Якщо хтось усе ще вірить, що міжнародне право та пафосні гасла «ніколи знову» здатні захистити державу від фізичного винищення, кривавий крах суданського Ель-Фашера має протверезити навіть найзатятіших романтиків.
Поки бойовики вирізали тисячі людей під носом у всього цивілізованого світу, ситі західні мегаполіси байдуже сьорбали каву, а дипломати штампували чергові беззубі резолюції з висловленням стурбованості. Світова емпатія вичерпується так само блискавично, як і новинні приводи, а цинічна геополітика вчить єдиному непохитному правилу: ніхто не прийде вмирати за твою свободу, доки ти не доведеш власну готовність вгризатися в землю зубами й тримати оборону власним залізом.
Від редакції: Цей матеріал створено на основі думок та спостережень, якими поділився аналітик Tatarigami_UA — це псевдонім українського офіцера, який є засновником аналітичної групи Frontelligence Insight та відомим у світі OSINT/GEOINT-експертом. Його польовий досвід, глибоке розуміння сучасної війни та робочі поїздки до країн Африки дають змогу поглянути на виклики, що стоять перед Україною, без ілюзій і зайвого романтизму.
Трагедія Ель-Фашера – кривавий урок, який загубився у стрічках світових новин
Коли ми дивимося на карту сучасного світу, дедалі важче позбутися відчуття, що глобальна система безпеки тримається на чесному слові. Жахи масового винищення людей у Руанді 1994 року свого часу породили безліч міжнародних форумів, меморіалів і пафосних промов із головним гаслом «ніколи знову». Утім, минуло якихось десять років, і на початку 2000-х років у суданському регіоні Дарфур розгорнувся новий жахливий геноцид, жертвами якого стали сотні тисяч людей. Але навіть після тих колосальних людських втрат Судан так і не пізнав справжнього миру: у квітні 2023 року в країні спалахнула нова кривава війна між регулярними Збройними силами військової диктатури та парамілітарними Силами швидкого реагування (RSF).
Мало хто з пересічних європейців звертав увагу на цю далеку бійню, доки у жовтні 2025 року, після виснажливої вісімнадцятимісячної облоги, бойовики RSF не захопили Ель-Фашер — останній великий опорний пункт суданських урядових сил у всьому Дарфурі.
Читайте також: Громадянська війна у Судані: голод загрожує мільйонам
_svg.jpg)
Карта облоги Ель-Фашира / Wiki
Те, що сталося після падіння міста, нагадувало сцени з найтемніших сторінок середньовіччя. Захоплення Ель-Фашера супроводжувалося масовими позасудовими стратами, розстрілами цивільних мешканців, які намагалися втекти через пустелю, сексуальним насильством та іншими нелюдськими звірствами щодо беззахисного населення.
Масштаби цієї катастрофи зафіксували міжнародні організації: лише структури Організації Об’єднаних Націй задокументували понад шість тисяч убивств лише за перші три дні наступу, окремо наголосивши, що реальна кількість загиблих значно вища. Десятки тисяч родин залишилися без даху над головою, а місто фактично перетворилося на суцільну братську могилу, про яку більшість жителів планети навіть не здогадуються.
Як зазначає Tatarigami_UA, парадокс ситуації полягає в тому, що для переважної більшості людей у світі ці події або взагалі пройшли непоміченими, або сприйнялися як чергова абстрактна трагедія десь на іншому континенті. Життя в західних мегаполісах не зупинилося ні на секунду: кав’ярні працювали, біржі торгували, а заголовки газет були зайняті звичними внутрішніми суперечками. Людство просто перегорнуло цю сторінку, як перегортає десятки інших повідомлень про чуже горе.
Ця холодна байдужість світової спільноти містить у собі надзвичайно гіркий, але життєво необхідний урок для нас. Вона змушує відкинути наївні очікування й усвідомити, як насправді влаштоване сприйняття воєнних конфліктів у глобальному масштабі, де біль і страждання цілих народів часто розбиваються об глуху стіну повсякденної людської рутини.
Читайте також: Россия в Судане: «Публичные казни … и другие зрелищные мероприятия»
Паралелі з Україною й чому стратегічна вага та емоції світу — це різні речі
Читаючи про криваві події в Ель-Фашері, пересічний українець мимоволі запитує: до чого тут ми і який зв’язок між африканськими пустелями та нашою битвою за існування? Адже стратегічне значення цих двох війн є принципово різним. Від результату російсько-української війни безпосередньо залежить майбутня архітектура безпеки всієї Європи, стабільність світового порядку та саме виживання міжнародного права. Поразка або перемога Києва визначить правила гри для всього цивілізованого світу на десятиліття вперед.
Проте стратегічна важливість подій для аналітиків і геополітиків та рівень емоційного залучення звичайної людини в іншій частині земної кулі — це дві абсолютно різні реальності. Для мільйонів жителів Глобального Півдня, Латинської Америки чи навіть віддалених куточків Сполучених Штатів події в Україні нерідко виглядають точнісінько так само, як для нас — події в Судані. Десь триває війна, гинуть люди, про це час від часу згадують у вечірніх телевізійних випусках новин, але за межами регіону життя триває у своєму звичному ритмі.
Цей факт буває дуже боляче приймати нашому суспільству, яке щодня зазнає ракетних ударів і втрачає найкращих синів та дочок. Нам здається, що масштаби наших страждань настільки очевидні, що весь вільний світ має прокидатися й засинати з думкою про допомогу Україні. Але світ живе за власними законами сприйняття: емпатія має властивість вичерпуватися, а чужі біди з часом притуплюються і переходять у категорію фонового шуму.
Стратегічна вага нашої боротьби, безперечно, змушує західні уряди надавати нам зброю, фінанси та розвідувальні дані, адже падіння України створить екзистенційну загрозу вже для них самих. Проте не варто плутати раціональний інтерес західних держав із безмежною моральною самопожертвою пересічних іноземних громадян. Коли спадає перша хвиля щирого співчуття, на поверхню виходить буденний прагматизм.
Розуміння цього психологічного бар’єра рятує від небезпечних розчарувань. Ми не повинні ображатися на те, що світ не відчуває нашого болю так само гостро, як ми самі. Натомість треба тверезо дивитися на речі: увага глобальної аудиторії — це непостійний ресурс, за який доводиться щодня боротися, не маючи жодних гарантій на довічне співчуття.
Ціна ілюзій, коли статус жертви нічого не гарантує без власної сили
Із цих безжальних паралелей випливає неприємний, але фундаментальний висновок, який кожен із нас зобов’язаний викарбувати у своїй свідомості. Як підкреслює Tatarigami_UA, остаточною і єдиною надійною опорою для українців залишаємося ми самі. Міжнародна підтримка була, є і буде критично важливою для нашого виживання, але жодна міжнародна організація, безпековий договір чи іноземна держава не мають механізму, який автоматично гарантував би порятунок країни лише через те, що вона стала жертвою неспровокованої агресії.
Суданський приклад демонструє цю жорстоку правду в усіх деталях. Парамілітарне угруповання RSF роками нарощувало м’язи, закуповувало озброєння та фінансувало свої загони через нелегальний видобуток і торгівлю золотом в обмін на пряму тіньову підтримку з боку Об’єднаних Арабських Еміратів. Усі провідні розвідки світу чудово знали про ці фінансові потоки, правозахисники роками били на сполох, але цинічний геополітичний розрахунок і бізнес-інтереси виявилися сильнішими за гуманістичні цінності.
Навіть коли масштаби воєнних злочинів бойовиків стали очевидними, беззаперечними та задокументованими у численних резолюціях, міжнародна реакція виявилася абсолютно безпорадною. Вона не змогла зупинити розправи, не захистила людей в обложеному місті й узагалі ніяк не вплинула на хід військових подій. Усе закінчилося черговими ритуальними заявами дипломатів про «глибоке занепокоєння», за якими не стояло жодного дієвого силового кроку.
Це дуже цинічна, але надзвичайно важлива істина, яку українське суспільство зобов’язане засвоїти без зайвих рожевих окулярів. Сам по собі статус «жертви» у міжнародній політиці не дає індульгенції та не захищає від знищення. Статус країни, чиї території окуповані ворогом і де чиняться системні воєнні злочини, не є безумовним приводом для зовнішнього силового втручання союзників. Міжнародне право працює лише тоді, коли за ним стоїть реальна сила, здатна його підтвердити.
Ми повинні чесно зізнатися собі: у нас є надійні, поважні й надзвичайно важливі міжнародні партнери, з якими на цьому історичному етапі збігаються фундаментальні національні інтереси. Але вони не є безумовними рятівниками, готовими воювати за нас, втрачати своїх солдатів або терпіти критичні економічні збитки заради захисту наших кордонів. Вони діятимуть поряд із нами лише доти, доки ми самі демонструватимемо здатність і волю захищати власну землю.
Читайте також: Як вплинути на державу-терориста? Справа про підрив Росією Каховської греблі у міжнародних судах
Внутрішня згуртованість – єдина формула, яка збереже українську державу
Коли розвіюються ілюзії щодо чарівних міжнародних механізмів, стає кришталево зрозуміло: майбутнє України вирішується не в кулуарах закордонних самітів, а всередині нашої власної країни. Жоден пакет іноземної допомоги, жодні далекобійні ракети чи сучасні винищувачі не зможуть замінити внутрішню стійкість, дисципліну та згуртованість народу. Якщо суспільство розколюється зсередини, то жодна зовнішня сила не здатна втримати його від падіння.
Війна вимагає від нас щоденної прагматичної мобілізації ресурсів і відмови від внутрішніх міжусобиць. Ми маємо навчитися оцінювати ситуацію тверезо, без паніки від невдач і без ейфорії від локальних успіхів. Партнери допомагають тим, хто щодня демонструє результативність, інновації на полі бою та незламний характер, а не тим, хто пасивно сподівається на чужу милість чи постійно жаліється на недостатню увагу.
Наша сила полягає в здатності розбудовувати власну оборонну спроможність: нарощувати виробництво зброї, масштабувати безпілотні системи, впроваджувати технологічні зміни у війську та надійно тримати тил. Кожна гривня, вкладена у вітчизняні розробки, і кожен громадянин, який чесно виконує свій обов’язок на фронті чи на робочому місці, додають реальної міцності державному фундаменту значно більше, ніж десятки дипломатичних комюніке.
Уроки африканських конфліктів, від Руанди до сьогоднішнього Дарфуру, вчать нас найголовнішого правила світової історії: у критичні моменти нація залишається наодинці зі своєю долею. І врятувати її можуть лише власні мудрість, солідарність і готовність битися до кінця. Саме наша внутрішня єдність є тим бронежилетом, який не дозволить перетворити Україну на чергову «далеку трагедію», про яку світ колись згадуватиме з коротким зітханням.
—
Олекса Захар для «Аргумент» на основі допису Tatarigami_UA на птаформі X