Тінь Пашутіна

Візит Ердогана до Києва: що нового, крім 19 машин у кортежі та зростання торговельного обороту?

21/02/2020 admin 0

За останні півроку президенти Туреччини та України зустрілися вже два рази, але чи свідчить це про інтенсифікацію відносин між країнами? З’ясували, про що ж домовилися […]

Зараз активно дискутується час виникнення міста Кропивницького. На перший погляд найавторитетнішим виглядає колишній міський голова Єлисаветграда Олександр Пашутін. Але, на жаль, все об’єктивне він всуціль замінює суб’єктивним. Та, дарма, – кожному хочеться примазатися до невпинного плину часу і не загубитися в історії. Тобто, відмітитись, однаково на чому, але однозначно: «Тут був Вася».
Не обійшла подібна жага і Олександра Миколайовича, котрому на схилі віку заманулося побути співцем епохи. Ось і з’явився в 1897 році «Исторический очерк г. Елисаветграда», допущений цензурою до друку. Уже згадка про той дозвільний орган породжує певне упередження до означеної праці, чи не так? Не з’ясовуватимемо, хто працював над нарисом – сам заявник чи хтось із підручних. Бо ходять же невиразні натяки, ніби міг прикластися до написання книги, приміром, Володимир Ястребов, Олександр Тарковський, Яків Шульгін або хтось інший.
І ось тут, щоб повніше оцінити хід думок Пашутіна при написанні, варто було б придивитися до його особистості, життєвих інтересів, уподобань, рис характеру тощо. Ще й зрозуміти потребу взятися за явно непритаманну йому роботу. Та не станемо домислювати ще щось, бо на цьому кону маємо вкрай мало достовірних даних. Однак це нітрохи не заважає декому посилатися на творіння Олександра Миколайовича, як на беззаперечний аргумент у будь-якій дискусії щодо походження нашого міста. А й справді, що ми знаємо про цю людину, крім того, що походив з потомственних купців, обіймав двадцять сім років посаду міського голови, помер, трохи не досягши 60 років. Статтю ж про нього з Вікіпедії можна припасувати до будь-кого з інших міських голів, помінявши тільки прізвище. А от «Очерк…» – зовсім інша річ, хоча й він ставить більше запитань, ніж дає відповідей на них.
Що ж, перейдемо до історичного твору. Уже в першому реченні чуються сумнівні тези для читачів: «Основанием города Елисаветграда послужила крепость св. Елисаветы, которая вследствие именнаго указа Императрицы Елисаветы Петровны, от 11 января 1752 года, была с торжеством заложена генералом Глебовым, по причине разных обстоятельств тому препятствовавших, лишь 18 июня 1754 г., когда и приступлено было к ея постройке».
Фортеця вже в начальний період стала основою міста, на якій і навколо якої воно формувалося? Та ні, яка основа? – вона трохи не два століття тулилася на околиці, лякаючи люд моторошною тишею. Хіба що міські кози блукали на валах та зрідка околишні діти запускали повітряних зміїв (читай «Хведько-халамидник» земляка Володимира Винниченка). Аж у другій половині ХХ столітті пустка почала забудовуватись. Отже, тільки кози й врятували цитадель від повного запустіння, що спіткало її сестру-близнючку фортецю св. Анни під Ростовом-на-Дону.
А що то за причини, що два роки заважали закладці об’єкту? Дочасно розікрали виділені на спорудження кошти? Місцеве населення вчинило спротив? Чи, може, совість у влади заговорила у переддень грабіжницького акту? Проте, останнє питання явно надумане, бо й сьогоднішні московські вожді та холопи експлуатують постулат з доробку Шікльгрубера: «Солдати, я звільняю вас від химери, яку називають совістю».
За текстом далі: «Крепость св. Елисаветы была построена в дикой степи вблизи границы зимовников запорожских, на правом, нагорном берегу реки Ингула. Она предназначалась для защиты этого края от набегов татар и запорожцев, который под названием Новой Сербии начал в то время заселяться сербами, оставившими свое отечество под предводительством полковника Хорвата, по не удовольствиям на австрийское правительство за притеснение их веры и нарушение их прав».
Тут уже наявне не просто замовчування, а пряма брехня про «дикую степь» і «границу зимовников запорожских». По-перше, степи тут були досить густо заселені, бо, як каже дослідник Володимир Кабузан, указом імператриці Єлисавети звідти вигнано 11 тисяч українських господарств, щоб дати простір для Нової Сербії з приведеною полковником Іваном Хорватом парою тисяч переселенців. Ось коли процвітаючий край здичавів. Адже, 11 тис. господарств опиралися, як мінімум, на 40 тисяч мешканців з їх робочими руками. А це в кілька десятків разів більше, ніж прибуло сербів, зовсім неохочих до фізичної праці.
По-друге, про які кордони запорозькі йде мова, якщо фортецю побудували посередині найбільшої на Запорожжі Буго-Гардівської паланки? І кого вона захищала від запорожців на відібраних у них же землях? Знаємо також, як тихесенько відсидівся російський гарнізон за валами при татарському наїзді 1769 року. Історик Дмитро Багалій в роботі «Заселення Південної України» прямо каже, що фортеця за всю історію так і не виконала своєї головної функції
Але вона швидко стала кублом спецслужб різних країн. Сюди під благовидними приводами наїжджали шпигуни з Польщі, Пруссії, Австро-Угорщини, Кримського ханства, Туреччини, Персії, Молдавії. Ну й, само собою, із Січі. Відповідно, і Московщина звідси направляла вивідувачів «у гості» до країн, що її цікавили. А цікавив її увесь світ, включно з далекою-предалекою Америкою. Згадаймо Аляску, Каліфорнію, Гаваї і Миколу Рєзанова, дотичного до них, котрий пройшов вишкіл у нашому чуді фортифікації.
У допомогу – документ: «Общественный консилиумъ. О секретном деле по указу его императорского величества собранныя в главную канцелярию Новосербского корпуса штап и присудствующия во оном в должности ассесоров обер афицеры, слушав полученные крепости святыя Елисаветы из гарнизонной канцелярии и той крепости от коменданта господина брегадира Муравьева промемории и при них приложенеи, коими знать дано: первою от 25 минувшаго маия, что в крепости святыя Елисаветы по показанию прибывшаго туда из заграницы православнаго человека известно следущее:
(1) в бытность ево с своиственником в местечке Балте (то есть Палеево озеро) для своих нужд имел случаи быть подле состоящего в том местечке казенного дому, слышел от сидящих в том яничар и протчих турок разговор, что крымской хан из области своеи от города Кинбурга чрез лиман переехал к городу Очакову с немалым воиском, а имеет намерение лагирем стать на очаковской степи близ Днестра у села Копанок, а оттоль с тем воиском учинить чунбул (то есть грабежное нападение);
(2)…». Далі наводяться ще 25 пунктів з переліком розвідданих та заходів щодо нейтралізації виявлених небезпек.
Хто тільки не товкся тоді навколо кріпості. Тут тобі і купці грецького, вірменського, єврейського та московського походження, і українські козаки, і звичайні посполиті, захоплені виром подій, і визволені з полону бранці. Не виключено, що й міжнародний шпигун Григорій Орлик, таємно відвідуючи Україну під вигаданим іменем, побував тут також. Його псевдоніми: капітан шведської гвардії Густав Бартель, капітан швейцарської гвардії Хаг, лікар-француз Ля Мот, Конорієр, Ернест Брамляк. Навіть науковці збирали інформацію. Хіба що тільки професор Йоганн-Антон Гільденштедт не спокусився на таємну роботу. Але і його добросовісний опис подорожі Приінгуллям для умілих «експертів» став надзвичайно цінною знахідкою.
Документ датований – 1762, червня 6. Отже, це Петро ІІІ «напряг» колонізаторів і вони рвали на бігу підметки, виконуючи наказ.
Тож, трохи про вінценосця. Імператор сів на трон 5 січня 1762 року. Петро III за сімейною традицією прихильно ставився до України (його батько герцог Карл-Фрідріх Гольштейн-Готторпський був добрим знайомим Пилипа Орлика, при гольштинському дворі часом з’являвся син Пилипа дипломат Григорій, служили інші українці). Серед найближчого оточення Петра були вихідці з Гетьманщини – генерал-ад’ютант Андрій Гудович, флігель-ад’ютант Василь Ханенко, Степан Карнович та інші, що сприяли формуванню прихильних настроїв у нового імператора. Петро III для війни з Данією оголосив набір в Україні добровольців до так званого Гольштинського корпусу.
Приватний учитель Петра Яків Штелін зазначав: «Для узнания укреплений Русского государства великий князь получил с дозволения императрицы большую тайную книгу (in imperial foli) под названием «Сила Империи», в которой были изображены все укрепления, принадлежащие к Русскому государству, от Риги до турецких, персидских и китайских границ, в плане и профилях, с обозначением их положения и окрестностей. Этой книгой в разное время занимался великий князь, из комнаты которого её не брали более полугода, и при каждом укреплении показаны были причины его основания; при этом же случае были специально пройдены история и география России». Треба думати, фортецю св. Єлисавети теж там встигли описати.
Але всього через пів-року 6 липня Петра ІІІ вже «зсадили» з престолу і вбили, як такого, що не прийшовся до двору. Чим закінчилася вірнопіддана реляція «Общественный консилиумъ» – невідомо.
Однак, повернемося до Пашутіна і його «Исторического очерка…». Проаналізуємо книгу далі. Отже, по-третє, чому так мало сербів (до 2 тис. включно з жінками, дітьми і стариками), маючи утиски від австрійців, перейшло на російський бік, при обіцянках привести 10 000 боєздатного воїнства? Чи не тому, що зірвалися з рідних місць тільки затяті волоцюги, яким дома не було чого робити і втрачати?
Але тут раптом, після всього прочитаного в «Историческом очерке…» чомусь нестримно захотілося вибратися з-під тенденційної пашутінської тіні.

Леонід Багацький