«ПРОЧИТАЙТЕ ТУЮ СЛАВУ… ОД СЛОВА ДО СЛОВА»

Ще одна гримаса «скрєпного міра»

15/07/2018 AA 0

  Ще одна гримаса «скрєпного міра»: Коли у «ватоборця» чи «ватоборциці» бракне притомних аргументів на захист своєї відвертої брехні ,- в хід іде «сакральний» метод […]

«Прочитайте тую славу… од слова до слова»  З нагоди річниці Перемоги над фашистською Німеччиною

За кілька днів країни антигітлерівської коаліції відзначатимуть чергову річницю перемоги у війні над фашистською Німеччиною і її сателітами. У  Європі застогнуть поминальні дзвони по загиблих. У Білокам’яній знову вдарять у переможні литаври.

Росія – чи не єдина країна в світі, що відзначає цей день пафосно, гучними військовими парадами і салютами. Там по повній приватизували перемогу у Другій світовій війні – не тільки мимохідь згадують колишніх союзників, а й словосполучення «советский народ» замінили на «народ-победитель», звичайно – російський.

Не так давно Путін заявив: «В годы Великой Отечественной войны 1941-1945 годов опора на истинные ценности вдохновляла наш народ и наше воинство, помогала нам побеждать и помогла победить. Именно сила подлинной, исторической России — России Минина и Пожарского, Дмитрия Донского и Александра Невского, Сергия Радонежского и Серафима Саровского — сокрушила нацизм и спасла мир». 

У лютому минуло 75 років від дня розгрому німців під Сталінградом. Масштабніше у Волгограді святкували лише відкриття комплексу-меморіалу на Мамаєвому кургані. Тоді там був присутній сам Леонід Брежнєв, навіть заплакав. Путін у лютому 2018-го не плакав. Він з витримкою чекіста говорив про мужність, відданість, непереможність радянського солдата… в російському контексті: «Здесь в самой полной мере проявился несгибаемый характер нашего народа». 

Путін не віддав належне ні білорусам, ні казахам, ні євреям, ні грузинам та іншим радянським воїнам, імена яких накреслені на плитах в Пантеоні слави. І, зрозуміло, українцям. Що й зобов’язує нагадати деякі досі маловідомі широкому загалу факти з історії Сталінградської битви.

Ніхто не заперечує великого внеску росіян у перемогу над німецьким фашизмом. Але не варт применшувати, тим більше забувати й про інших. Якщо говорити про Сталінградську битву, то напередодні неї національний склад  Донського фронту складав: 33554 українці, 216412 росіян, близько 40 тисяч інших національностей. Тобто росіяни становили лише дві третини. На сталінградському напрямку воювали від 9 до 11 відсотків українців. З них 27 були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, це близько 25 відсотків від усіх загалом. Саме українцям випала честь уранці 31 січня 1943 року в Сталінграді взяти в полон генерал-фельдмаршала Фрідріха Паулюса. Цими воїнами були капітан Микола Гриценко, старший лейтенант Федір Ільченко і лейтенант Олексій Межирко. З них тільки Ільченка нагородили орденом Леніна. Гриценко і Межирко нагород за взяття в полон Паулюса так і не отримали. Обоє загинули у подальших боях.

Зараз «за поребриком» не дуже полюбляють згадувати подвиги неросіян у минулій війні. А коли замовчувати не вдається, то там часом і приписати їх до себе не проти. Втім, традиція не нова.

Скажімо, після виходу у світ книги Олександра Фадеєва «Молода гвардія» поет Островой і композитор  Соловйов-Сєдой написали про молодогвардійців пісню, яка закінчувалася досить симптоматично: «И сквозь дали вековые эту славу пронесет благодарная Россия и великий наш народ». Автори якось забули, що Краснодон знаходиться на території України. Ще один приклад. Симпатична дівчина Варя з фільму «В шесть часов вечера после войны», проводжаючи на фронт старшого лейтенанта Кудряшова, співає йому на посошок: «Будь храбрым, будь смелым в жестоком бою, за русскую землю сражайся…». Словосполучення «Все мы – русские» народилося не в Конотопі, і не в Могильові…

Нещодавно я натрапив на російський сайт «Военное обозрение». Те, що я там прочитав, викликало бажання назвати цей сайт «Военным оборзением». Ось що пишуть там два автори – Ілля Полонський та Олександр Клементьєв: «Сегодня на Украине стало модным обращаться к новому, выдуманному киевской пропагандой, образу «национальных героев». К числу «героев Украины» причисляют откровенных нацистов, предателей, активистов сомнительных националистических организаций. Этими действиями стирается память о тех уроженцах Украины, кто бок о бок с представителями других народов Советского Союза сражался с немецко-фашистскими захватчиками. В этой статье речь пойдет о жизни человека необыкновенной судьбы, относящегося к одному из самых героических поколений в истории нашей Родины». 

Йдеться про Олексія Береста. Думаєте, під словом «Родина» автори мають на увазі Радянський Союз? Читаємо далі:  «6 мая 2005 года за боевую отвагу в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг., личное мужество и героизм, проявленные в Берлинской операции и водружение Знамени Победы над рейхстагом, указом президента Украины №753/2005 Бересту Алексею Прокопьевичу присвоено звание Героя Украины (посмертно)». – Поки що все гаразд.  А далі – маразм: «Получается, что память настоящего героя и русского человека больше чтили на Украине, чем в России, службе которой (? – Авт..) Берест отдал лучшие годы жизни».

Стосовно Олександра Береста наводжу довідку: В офіційній радянській історіографії зазначено, що Прапор Перемоги встановили сержанти М. Єгоров і М. Кантарія. Проте на основі звітів воєначальників керівництву Кремля можна зробити досить об’єктивні висновки про те, що серед героїв був Олексій Берест, і цей факт приховувався. Так, у протокольному документі тих років «Боевая характеристика знамени», підписаному командуючим військами 3-ї ударної армії генерал-полковником Кузнєцовим та членом Військової ради армії генерал-майором Литвиновим, зазначено: «Отважные воины коммунист лейтенант Берест, комсомолец сержант Егоров и беспартийный младший сержант Кантария установили знамя над зданием германского парламента». 

На початку травня 1946 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння звання Героя Радянського Союзу офіцерам і сержантам, які підняли Прапор Перемоги над рейхстагом. Прізвища сумчанина О. Береста там не було. Його ніколи не згадували серед учасників штурму рейхстагу. Про нього ми почули уже в часи незалежності. Вище названі автори «Военного обозрения» пояснили причину замовчування героя тим, що «маршал Жуков не больно любил политруков и, взглянув на должность (Береста. – Авт.), решил, что хватит и ордена Красного Знамени».  Думаю, що коли на шляху Береста до звання Героя став саме Жуков, то не через те, що не любив політруків, а тому, що не любив українців.

З цього приводу наведу один документ, який так само було оприлюднено вже після розпаду СРСР, – таємний наказ Жукова та Берії  про виселення всіх українців із їхніх рідних земель. У ньому говорилося: «Выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких окупантов…  Выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии. Выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не дать скрыться другим и не дать знать членам его семьи, которые находятся в Красной Армии…». Оригінал цього указу не знайдено, тож досі точаться суперечки серед істориків про його справжність, наводяться вагомі аргументи як на підтвердження так і на заперечення. Але відомо інше: згідно зі спогадами Хрущова, Сталін мав намір вислати всіх українців у віддалені райони Радянського Союзу. Також відомо, що маршал Жуков сказав у 1943 році напередодні форсування Дніпра про «чорносвитників» – щойно мобілізованих через польові військкомати українських юнаків, котрі під час окупації досягли призовного віку: «Зачем мы здесь, друзья, головы морочим? На хрена вооружать и обмундировывать этих хохлов? Все они предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем менше придется в Сибирь после войны ссылать». 

… Після війни Олексій Берест оселився  у Ростові-на Дону, за місцем проживання дружини. Бойові друзі Береста – учасники штурму рейхстагу росіяни Сергій Неустроєв і Василь Суботін домагалися віддати йому заслужене. Але в які б інстанції не зверталися, позитивних відповідей не отримували. У 1953 році, працюючи завідувачем райвідділом кінофікації, Олексій Прокопович був звинувачений у збитках на 5,5 тисяч карбованців. Насправді касирка присвоювала виручку, а звинуватили Береста. Під час слідства він «зірвався» і викинув слідчого з вікна. За що був засуджений до тюремного ув’язнення на десять років. По амністії термін скоротили вдвічі. Повернувшись додому з пермських таборів, працював на заводі «Ростсільмаш» у сталеливарному цеху простим робітником. Життя Береста трагічно обірвалось у 1970 році. Він витяг п’ятирічну дівчинку з-під коліс поїзда, проте сам був збитий і у лікарні, не приходячи до тями, помер.

Якби я не натрапив на вище згадувану статтю у «Военном обозрении», то, можливо, й не писав би цю статтю. Та коли вже почав, то треба й закінчити. Не зважаючи на те, що  російський президент заявляє, ніби Росія й без України перемогла б у війні з фашистами, у нас достатньо підстав говорити, що Україна у тій війні фактично була учасником антигітлерівської коаліції і її внесок у перемогу величезний, як і втрати. Щоб не втомлювати читача, не наводитиму зараз фактів на підтвердження – вони очевидні і їх предостатньо, статистика відома і доступна.

Саме внесок України в перемогу дав їй право, перебуваючи у складі СРСР, отримати статус держави-засновниці Організації Об’єднаних Націй. Ще щось до цього додавати потрібно?

Броніслав Куманський

http://rk.kr.ua/prochitaite-tuju-slavu-od-slova-do-slova