ПЕРШІ ВУЛИЦІ МІСТА НА СИВОМУ ІНГУЛІ Розповідь 2. ІСТОРІЯ З АРИФМЕТИКОЮ

Я НЕ ЛЮБЛЮ ПРОСТИХ ЛЮДЕЙ

24/09/2018 admin 0

АНТІН МУХАРСЬКИЙ: “Я НЕ ЛЮБЛЮ ПРОСТИХ ЛЮДЕЙ… «БЕРІТЬ ХАРОШЕ САЛО!» – ГУКАЄ ДО МЕНЕ ПРОСТА ТІТОНЬКА У ФІОЛЕТОВІЙ КОФТІ, СЯЮЧИ ЗОЛОТИМИ ЗУБАМИ.” Прості люди – […]

 

Лист справді був обнадійливий. Автор – Дмитро Войцеховський, корінний житель Кіровограда, архітектор, племінник колишнього директора обласного краєзнавчого музею Андрія Войцеховського (з 1920-х до 1932 року). Цього листа вам, – повідомляв автор, – змусила написати стаття і фотографія у вашій газеті від 7.10.1989 року під заголовком ‘’Звідси починався Єлисаветград’’. Річ у тім, що я у травні 1946 року передав нашому музею особисто тов. Пшеничному, тодішньому директору музею, такий самий знак, тільки цілий. Його я випадково виявив під шаром штукатурки під час ремонту власного будинку на вулиці Чигиринська, 10. Знак був прибитий до дубового стовпа з боку вулиці на висоті 2,5 метра. Будинок, у якому ми живемо з сестрою з 1920 року, дерев’яно-мазаний, майже ніколи не перебудовувався, за виключенням внутрішніх перегородок. Основні конструкції будинку – дуб, соснові обаполи, очерет, солома, глина; збереглися частина ліпнини і кахлі опалювальної плитки.
Як бачимо, два будинки, розташовані у протилежних кінцях міста – один на березі Біянки, другий – Інгулу, практично ідентичні, виготовлені з однакового матеріалу, за схожим ‘’проектом’’ (народним), у стилі поселень Лісостепової зони України. А назви вулиць? Поряд з Харківською – Полтавська, Запорізька, Січова, Чигиринську пересікає Київська. З вулиць виникали слободи. Одна з перших – Криничувата. Бо тут багато криниць з джерельною водою, масткі чорноземи, придатні для садівництва , городництва. Зовсім поряд Чорний ліс, який у ті часи пролягав трохи не до Криничуватої. Ліс – це будівельний матеріал, паливо, місця для полювання, збирання ягід, обладнання пасік. Ось якою бачив цю місцевість вчений-природознавець академік Петербургської Академії наук Йоган Гільденштедт (німець за походженням). Здійснюючи наукову експедицію Україною, він влітку 1774 року відвідав Єлисаветинську провінцію і детально описав тамтешні поселення. ‘’На східному боці Інгулу лежить слобода Ковалівка, у якій налічується близько 50 будинків, майже за версту на північному сході від неї – цвинтар, на якому буде побудована церква. (Майбутня Петропавлівська Ю.М.). Біля яру Кринична балка, у якій також близько 50 будинків. Її називають Криничний хутір’’. Сьогодні це Велика Балка. Вдумайтеся у дані академіка, сучасні дослідники історії міста. Усього через 22 роки після початку заселення перших будинків на Інгулі і Біянці у двох слободах уже було споруджено 100 (сто) будинків. Заселені переселенцями Лівобережної України з Київщини, Полтавщини.
Одночасно з Ковалівкою і Криничуватою, за даними Гільденштедта, на східному березі, нижче Криничуватої, лежала слобода (німецькою форштадт), яка називалася Подолом. ‘’У ньому нараховується близько 600 будинків, розташованих правильними вулицями, тут живуть купці і ремісники, підпорядковані магістрату. Тут же розташовані торгова площа, обставлена лавкам, ратуша, церква православного віросповідання і церква для розкольників’’. Отож, у трьох слободах на лівому березі Інгулу на 1774 рік було зведено 700 будинків. Скільки могло проживати у них людей? Статистика, на жаль, відсутня, бо не маємо документів магістрату, які згоріли у пожежі 1798 року. Замість них сучасним дослідникам ‘’підсовують’’ дані архіву Єлисаветинської фортеці, які до магістрату не мають ніякого відношення. Число жителів у тих даних вимірюється населеним пунктом, який без назви начебто існував навколо ‘’споруджуваного укріплення – фортеці)’’, тобто – на Правобережжі Інгулу. Там у 1787 році начебто було 1062 будинки, у яких мешкало 4746 осіб. Без пояснень – яких. Статистика магістрату подає іншу арифметику. Населення Єлисаветграда, згідно з переписом 1795 року, складалося з купців і ремісників і становило 2741 особу. З них ‘’християнського закону’’ (так у документі) 2328, решта – євреї. Не треба мати високий науковий ступінь, щоб відрізнити результати офіційного перепису, проведеного місцевою владою, від рапортів військового відомства про наявність збройних формувань, які здебільшого тимчасово перебували на певній території і служили у гарнізоні фортеці.
Населені пункти, які виникали з 1752 року на обох берегах Інгулу, разом з військовим укріпленням (фортецею) в інтересах Російської імперії 1775 року об’єднали в одне місто під назвою Єлисаветград. Що було до нього – імперських істориків і дослідників не цікавило. Вони склали міф про Єлисаветград, який виріс на руїнах фортеці і успадкував її назву. Це стало аксіомою для майбутніх поколінь. Тому у 1989 році, коли деякі члени оргкомітету із заснування свята Дня міста Кіровограда намагалися встановити історичну істину і повернути вкрадені у міста два роки існування (ясна річ – без зміни назви), нас належним чином відчитали, попередили, що ‘’товаріщі нє понімают’’ і порадили ‘’не брати під сумнів історичну науку’’. Однак, сучасне інколи накладається на минуле і підносить дослідникам історії несподіванки, які вносять суттєві зміни у звичний ритм подій. До таких несподіванок слід віднести продовження майже детективної історії з табличкою ‘’Взаємне страхування’’, яку варто нагадати задля встановлення справді історичної істини. Цей давній металевий знак багато чого свідчить.
Закінчення буде.

Автоматический альтернативный текст отсутствует.
Автоматический альтернативный текст отсутствует.