Регулювання екологічного стану країни

ДНІМ RIP І знову репутаційне

10/12/2018 admin 0

ДНІМ RIP І знову репутаційне Впродовж останніх днів тема “конкурсу” на директорську посаду лишається актуальною. Найсумніше – тези деяких людей про необхідність згуртуватися навколо нової […]

 

 

Регулювання екологічного стану країни здійснюється через державне еколого-економічне регулювання, ринкове еколого-економічне саморегулювання та громадське регулювання. Така класифікація є доволі умовною, проте дозволяє класифікувати наявні інструменти, які на сьогодні діють в Україні недостатньо ефективно.

Державне еколого-економічне регулювання здійснюється державою за допомогою:

  • створення відповідної нормативно-правової бази (встановлення нормативів екологічної безпеки, нормативів використання природних ресурсів, нормативів платежів і тарифів за використання природних ресурсів та забруднення довкілля);
  • екологічного менеджменту (пряме державне управління станом довкілля);
  • екологічного контролінгу;
  • екологічного аудиту;
  • екологічного оподаткування;
  • екологічного макромаркетингу (дослідження потреб населення у екологічно чистих товарах і послугах на рівні національної економіки);
  • екологічного кредитування (на впровадження безвідходних технологій, на встановлення очисних споруд).

Ринкове еколого-економічне саморегулювання відбувається через:

  • продаж екологічних прав;
  • видачу екологічних сертифікатів;
  • здійснення екологічних інвестицій;
  • страхування екологічного ризику;
  • розробку екологічної інфраструктури.

Громадське регулювання здійснює суспільство та місцеві громади за допомогою:

  • екологізації загальної освіти та суспільних відносин;
  • пропагування захисту довкілля;
  • створення громадських екологічних фондів та програм;
  • здійснення суспільної екологічної експертизи та моніторингу;
  • формування екологічної культури та відповідальності. 

Логіка перехідного періоду диктує необхідність активного використання економічного інструментарію поліпшення процесу природокористування. Актуальність впровадження ринкових стимулів до його раціоналізації посилюється хронічним бюджетним дефіцитом України, значним скороченням державних інвестицій у природоохоронну діяльність. Але ж саме завдяки впровадженню надійних економіко-правових механізмів оздоровлення навколишнього середовища створилися б такі умови виробничої діяльності, за яких господарюючим суб’єктам було б вигідно дотримуватися природоохоронних вимог, знижувати обсяги забруднення і запобігати його появі.

Така потреба частково задовольняється після прийняття Закону України „Про охорону навколишнього середовища”, який започаткував функціонування ряду економічних інструментів регулювання процесу природокористування. Сьогодні економічний механізм екологічного регулювання в Україні ґрунтується на концепції платності природокористування. Він охоплює систему економічних інструментів, спрямованих, з одного боку, на акумуляцію матеріальних ресурсів для реалізації природоохоронних програм, а з іншого – на спонукання товаровиробників до підвищення екологічності застосовуваних технологій та власної продукції.

Основні позитивні результати чинного економічного механізму екологічного управління полягають у тому, що, по-перше, завдяки його економічним інструментам були опрацьовані основи платного природокористування, і, по-друге, нині економічний інструментарій є єдиним засобом, який дозволяє забезпечити надходження фінансових ресурсів в обсягах, необхідних для ліквідації наслідків забруднення навколишнього природного середовища.

Основні недоліки вітчизняного економічного механізму екологічного управління полягають у тому, що він, по-перше, не спроможний зацікавити товаровиробників у проведенні природоохоронних заходів за рахунок власних коштів; по-друге, не кореспондує з іншими економічними показниками та підоймами господарської діяльності; по-третє, недостатньо оперативно й ефективно реагує на динаміку економічних і екологічних процесів у державі.

Слід наголосити, що за останні роки істотно зросла кількість різновидів платежів як за використання природних ресурсів, так і за забруднення навколишнього середовища (в 1994 р. навіть впроваджено державний екологічний податок). Поряд з тим збільшено ставку платежів і штрафів за порушення екологічного законодавства. Значно розширилося коло природокористувачів, які зобов’язані здійснювати екологічні платежі, тим часом як кількість тих, хто мав певні пільги у природокористуванні, різко зменшилася.

Отже, існуючий в Україні економічний механізм екологічного управління переважно оперує групою таких регуляторів екологічної поведінки товаровиробників, які примушують їх обмежувати свою природоруйнівну діяльність відповідно до вимог нормативних актів, постанов та законів. Цю групу методів стимулювання природоохоронної діяльності, мабуть, можна охарактеризувати як доповнення до адміністративно-законодавчих підойм екологічного управління.

Проте вітчизняна політика за методом „батога” стосовно до природокористувачів-забруднювачів, які працюють у нинішніх складних економічних і соціальних умовах, аж ніяк не стимулює дотримання екологічних норм і зниження техногенних навантажень на природу. Розглянемо ж економічні передумови недієвості примусової групи стимуляторів природоохорони і раціонального природокористування в Україні:

– розмір платежів за забруднення встановлюється на не досить високому рівні через побоювання покласти непосильний фінансовий тягар на підприємства, що перебувають у скрутному економічному становищі;

– товаровиробникам вигідніше здійснювати різні фіскальні екологічні платежі, ніж витрачатися на природоохоронні заходи, суми яких набагато – іноді в сотні разів – перевищують обов’язкові платежі;

– оскільки ці кошти відносяться на собівартість продукції та включаються до її ціни, остільки екологічні платежі фактично повертаються на підприємство від споживачів його продукції;

– місцеві органи влади можуть повністю або частково звільнити від платежів збиткові, але необхідні в регіоні підприємства;

– суми штрафів за природоохоронні порушення залишаються надто низькими порівняно з вартістю діяльності, спрямованої на ліквідацію екологічних наслідків цих порушень;

– недосконалість існуючих економічних регуляторів природокористування в сукупності з нерозвинутою системою бухгалтерського обліку та статистичної звітності щодо природоохоронної діяльності на підприємствах створює можливість фінансових лазівок для ухилення від встановленої плати. Так, наприклад, згідно з даними Державного комітету статистики України, платежі за забруднення природного середовища в межах лімітів погашаються підприємствами лише на 31%, а за викиди забруднених стічних вод і розміщення токсичних відходів  ще менше: відповідно на 24 і 21%.

Отже, реалії вітчизняного екологічного управління свідчать про відсутність стимулюючої дії нинішньої системи економічних регуляторів, про їх неспроможність спонукати природокористувачів до впровадження екологічно безпечних способів ведення господарства. По суті, економічні інструменти виконують роль фіскальних платежів, а функціонування існуючих еколого-економічних регуляторів виступає засобом нагромадження фінансових ресурсів у владних структурах.

Утвердження економічних (ринкових) підходів до управління природокористуванням у нашій державі означає наукову розробку і практичне впровадження надійних економіко-правових механізмів оздоровлення природного середовища на всіх рівнях господарювання. Причому впровадження економічного механізму регулювання природокористування повинне здійснюватися шляхом не адміністративного тиску, а саме, так би мовити, економічного диктату, тобто створенням таких умов для виробничої діяльності, за яких господарюючим суб’єктам стало б вигідним досягнення екологічних цілей. При цьому утвердження економічних підходів до управління природокористуванням і охороною навколишнього середовища зовсім не означає відмову від адміністративно-правових методів управління.

З огляду на еколого-економічну ситуацію в Україні, досвід організації природоохоронної діяльності та обставини господарювання, що складаються під час переходу до ринку, пріоритетним напрямом формування дійової екологічної політики слід вважати фінансово-економічне заохочення господарюючих суб’єктів, які прагнуть знизити обсяги шкідливих викидів і відходів виробництва.

 

Використана література:

  1. 1. Яковенко Р. В. Національна економіка : навч. посіб. / Роман Яковенко. – Кіровоград : „Пік”, 2009. – 548 с. : іл.
  2. 2. Яковенко Р. В. Національна економіка : навч. посіб. / Роман Яковенко. – [2-ге вид., випр.]. – Кіровоград : „КОД”, 2010. – 548 с. : іл.
  3. 3. Яковенко Р. В. Тлумачний англо-український словник економічних термінів з елементами теорії та проблематики. Дидактичний довідник / Роман Яковенко. – [Вид. 2–ге, випр.]. – Кіровоград : видавець Лисенко В.Ф., 2015. – 130 с.
  4. Яковенко Р. В. Основи теорії економікидля технічних спеціальностей :навч. посіб / Роман Яковенко. – Кіровоград : „Поліграф-Сервіс”, 2009. – 120 с. : іл.
  5. 5. Яковенко Р. В. Екологічні фактори соціально-економічного розвитку / Роман Яковенко // Вісник Академії митної служби України. – Дніпропетровськ : Академія митної служби. – 2007. – № 1 (33). – С. 57–61.
  6. 6. Яковенко Р. В. Екологічні чинники впливу на демографічні процеси [Електронний ресурс] / Р. В. Яковенко. – Режим доступу : http://tusovka.kr.ua/news/2017/09/13/ekologichni-chinniki-vplivu-na-demografichni-protsesi. – Назва з титул. екрану.

 

Р. В. ЯКОВЕНКО,

к.е.н., доцент