Історія Кропивницького: Перший єлисаветградський фашист

Цинічний бізнес екс-нардепа

28/03/2024 AA 0

Ми продовжуємо рубрику «зашквари наших народних обранців». Слідом за Сашком Горбуновим, ганебну традицію «корупційних звитяг» екс-нардепів Кіровоградщини продовжує Костянтин Яриніч. Але на відміну від Сашка, […]

Князь Павло (Пейсах) Михайлович (Рафаїлович) Бермонт-Авалов – суцільна загадка для біографів, хоча й досить відомий в історії так званої громадянської війни. Нам цікавий тим, що час від часу виринав у єлисаветградських епізодах. 
Народився, за одними даними 4.03.1877, за іншими – 17.03.1884 року в Тифлісі в загадковій родині. Джерела розходяться щодо його батьків. Чоловічу лінію представляв Рафаїл Берман – учасник російсько-турецької війни 1877-78 років, караїм за національністю з єврейським прізвищем, котрий пізніше осів у Єлисаветграді. Тут треба сказати, що караїми дуже загадковий малочисельний народ давнього походження та іудейської віри, який не ладить з євреями. Єдиний син цього Бермана для «благороднішого» звучання у підходящий момент перетворився у Бермонта.
По матері Бермонт нібито дотикнувся до грузинського княжого роду Авалішвілі. Сам же Павло заявляв, що його всиновив у тридцятилітньому віці (за які заслуги? – авт.) картлійсько-кахетинський князь Михайло Антонович Авалов. Тоді ж приписав до прізвища додаток «Авалов». Бермонт твердив, що проходив курс в Єлисаветградському кавалерійському училищі, звідки, мабуть за «успіхи» у навчанні, у 1901 році був зачислений всього тільки капельмейстером аж в 1-й Аргунський полк Забайкальського козачого війська.
Треба думати, щось там теж не склалося, бо в 1904 знову від’їхав з Єлисаветграда добровольцем на війну в той же полк і через рік підвищений у прапорщики. З полком брав участь в російсько-японській війні, нагороджений георгієвськими хрестами 4 і 3-го ступенів. Здружився під час провальної кампанії із земляком-однополчанином – таким же добровольцем, георгієвським кавалером Никифором Серветником (майбутнім отаманом Григор’євим). 1905 року вихрестився у православні, а 1906-го  перевівся в Усурійський козачий дивізіон, де через пару літ став хорунжим. Потім кілька років безпутно шикував у Єлисаветграді, пропиваючи залишки батьківських статків з тутешнім голодраним офіцерством. Під час Першої світової війни кілька разів поранений і нагороджений орденом Св. Анни 4-го ступеня з аннинською зброєю за хоробрість.
Після Лютневої революції вибраний командиром уланського Санкт-Петербурзького полку. Водночас запевняв, що був учасником якоїсь таємної змови проти Тимчасового уряду. Але старі кадрові офіцери не визнавали його змовництва й полковництва, вважаючи самозванцем.
В часи гетьманату Скоропадського Бермонт об’являється в Києві. Цей період описаний в матеріалі «Майстри революційної афери з єлисаветградського степу» («КП», №78 за 6 листопада 2015). Тоді він з єлисаветградськими «кадрами» Акацатовим,  Чесноковим, Вільямовським та іншими створювали білогвардійську організацію «Наша Родіна» та її бойовий загін «Южная армія», що виявилися блефом, але дозволили витягти значні кошти з окупантів-німців.

До Бермонта прямо таки притягувало, як магнітом, різношерстих авторів сумнівних ідей і шукачів всіляких пригод. То був середнього зросту чоловік в ягнячій папасі, безкаблучних кавказьких чоботях і чорній черкесці зі срібними газирями на грудях; лівий бік прикрашав масивний срібний кинджал з насічкою, висячий на тонкому пояску. Таке перше враження, а друге – він був увесь якийсь гнучкий, по-кошачому напружений, очі його грали, міняючи гостроту виразу.  Із широких рукавів черкески виглядали білі руки з вихоленими нігтями. Типовий завсідник ресторанів і жіночих будуарів.
Утікши від петлюрівців до Німеччини, оголосив себе рятівником Росії, котрий набирає під чорним німецьким орлом армію і спиниться з нею аж за Москвою. Німецький генерал фон дер Гольц (на фото з Аваловим вище), замилюючи очі Антанті, робив вигляд, ніби підлягає Бермонту як командуючому, а насправді був фактичним командиром зібраної Північно-західної добровольчої армії, де німців було до 40 тисяч, а російських підданих всього 12 тисяч чоловік. З’єднання формувалося у Мітаві (тепер латвійська Єлгава). Оснащення зброєю і боєприпасами взяла на себе Веймарська Республіка. Вона ж із німецькою добросовісністю забезпечувала зарплатою, військовою формою і прекрасним харчуванням. Добровольці купалися в достатку, мов вареники у маслі. Бої поки що не передбачалися, дівки роями вилися навколо вояків. Що ще треба найманцям для повного щастя?

Звісно, на такі умови пристали всі давні єлисаветградські знайомі Бермонта, котрий при німцях на німецький лад став уже Бермондтом. То були Борис Чесноков, з яким свого часу наш жох продав хитро чужий цукровий завод на Харківщині, проноза Вільямовський, випускник ЄКУ Борис Льовшин, полковник Долинський, кілька Остен-Сакенів.
Ось як у листуванні лестощами та інтригами торували собі дорогу до того опереткового війська двоє останніх єлисаветградських дворян:
«…Я все-таки повторюю, будь обережний зі своїм ад’ютантом Леницьким, там далеко не все благополучно, і ти заради особистих почуттів можеш зашкодити справі страшенно. Стосовно Ремера, то я залишаюся при своїй думці, що він веде подвійну, якщо не потрійну гру – це не твоя людина… Щодо Дурново, то я гадати про нього не можу, бачив лише раз, але, здається, що він балалайка, з якої можна видобути погані звуки, але він є добрим інструментом у підходящих руках. Однак, пальця в рот йому не клади, тим більше, що я особисто переконався, наскільки мало можна довіряти його словам: він мені говорив одне, а зробив інше – це не по мені, – ти знаєш, я люблю правду. Утім, краще його мати в своєму таборі, аніж у противника…».
Прямо-таки рідний батько, що наставляє недосвідчених дітей. І ось тут можна стиха по-дружньому побідкатись, закинувши вудку:
«…Я заради твоєї справи відмовився від приватної служби, що давала мені деяку копійку, а  суміщати я не можу, – надто зайнятий. Мене бентежить лише одне в усьому тому, – це грошове питання: якщо з користю діяти, то, ясно, що мені треба частіше бачити різних осіб у себе і частіше самому бувати серед люду, а це зв’язано з витратами, на що, як ти знаєш, у меня коштів немає – от що погано, а то можна багато чого б інакше поставити і зробити, тому що у мене зв’язки в усіх майже міністерствах, але треба тих людей знати й бачити…».
Далі – конкретніше:
«…Якби ти мені давав тут 2500 чи 3000 марок без всяких надбавок, то я зміг би багато зробити – повір цьому…».
Приманка спрацювала, треба кувати залізо, поки гаряче:
«…Біскупський, Дерюгін і компанія з усіх сил працюють проти тебе і тоді такі люди, як я і Конрадій Остен-Сакен, котрі мають контакти, вплив і відоме тут ім’я, можуть ще багато користі принести. Я на твоєму місці і Конрадія, який дуже тобі відданий, використав би по фінансовій лінії. Якби йому теж дати 1500-2000 марок – то був би гріш для Вас, а для діла – ідеально, два Остен-Сакени тут на тебе працюють…».
Мрії нащадків почесного громадянина Єлисаветграда збулися. Телеграма:
«Берлин 21 октября 1919 его сиятельству командующему западной армией князю авалову старшего чиновника при центральном совете западной добровольческой армии статского советника барона остен-сакена на телеграмму 20 октября 1919 имею честь принести вашему сиятельству свою глубокую благодарность за оказанные мне доверие отличие внимание заверить что я в святом деле воссоздания единой великой россии постараюсь принести по мере сил умения помощь и оправдать доверие вашего сиятельства состоящего при нас центрального совета подполковник барон остен-сакен».
А тим часом Бермонт уже задумував очолити маріонеточне Балтійське герцогство, відтіснивши принца Генріха Гогенцоллерна (брата кайзера Вильгельма II). У перспективі замахувався на «Самодержца Всея Руси». Випустив навіть свої гроші, поштові марки, заснував деякі ордени і медалі. Однак, недовго тривала коту масляна – тільки дійшло до боїв, армія «посипалася». Тікали хто куди. Довелося й Бермонту емігрувати до Німеччини.

У 1925 році вигнанець написав мемуари «В борьбе с большевизмом». Пухлий том з безліччю ілюстрацій створював уяву про автора, як про ледь не єдиного борця проти більшовиків. Перебуваючи в Гамбурзі, самопризначений генерал-майор в перервах між амурними походеньками продовжував «пудрити» німців, плануючи похід на Москву. Навіть наперед визначив склад московської комендатури. Симпатизував нацистам. У1933 році очолив Російський визвольний національний рух (РОНД). А коли гестапо розігнало організацію, заснував Російський Націонал-Соціалістични Рух (РНСД). Структура мала власні штурмові загони, які діяли заодно зі штурмовиками нацистської партії НСДАП.
ція (гестапо) завела на князя Авалова справу. У липні 1934 року його арештовано, а потім виключено з рядів створеного ним же руху за «спотворення націонал-соціалістичної направленості організації». Малася на увазі його вина в «монархічнму реставраторстві». Після виключення з РОНД/РНСД з таким небезпечним формулюванням Петра Михайловича вивезла до свого югославського помістя наречена – принцеса Мекленбург-Шверинська – двоюрідна сестра активно підтриманого Бермонтом Великого князя Кирила Володимировича (самозваного з 1924 року самодержця всеросійського), котра опісля й одружилася з врятованим.
Однак невгамовний князь повернувся в Німеччину, де й був посаджений 1939 року в Моабітську в’язницю.
Причина цього арешту достовірно невідома. Так, серед документів Політичного відділу Міністерства у справах окупованих східних територій збереглись показання якоїсь Хенни Людвиг-Лінк, дані 18 березня 1935 року в Мюнхені. Ніби в 1927 році вона познайомилася з Аваловим, і знайомство переросло в тісніші контакти. Авалов, видаючи себе за патріота і ярого прибічника російсько-німецького союзу, за словами позивачки, виявився кокаїністом і морфіністом, шахрайськи виманив у неї 8000 марок, змусив продати частину майна та цінні папери по заниженій ціні, які витратив «на свої забаганки», а також пізніше брутально висловлювався про фюрера. На підставі того Людвиг-Лінк вимагала якнайшвидше «знешкодити» Авалова. За іншими даними арешт його був обумовлений, як тепер кажуть, нецільовим використанням одержаних від німецьких служб грошей. Третя версія, пущена самим Бермонтом, гласила, ніби переслідування обумовлене пунктами пакту Молотова-Рібентропа.
Але князя цього разу визволив із-за грат симпатизуючий йому, – хто б ви думали? – сам Беніто Муссоліні, добившись у Гітлера висилки князя до Італії. Звідти той знову подався в Югославію, а далі емігрував до США. В’їхати в країну і натуралізуватися там допоміг статус жертви нацистського режиму і миттєве повернення до родового імені – Пейсах Рафаїлович Берман.
Свою епопею аферист завершив у штаті Флоріда девяностосемирічним дідуганом.
Леонід БАГАЦЬКИЙ   

MIXADV

цікаве

Be the first to comment

Leave a Reply