Суспільство терористичного цирку

ОПУ пропонує дипломату Лубківському стати речником делегації ТКГ

01/10/2020 admin 0

Офіс президента та керівник української делегації в ТКГ Леонід Кравчук пропонують посаду у контактній групі Маркіяну Лубківському Про це повідомляє Бабель. Журналісти заявляють, що за їхніми […]

 

Реальною проблемою в сьогоднішньому світовому контртероризмі є так звана «проблема самотнього вовка».
Суспільство терористичного цирку

Хто вже зайняв позицію спостерігача — ніколи не стане діяти:

таке основне правило для глядача.

Гі Дебор

Приблизно в такий самий час, із 6 по 17 серпня 1879 року, в Одесі під посиленою охороною солдатів і жандармів проходив «Процес двадцяти восьми». Двох обвинувачували в замаху на царевбивство. Решту — в приналежності до есерів. Усіх визнали винними й засудили до смертної кари через повішення. У результаті, повісили тільки п’ятьох. Серед них був багатий чернігівський поміщик Дмитро Лизогуб, який пожертвував усі свої статки на справу революційного терору. Мав славу людини надзвичайно моральної та порядної, і не тільки серед однодумців.

Перехід до політичного терору, за його словами, викликало те, що мирна агітація нічого не змінює.

Я наводжу цей досить яскравий приклад на самому початку, бо далі йтиметься про стан нашого суспільства, його нинішню соціальну динаміку та чуйність на такі подразники.

Про історію тероризму написано гори книжок, популярних, наукових і для службового користування. Більшість — цікаві компіляції або художня вигадка, белетристика. Деякі з них, написані колишніми співробітниками національних розвідок і контррозвідок, цікаві, хоча й розповідають про справи минулого століття, і це в кращому разі. Але з практичного погляду (у сенсі — як цьому явищу запобігти) вони абсолютно марні. Бо тероризм можна порівняти з вірусом, — він мутує швидше, ніж винаходять вакцину. А в останнє десятиліття ця мутація відбувається особливо швидко. Наївні спроби заборонити тексти на кшталт «Кухарської книги анархіста» остаточно потонули з появою Даркнету.

У результаті, в нас вийшло ось що: вся базова термінологія залишилася попередньою, суспільство змінилося до невпізнанності і продовжує змінюватися, механізми протидії стають дедалі більш бюрократичними й політкоректними. Певна річ, у світі, та й у нас, є хороші наукові дослідження з цілком осмисленими рекомендаціями. Але вони розбиваються об два чинники. Перший — це «не на часі». Тобто політичному керівництву внаслідок якихось його міркувань і кадрово-фінансових підкилимних ігор («краще — ворог хорошого») невигідно радикально поліпшувати сферу національної безпеки. Либонь, і так зійде. Для критиків влади зразу зазначу, що явище далеко не тільки українське, про що легко можна дізнатися в тій-таки світовій тематичній літературі.

Другий — те, що будь-який протокол, методичка, темник або посадова інструкція передбачають конкретного користувача. По можливості, доволі стандартного, передбачуваного й без зайвого інтелектуального хизування. Це вам не кіно про високодуховних мисливців на тупих шпигунів і диверсантів. Система добре працює тоді, коли всі її ланки оптимально прості й надійні. Адаптувати хорошу наукову рекомендацію до рівня інструкції, не втративши при цьому суті змін, — пекельна праця без гарантії результату. Тому що людський матеріал — такий, який він є, а не такий, який хотілося б мати.

Екологічний, гендерний, коронавірусний, расовий і решта психозів (яких, безперечно, скоро додасться) стрімко змінюють людські атитюди і вже підбираються до патернів. Звичайною мовою це означає стрімке руйнування попередніх соціальних зв’язків, порушення роботи когнітивних (пізнавальних) механізмів, скасування етики як регулятора конфліктів.

Еволюційно міркуючи, в цьому немає нічого такого вже незвичайного. Тут ключове слово «стрімке». Зміни, які раніше відбувалися впродовж одного—двох поколінь, тепер можуть відбуватися впродовж року. Такі навантаження без деформації неможливі. І незворотність цих деформацій, схоже, тепер уже можна вважати фактом.

Але повернімося в нашу реальність. Хотілося б сказати, що «суспільство приголомшила» чи хоча б «суспільство схвилювала серія терористичних актів». Але ні. І не приголомшила, і не схвилювала. Безліч користувачів Мережі більш-менш дотепно вже відписалися щодо цих наших квазіприводів. Найрозсудливіше поводилися люди, котрі справді розуміються на тероризмі. Вони просто мовчали. Не виключено, їм не можна було говорити публічно. Або просто було дуже соромно. Але це те, про що в книжках не пишуть.

Отже. Явище, яке описується словом «тероризм», сьогодні вже жодним чином не відповідає своєму первісному значенню. Це відбувається з усіма термінами минулого й позаминулого століття. Просто окремі з них, у зв’язку з історичними обставинами, все ще залишаються особливо чутливими.

З погляду соціальної психології, тероризм — це комунікаційний акт, передача повідомлення. З елементом жертвоприношення. За ретранслятор використовуються перелякані народні маси або якийсь клас. Адресат — правляча верхівка. Преса — це «акумулятор» та інформаційний «підсилювач» тероризму. Без преси тероризм не працює. Без преси це просто політичне вбивство, а це вже інший жанр.

Наявність зброї в терориста — не інструмент, а аргумент, вагомий лише в умовах реалістичності того, що відбувається.

Раніше швидкість і широта поширення терористичного сигналу в стабільному соціальному середовищі з чітким класовим розшаруванням могли бути чітко розрахованими. Політичні вимоги мали переважно морально-метафізичний зміст, що в релігійному суспільстві знаходило свій резонанс. Факт осуду чи схвалення, з погляду ефективності поширення сигналу, ролі не відігравав.

Сьогодні соціальне середовище — це дисипативна система, тобто така, яка отримує основну енергію ззовні, але в якій утворюються різні структури з різними властивостями. Для порівняння уявіть собі більярд із кулями різної величини та з різного матеріалу, але на столі зі стандартними лузами, і зрозумієте проблему гравця.

Преса — це симбіонт, вона живе за рахунок соціального метаболізму суспільства і є його частиною. Неймінг процесів — не її функція. Неймінг — це ритуал відмазки від реальності. Але неймінг вказує пресі на свіжі джерела бюджетування. АТО для української преси стало таким неймінгом, коли будь-якого недоумка з ножем, не кажучи про гранату, стало вигідно записувати зразу в терористи, бо термін був на вустах абсолютно в усіх. Деякі медіа, певна річ, гидували, але чим провінційніше, тим усе було терористичніше при будь-якій сільській розбірці.

Усі недавні терористичні (напишемо це слово без лапок суто з поваги до компетентних товаришів) епізоди, навіть при поверховому погляді на них, видають абсолютно різні сценарії. А якщо пильно придивитися до біографій фігурантів, то ніякою політикою тут і не пахне, що б вам не втирали навіть ці ж таки фігуранти. Чистий кримінал, хоч і різних рівнів — від носіїв смислів «часик в радость, чифирь в сладость» до недоумкуватого туркестанського терпили.

Що ми маємо нині у глобальному суспільстві, частину якого становимо?

Політичні, релігійні, моральні цінності більше не є такими, які варто захищати ціною власного життя та життів інших людей. Демократія створила величезні технічні можливості для скоєння терактів. Лібералізм допоміг терористам із захистом їхніх громадянських прав та поширенням терористичних ідей. Тому що коли вбивають не тебе конкретно, то не такі вже вони й терористичні. Ну й тому що свобода слова — ущербним насамперед. Фактична цінність людського життя прямує до нуля, всупереч демагогічним істерикам лібералів.

У цієї похмурої картинки є добра новина, з погляду того, як оцінювати нинішні перспективи можливих терористичних атак. Суспільство більше не є чутливим медіатором. Крім селфі, з нього більше нічого не видушиш. Поріг етичної чутливості драматично знизився. Апофеоз інтерактивних комунікацій часів Майдану давно позаду. Переважна більшість не співпереживатиме проблемам незнайомих людей. Це означає, що через суспільство сигнал терориста більше не передається.

Преса, як уже сказано вище, — природна частина цих процесів. А отже, комунікаційні спотворення терористичного сигналу неминучі настільки, що втрачається сам смисл акту. Преса і смисл терористичний зламає, та ще й руки об нього поріже.

Мушу відзначити ще раз, що можливі диверсії з людськими жертвами і політичні вбивства — це схожі, але все-таки різні жанри. Ніхто їх не скасовував, та, оскільки їх спонсорує й готує ворожа держава, яка ментально теж живе в минулому столітті, старі методички проти них усе ще ефективні.

Реальною проблемою в нинішньому світовому контртероризмі є так звана «проблема одинокого вовка». Як уже зазначалося вище, є методики визначення й відстеження терористичної організації. Але немає методик визначення рівня терористичного ризику людини, котра збожеволіла абсолютно індивідуальним шляхом. Параноїк, отримавши підкріплення своїм галюцинаціям в Інтернеті, може в будь-який момент вирішити, що єдиний спосіб врятувати Всесвіт — привертаючи увагу санітарів із допомогою зброї.

Шансів дуже мало, але я б рекомендував медіа не називати кожне дебільне злісне хуліганство із застосуванням зброї тероризмом. Ви підвищуєте самооцінку ідіотів, які клінічно страждають на дефіцит уваги та відчуття власної нікчемності. Раніше вони вламувалися до сусіда з сокирою й білою гарячкою, а тепер — із гранатою й Інтернетом, різниці ніякої.

Певна річ, цьому опиратимуться люди в погонах, бо те, що раніше могло бути компетенцією дільничного, тепер може бути донесене до самого президента, не без користі для кар’єри й пенсії. Ну й хай собі доносять, ви ж дурниць не зобов’язані повторювати? Чи таки зобов’язані?

Метафора вистави, створена Гі Дебором 1967 року, вже не цілком точно визначає стан сучасності. Вистава — це все-таки щось величне, що відсилає нас до античних богів і героїв. Ця метафора була проста й зрозуміла кожному, оскільки не потребувала роз’яснення і виправдовувала будь-які вчинки, бо така природа драматургії. Ми сьогодні живемо, швидше, в атмосфері циркового спектаклю, де несправжність зведена в культ, їй поклоняються, її обирають на керівні посади.

Тому можна не просто безкарно порушувати будь-які обіцянки та етичні норми, — це ще й усіх несказанно тішитиме. Суспільство терористичного спектаклю — далеко не вся країна. Це хвороблива, мазохістська частина нашої загальної дисипативної системи. «Одинокий вовк» у такому світі здатен просто копіювати побачене по телевізору і, лякаючи інших, отримувати садистське задоволення, не замислюючись про наслідки.

Згодом Гі Дебор написав, що суспільство спектаклю перетворило повстання проти себе на спектакль. Це те, що сталося з Майданом. На рукотворних руїнах цього явища, в його грандіозних розвалинах завелися терористичні бомжі, кожен із яких хворобливо вважає себе мислителем, месником і героєм. Далеко не всі вони здатні навіть вулицю перейти на червоне світло, не кажучи про навмисне вбивство. Це — теоретичні лиходії, яких повно в будь-якому суспільстві. Суспільству вони важливі тільки в їхніх же хворих мріях. Насправді ж прогресуюча ентропія позбавляє людей емоцій, як ковід — нюху й смаку.

Я припускаю, що близько восьми мільйонів наших співвітчизників мають певні проблеми зі стабільністю психіки. Приблизно півтора мільйона — досить серйозні проблеми. Це зовсім не означає асоціальну поведінку. Швидше, свідчить про страждання, стреси та неврози. Але ця загальна картина невротизації країни — те, звідки легко можуть з’являтися «одинокі вовки» тероризму. Адже емоційна причина одна — дефіцит уваги. А звідки увазі взятися, якщо ти оточений такими самими стражденними егоїстами?

У мене тут немає рецепту порятунку від проблеми. Для цього існують фейсбучні блогери. В усіх жартах стосовно «розкладу терактів на серпень» є лише частка жарту, бо люди розуміють: настав такий час. Розуміння — вже частина особистої безпеки.

Практична рекомендація: як побачите щось, що претендує на лаври терориста, дайте йому зрозуміти, що вам на це абсолютно плювати. Якщо це все спектакль — просто запропонуйте йому краще місце в партері.

#пенсії#тероризм#терористи#в

MIXADV

цікаве