Єлисаветград базарний

Корвалол для Феміди

16/07/2020 admin 0

Українська версія богині правосуддя не те щоб сильно гнана і голодна, але іноді тій жінці з запеленаними очима і людям різних статей, які на неї […]

ютос – тисни – підтримай!




Продовжимо опис давнього ринкового шарму нашого благословенного міста. Навіть сам авторитетний Олександр Пашутін не закривав на нього очі. Нам же куди ближчий дитячий спогад юного єлисаветградця, наведений в кінці нарису.

Поселення, назване пізніше Єлисаветгадом, з’явилося на жвавому в торговому значенні місці. Територія, де панував принцип «купи-продай», була величиною майже, як саме місто. Ще й фортецю не встигли збудувати, а тут уже вирували великі торги з відповідними пристрастями. Сам Пашутін, найвідоміший єлисаветградський літописець, повідомляв: «Еще в 1754 году к 29-му июня приезжали сюда для торговли скотом и лошадьми турки, крымские татары и запорожцы». Тож нехай хтось доведе, що можна провести такий масштабний захід в голому необжитому степу без освяченої часом давньої традиції. Треба думати, сюди приїжджав торговий люд задовго до появи московського протекторату.
Ярмаркова площа, – найбільша, – забудована довгими кам’яними складами, дерев’яними сараями-лабазами для зерна, коморами з сотнями лотків, лавок, глиняними корчмами між ними, оточена циганськими шатрами. Тягнулася з півдня на північ від нинішньої вулиці Шевченка аж до залізниці та ширилася від заводу Ельворті аж до Сухої (Великої) балки. Мало того, вона вже була потіснена і заводом, і залізницею. Адже у першій половині ХІХ століття ярмарок займав ще й белебень, де тепер містяться залізничний двірець та корпуси «Гідросили», і який виднівся навіть від лелеківської козацької церкви, що за добрих пів-десятка кілометрів звідси.
Наприкінці літа простір між будівлями перетворювався на гігантський овочево-баштанно-фруктово-ягідно-грибний ринок. Окремі ряди торгували м’ясом, салом, птицею і рибою, горілкою та винами. Малися гончарний, столярний, залізно-скоб’яний та інші майдани. Тканини, шкіри, одяг теж знаходили своє місце.
Щовечора перекупники збирались в Лейбиній корчмі, щоби домовитися про ціни. Біля другої години ночі вони виходили до під’їжджаючих селян і «непоспіхом ходили вздовж безконечної вервечки возів, звично поглядаючи на звезені гори товару. Вибравши потрібне, вони називали ціну і, якщо продавець намагався торгуватися, байдуже відходили вбік, спокійно засмаливши цигарку». Так за словами репортера «Голоса юга» починався торг. «Багатозначні суми, божіння і лайка, клятви і гострі слівця – все це сиплеться, мов з мішка, підхоплюється й розноситься майданом». На світанку селюки роз’їжджалися, починалась торгівля, і, «мов за помахом чарівного жезла, все разом оживало, робилося красивим і веселим». Вибір був настільки великий, «що можна лише дивуватися об’єму й апетиту єлисаветградського пуза, що ковтало щоденно, ніби між іншим, гори ярмаркових дарів, – мов би дитина ласощі хапала». Окремо містилися Кінна, Сінна площі, дров’яна, товарна для худоби.
У ярмарковій тісняві купчилися майстерні: ковальські, шорні, колісні, теслярські. При них у неймовірних злиднях тулилися майстри із сім’ями. Ця «слободка» так і називалася – Кузні. Неподалік знаходилася ще одна, злодійська – Солодка Балка. Тодішні «прес-релізи» газет подають побут мешканців тамтешніх нетрів так: «…у свята й будні вони задихались в чаду кузень, а увечері в чаду трактирів і пивних з вивісками типу «Пивная с садомъ» або «Трахтеръ Свидание друзей», де «садом» слугував обчухраний кущ бузини, а в трактирі снували полові (офіціанти) в брудному одязі, дим стояв коромислом, грала «машина», бряжчали склянки, рвала повітря гармошка, звучали надривні сумні пісні. Все це пістряве, багатоликое тіло співало, буянило, пило, кричало, обіймалось, билося, цілувалось, плакало». І тільки зрідка бралося за профільне ремесло. Хто не вірить, нехай почитає Володимира Гіляровського або загляне в «Євгенія Онєгіна», замінивши назву приволзького міста на приінгульське:

«…перед ним
Макарьев суетно хлопочет,
Кипит обилием своим.
Сюда жемчуг привез индеец,
Поддельны вина европеец,
Табун бракованных коней
Пригнал заводчик из степей,
Игрок привез свои колоды
И горсть услужливых костей,
Помещик – спелых дочерей,
А дочки – прошлогодни моды.
Всяк суетится, лжет за двух,
И всюду меркантильный дух.
Тоска!..».
Така ж програма прокручувалася не тільки в ярмаркові періоди, приурочені до церковних свят, як от: Середпісний – на четвертому тижні Великого посту, продовжувався 4-5 днів; Георгієвський – 22 квітня-1 травня, найзначніший за торговим обігом і тривалістю; Петропавловський – 29-го червня – тік 5-6 днів; Семенівський – з 1 до 4-вересня. Детальніші описи тутешніх ярмарків можна знайти в «Історичному нарисі…» Олександра Пашутіна.
Настільки небезпечними були ці скопища, говорить згадка Пашутіна: «В 1812 году, ноября 13-го дня, сгорел корпус деревянных лавок, находившихся на Перспективной ул., возле большого моста. В бывший затем пожар в 1813 году убытки простирались до ста тысяч рублей. Пожарами в 1819, 1823 и 1844 годах истреблены на базаре все красные, железные, кожевенные и мелочные лавки с товарами». Стихійні лиха, сучасні відвідинам Єлисаветграда малим Шевченком і молодим Пушкіним, виникали майже завжди в торгових рядах, згодом охоплюючи все місто.
Для повсякденних закупівель слугував базар у центрі міста, обмежений Успенським собором, Преображенською і Грецькою церквами. Велике свято регулярно навідувалося на всі торгові майдани Єлисаветграда двічі на місяць – в суботні аванси і получки на заводах Ельворті, Шкловського, Яскульського й інших підприємствах та артілях. «Гегемон» впадав у ці дні в дикий загул. Одні прямо від верстата чи вагранки, одержавши гроші, йшли до пивниць, в трактири, притони, а франтовитіша публіка, нашвидку забігала на квартири чи додому, аби переодягнутися й причепуритись. Наступного понеділка «спраглі» лікувались на рідному підприємстві від лютого похмілля спиртовим лаком для просякнення дерев’яних моделей, використовуваних при литті чавуну. Жерстяний бідон швидко мілів і його доводилось часто наповнювати. Після обіду половина заводу «лика не в’язала». Одні никали чужими цехами, інші відсиджувалися в туалеті. А хто не похмелився, той шукав затишне місце і відсипався в сушилці, модельному складі або десь на задвірках в ящиках з обтиральним клоччям без огляду на пору року. Але не тільки скопищем п’янделиг і волоцюг славився базар. Вразлива дитяча душа знаходила там свою поживу для розвитку й споглядання. Ось невеличкий образок, створений великим майстром слова, уродженцем Єлисаветграда:
«…Раптом мною оволоділа солодко-злочинна думка: одному піти на базар поглянути на точильників за роботою.
І я здійснив цей задум. Переліз через паркан і сусіднім двором, щоб мене не спіймали біля наших воріт, вийшов на Інгульську вулицю. Мене не звабили ні морозиво на розі, ні похоронна процесія, ні хлопчаки, що запускали змія. Я, мов сомнамбула, як одержимий, прямував до базару. Ось бублична Прохорова, ось колоніальна лавка Ситникова, ось міст через Інгул, ось молочниці, а ось і вони, маги й чародії, мої хранителі таємниць, схилені над верстатами, оперені віялами вогню.
М’ясники приносили їм ножі, і ці відворотні знаряддя, що дотикалися до сирого м’яса, здавалось, забували про нього, приникаючи до точила. Сипались іскри, сипались вони щонайменше з двадцати ножів зразу, з двадцати точильних каменів, що шалено оберталися. Відкривши рота, не помічаючи нічого, крім вогню, я переходив від одного майстра до іншого. Розпечене сонце котилося небом, було спекотно, та я того не відчував. Я не задумувався над тим, що відбувалося зі мною, я був занадто малим для того, але я розчинився в огні.
Сонце сідало, а я все ще стирчав біля точильного ряду. Нарешті мої герої дня стали один за одним покидати базар. Залишився останній з них. Він догострював ножі з великої м’ясної лавки в кутку базарної площі. Але й він здав нарешті роботу, закинув свій верстат на плечі, і я побрів за ним, як колись діти в казці пішли за крисоловом. Він йшов попереду, а я плентався за ним. Ми перейшли міст, завернули за ріг, обминули Грецьку церкву і через прохідной двір увійшли туди, де я ще ніколи не був…».
Буду радий, коли хтось із читачів скаже, хто є автором наведеної мініатюри і чим закінчилася пригода малого вогнепоклонника.
У міських дореволюційних задумах циркулювала ідея переносу і впорядкування ярмаркової площі до південної частини міста. Туди, де після аеродрому та іподрому все-таки з’явився зрештою сьогоднішній Колгоспний ринок.

Натисни – підтримай Сурму!