього населення області, яка площею вп’ятеро більша за нашу. А що таке російські «дєрєвні», добре відомо – у нас хутори показніші, казали люди, що відвідали ті місця, – і розповідали колоритні подробиці про неймовірне зубожіння «русского поля». Їхні ж гості при відвідинах навіть не найбагатших українських сіл заздрили: «Ох, і живуть же люди!..». У брежнєвські часи саме так зобразив у спогадах вояж до родичів у російську глибинку уродженець нашої Розумівки Олександрівського району Василь Журба, котрий все життя невдало шукав молочні ріки та кисільні береги на Московщині.
Радянський період уславився масштабними міграційними процесами. Але з вятських теренів, виявляється, не вербували молодь освоювати цілину та будувати далекий БАМ. Навпаки, сюди везли по найму здорових міцних дядьків з південних регіонів на лісоповал. Мало того, діяла і процвітала в краї система таборів для примусової «перековки» осуджених, і ті, хто відбув свій термін, осідали на місці, оскільки існувала ціла низка обмежувальних заборон після виходу на волю, і часто дома їх уже ніхто не чекав. Так би мовити, штучно створена позитивна місцева демографія.
Але і це не повна інформація. Не забуваймо, всі радянські війни обминули той глухий, забутий начальством, Богом і навіть ворогами закуток, де при потребі можна було сховатися на просторах і від влади, і від військкоматів, і від будь-якого закону. У 1932-1933 роках обійшлося без голодомору. Там спокійно їли ріпу, гриби, морошку з клюквою та браконьєрствували потихеньку в лісах – ніхто не відбирав здобичі. Заборонити збирання в лісі хмизу тоді ще теж не додумалися. І не потрібно було втілювати в життя ідеї 1937 року, бо навіщо десь далеко шукати табірні нари, якщо побут тут і так відповідав нормам ГУЛАГу. Післявоєнного часу в тутешніх місцях почали будувати шахтні пускові ракетні комплекси та аеродроми стратегічної авіації, успішно використовуючи дармову робочу силу виправно-трудових закладів. Інфраструктура їх обростала військовим людом. «Дембеля» часто-густо залишалися на позастрокову службу. А чому ж бо й ні? Годують в армії краще, ніж дома, одягають, роботою не переобтяжують, зарплата йде. Та й трохи вільніше, ніж на зоні, де теж годують і одягають.
У той же час в нашому місті ще за царату теж панувала воєнщина. Єлисаветград виник там, де створювався плацдарм імперії для експансії в напрямку ще одного стратегічного виходу до світового океану. Місто до 1860-х років було центром військових поселень на межі з причорноморськими сусідами. Тут стояли напоготові два кавалерійські корпуси та кілька військових округів. Більшість офіцерства осіла при штабах, у кавалерійському училищі та інших установах розгалуженої військової інфраструктури. Кожний «поручик Голіцин і корнєт Оболєнскій» з усіх сил намагалися отримати тут від імперських «роботодавців» маєтності або вигідно одружитися з поміщицькими дочками. Яскравими прикладами тому й стали начальники ЄКУ генерали Самсонов, Петерс, Лішин та інші виші й нижчі військові чини. Отже, можна говорити, що міську демографію творили зальотні військовики Ерделі, Булацелі, Емануелі та їх обслуга.
Краєзнавець Юрій Матівос в одній з робіт наводив, що за переписом 1897 року, «серед 62 тисяч 482 душ населення міста 3275 складали дворяни. 14-та графа перепису фіксувала, чим хто зайнятий, ремесло, промисли, посаду або службу, у тому числі й прислугу. За підрахунками на основі документів, таких людей тутешнє дворянство тримало прислуги понад 20 тисяч душ обох статей. Всі вони належали до мешканців міста, хоча частина жила і в приміських поселеннях». Ось так відбулася на межі ХІХ і ХХ століть урбанізація краю. Добре, що не повна, а то б і хліб не було б кому сіяти навколо міст.
Як бачимо, Кіров-Вятка через два століття повторив мілітарний поступ Єлисаветграда, але бажання повернутися до своєї першоназви не виявив. Мабуть тому, що там не знайшлося багатих поміщицьких дочок на виданні.
Леонід Багацький.

MIXADV

цікаве