Легенди Самарського монастиря

Цинічний бізнес екс-нардепа

28/03/2024 AA 0

Ми продовжуємо рубрику «зашквари наших народних обранців». Слідом за Сашком Горбуновим, ганебну традицію «корупційних звитяг» екс-нардепів Кіровоградщини продовжує Костянтин Яриніч. Але на відміну від Сашка, […]

За півтора кілометра від центру Новомосковська, у лісі за річкою розкинувся Самарський Пустинно-Миколаївський чоловічий монастир. Відомо, що ще дерев’яним монастир був заснований на початку XVII ст. київським ченцем Паїсієм. Тоді ж формується місцева козацька слобода Самарчук – давня назва Новомосковська. Пізніше храм став справжньою святинею у запорозьких козаків, які приїздили сюди “на зимівлю”.

З документальних джерел випливає незаперечний факт: ще до появи монастиря на території сучасної обителі існувала невеличка церква Святого Миколая. Саме вона стала після 1576 р. тим місцем, навколо якого поступово почав утворюватися комплекс основних монастирських споруд. Коли запорожці отримали у своє розпорядження просторі землі, до складу яких входило й старовинне місто Самарь з прилеглими лісами, вони стали укріплювати його. А на великому острові, який розташовувався на річці Самара, заснували невеличке укріплення з льохами та підземними ходами. Коло церкви Святого Миколая було побудовано декілька житлових приміщень, куди за розпорядженням коша Запорозького поміщали козаків із тяжкими ранами отриманих у бою. Це була перша на Запорозьких вільностях невеличка дерев’яна церква зі шпиталем, дзвіницею й школою при ній.

У 1687 р. поряд із монастирем було споруджене Богородицьке містечко московських військ. Це будівництво занепокоїло запорожців і вони відкрито висловили своє невдоволення князю Голіцину. Ченці Самарської обителі підтримали козаків, після чого запорозький монастир визнали джерелом збурення. Імперські війська Московії оточили культову споруду, захопили багатьох монахів і козаків, піддали їх тортурам і допитам. Для монастиря настали важкі часи. У 1690 р. він геть спорожнів, тому його було віддано під опіку Києво-Межигірського монастиря. З плином часу,  у 1791 р. за клопотанням Катеринославського і Херсонес-Таврійського єпископа Амвросія вийшов синодальний указ, за яким Самарський монастир перетворено на “будинок Катеринославських Архієреїв”.

Варто зазначити, що колишня запорозька обитель неодноразово зазнавала руйнації та нашестя варварів. А проте, цей монастир досі зберігає у собі легенди. Залишилися відомості, що на його території стояла дзвіниця заввишки 96 м. Якби вона збереглася, то її можна було б побачити з Січеслава! Для порівняння, висота дзвіниці Києво-Печерської Лаври також становить 96 метрів. Продовж ХІХ ст. монастир почав швидко змінювати свою зовнішність. На місці старого архітектурного комплексу, який був чудовим зразком українського національного бароко, з’явився новий величний ансамбль. Він був побудований майстрами архітектурного мистецтва, вихованих в імперському дусі свого часу. У 1920-х рр., коли до влади прийшли більшовики, дзіницю було навмисно підірвано вибухівкою. На її місці окупанти побудували водонапірну вежу, яка, втім, теж не збереглася.

Ще одна відома новомосковцям легенда про монастир – підземний хід під Самарою, що зв’язує культову споруду з дерев’яним козацьким Троїцьким храмом. Але скільки науковці не шукали ці підземні тунелі, описані в давніх текстах, так нічого і не знайшли. Може погано шукали? Питання підземних (печерних) церков дуже цікаве і мало досліджене. Базуючись на різноманітних матеріалах з історії печерних монастирів, можна зробити висновок, що причина підземного облаштування не була утилітарна, вона містила у собі символічне значення. У будівництві монастирських комплексів архітектурним втіленням світла Божого стало саме підземне влаштування обителі, головною якісною ознакою якого є відсутність денного світла. Факт протистояння темряви та світла розуміється прагненням печерників до іншого, дійсного в їх розумінні світла (лат.Lumos Dei).

Також відомо, що у головному соборі Самарського монастирського комплексу знаходились священні речі з часів запорожців: кипарисові хрести на срібних підставках, чаші, Євангелія. Крім того у 1930-х рр. совєцькою владою було знищено усипальницю чотирьох катеринославських архієпископів: Афанасія Іванова, Платона Любарського, Іова Потьомкіна та Онісіфора Боровко. Не відома доля поховання і першого монаха Кирила Тарловського. Раніше воно знаходилося у правій частині Миколаївського храму, там де колись був бічний вівтар в ім’я Кіріка та Уліти. У Георгіївській церкві в невеличкому приміщені колись був архів, який складався з великої кількості старовинних книжок, рукописів і церковного начиння часів запорожців. Дуже цікава з археологічної точки зору є територія колишнього кладовища на території монастиря, що заслуговує на ретельне дослідження.

Зараз на території Пустинно-Миколаївського монастиря діє центральний Свято-Миколаївський храм, трапезна Антонія і Феодосія Києво-Печерських, Преображенський храм та підземні братські келії Кіріка. Також на території монастиря, що знаходиться у власності Московського патріархату, праворуч від входу, є старе джерело з лікувальною водою. Дістатися до нього можна звернувши з траси Січеслав-Донецьк, проїхавши Краснокутський міст, або з Новомосковська через ліс стежками від Горбатого мосту у парку Сучкова. Однак не чекайте привітної зустрічі від місцевих ченців. Вони дуже неприхильні до люду, присвятивши своє життя не Богу, а московському патріарху, вони всіляко намагаються відгородитися від решти світу. Потрапити у келії “без благословення” також не вдасться. Це виглядає дещо дивним, оскільки в печери Києво-Печерської Лаври й Донецької Святогірської Лаври вхід абсолютно вільний.

 

© Денис КОВАЛЬОВ

MIXADV

цікаве