ІНКВІЗИЦІЯ ПО-МОСКОВСЬКИ: СПАЛЕННЯ СТАРООБРЯДЦІВ («РОЗКОЛЬНИКІВ»)

ДНІМ RIP І знову репутаційне

10/12/2018 admin 0

ДНІМ RIP І знову репутаційне Впродовж останніх днів тема “конкурсу” на директорську посаду лишається актуальною. Найсумніше – тези деяких людей про необхідність згуртуватися навколо нової […]

 
О. Д. Ківшенко, Церковний Собор, 1880 р.

Національний характер (душу) можна зрозуміти не з гучних декларацій та заяв. Бо то просто пустопорожні звуки: пригадаймо хоча б “Всемирность русской души” Достоєвського, чи “аршином общим не измерить” Тютчева. Насправді та душа дещо інша.

 Зрозуміти народний характер можливо спостерігаючи за ним у часи важливих подій. Однією з таких ситуацій була реформа церкви в 17 ст., що отримала назву “Розкол”. Офіційна московська історіографія повідомляє про масові самоспалення старообрядців, супротивників церковних нововведень. В кінострічках доби комунізму “Юність Петра” чи “Михайло Ломоносов” нав’язують таке саме сприйняття тих подій. Та факти свідчать про інше.

 В Європі Реформація відбулася через суперечки по важливих догматичних питаннях: про Трійцю, божу благодать та інше. Усі ритуально-обрядове було лише похідним від догматики.

 На Московії відбулося все з точністю до навпаки. Догмати навіть не згадували, а ось довкола формальностей розгорілися справжні пристрасті. Люди чубилися  за кількість перстів (пальців) використаних для “хресного знамення”, за проведення літургій “осолонь” чи “посолонь”  (хода за чи проти руху сонця), за те як співати в церкві, як читати Біблію під час служби, як вимовляти імена (Ісус чи Іісус)…  Справжня війна ліліпутів за життєво важливе питання – з якого боку розбивати яйця: тупого чи гострого? У Свіфта ліліпути ведуть за це жорстокі війни.

  Так сталося й на Москві: почалася козацько-московська війна, відома як “повстання Степана Разіна” , в якій проблеми Розколу займали одне з чільних місць. Ніконіанська церква піддала Разіна анафемі. За звинуваченням у ворожбитстві було спалено старицю Олену, колишню черницю, що очолювала разінський загін чисельністю сім тисяч бійців (згідно доповіді 06.12.1670 р. Юрія Долгорукова, воєводи царського війська).  За подібним звинуваченням воєводою Одоєвським обернено на попіл іншого козацького провідника – Семенова, в Астрахані  у 1672 році.

 Козаки довго дотримували “старої віри”, про що свідчать хоча б данні оприлюднені  в розвідці про уральських (яїцьких) козаків Олексієм Левшиним ( №12 “Северного сияния” за червень 1825 р. ).

  Може видатися, що відбувалися процеси тотожні релігійним європейським війнам часів Реформації. Проте в Європі змін зазнала сама сутність віровчення, а на Московщині – дрібні формальності. В Україні ці формальні зміни були проведені Митрополитом Петром Могилою тихо та мирно, без жодного кровопролиття. Тому про ті події знають лише фахівці з церковної історії України.

 Українські реформи   були спричинені боротьбою з католицькою Унією. Постали серйозні догматичні питання, виникла потреба пояснити народу чому краще дотримувати православ’я.  Церковна та козацька еліта зробила все, аби підвищити рівень грамотності та розуміння простих вірян, почалася посилена просвітницька праця, аби народ свідомо зберігав свою віру.

  Було створено, без жодної державної підтримки,  виключно на пожертви віруючих, “братські школи”. Завдяки їм , у часи Хмельниччини, майже все доросле населення України вміло читати. Замість емоцій, які живлять фанатизм, панували розум і логіка. І хоча одною з причин численних козацьких повстань 17 ст. був релігійний чинник , але в основі їх лежали догматичні протиріччя католиків та православних.

  Натомість на Москві звичайні обрядові суперечки стали питанням життя та смерті.  Релігійних дисидентів страчували на Московщині одвіку. Але масовим терор став за царювання Романових.

  Благословення на страту інакодумців дав Земський Собор  1649 року:

“Будет кто иноверцы, какие ни буди веры, или и русской человек, возложит хулу на господа Бога и спаса нашего Иисуса Христа, или на рождышую его пречистую владычицу нашу богородицу и приснодеву Марию, или на честный крест, или на святых его угодников, и про то сыскивати всякие сыски накрепко. Да будет сыщется про то допряма, и того богохульника обличив, казнити, сжечь” ( Соборное уложение 1649 года  ст. 1 // Хрестоматия по истории государства и права России. – М.: Проспект, 2000. – С. 52).

  Реформи Нікона розпочалися в лютому 1651 року, з заміни “багатоголосого співу” на “одноголосий”. Згідно наявних свідчень очевидців від цього часу і до Собору 1666 року супротивників реформи відлучали від церкви, піддавали анафемі, відправляли на заслання, але не страчували.

  Усе змінилося 15 (25) травня 1666 року, коли Великий Московський Собор оголосив прихильників старих обрядів розкольниками та єретиками. Того ж року відбулося перше спалення проповідника “старого благочестя”: «богомерзкий чернец Вавилко сожжен за свою глупость» (Извет старца Серапиона царю Алексею Михайловичу на вязниковских пустынников // Сборник документов по истории СССР. Ч. 4. – М.: Высшая школа, 1973. – С. 35).

  Після Собору почалася справжня війна. Прихильники старих звичаїв протягом майже десяти років (1667 – 1676 рр.) робили спроби захоплення монастирів та церков ніконіан.  Реформатори теж вели жорсткі наступальні дії: з 3 травня 1668 по 18 січня 1676 рр. тривала облога московськими каральними загонами Соловецького монастиря, що скінчилася стратою 28 ченців-старообрядців, решту відправили на заслання. Також царська влада масово страчували старовірів під час козацько-московської війни 1670-1671 років.

 У 1671 році був спалені: Іван Красулін у Печензькому монастирі, та провідники старообрядців Москви Ісайя з Аврамієм.  14 листопада 1671 р. була арештовано бояриня Морозова – вдова царського пестуна, представниця одної з найзначніших родин, що мала право на спадкове боярство, подруга Марії Милославської (першої дружини царя Олексія Михайловича). Її  закували в кайдани, а згодом разом з сестрою та подругою,  було запроторено в монастир. Наприкінці 1674 р. їх піддали тортурам: традиційна диба та “кнут” (батіг). Оскільки жінки не поступилися переконаннями, їх вирішили спалити. Це викликало обурення найзначніших боярських родів разом з сестрою царя Іриною, тому застосували іншу християнську (тобто “без пролиття крові”) страту. Восени 1675 року Феодосію Морозову (в дівоцтві – Соковніна), її сестру Євдокію Урусову та подругу Марію Данілову  заморили голодом. Трохи раніше, влітку того ж року було спалено, 14 слуг Морозової.

 
Суріков. Бояриня Морозова

У 1676 році чернець-старовір  Пилип “сожжен огнемъ бысть” на Москві. 1677 р. у Черкаську так само вчинив отаман донського війська Самарін з попом-старообрядцем. Протопоп Авакум згадує в своїх творах страчених за віру: стрілець Іларіон у Києві, священик Поліект “та з ним 14 осіб” у Боровську, Іван Юродивий у Холмогорах, в Казані та Сибіру спалено по 30 осіб, у Володимирі – шестеро.

У 1681 році, Церковний Собор на чолі з патріархом Іокимом  звернувся до царя з проханням судити розкольників “градським” (цивільним) судом та залучати для переслідування старообрядців “служилих людей”. Наслідки не забарилися. 14 квітня 1682 року спалено протопопа Авакума з Феодором, Лазарем та Єпіфанієм.

 
Мясоєдов. Спалення протопопа Авакума

На початку 1682 року царю Федору Олексійовичу було надано “Академічний привілей” – статут  Слов’яно-Греко-Латинської Академії. Витяги з “привілею” містять класичні рецепти духовних скрєп:

 Аще же кто из новопросвещенных не цело храняй православную нашу веру и церковные предания явится, и такового в дальные наши грады, на Терек и в Сибирь ссылати. Аще же кто явится в держании своей прежней веры или ереси, из нее же пришел есть к православной вере, а нашей веры в хулении, и таковый да сожжется без всякого милосердия .”(пункт 13).

  “Аще же кто свободных учений неискусный имать польские, и латинские, и немецкие, и лютерские, и калвинские, и иные еретические книги в доме своем имети, и их читати, и из книг состязание имети, и подлоги на усумнения нашея восточныя веры и церковных преданий подлагати; и таковых предаяти казни, смотря по их вине, нещадно.” (пункт 14).

  “И аще кто в хулительстве нашея веры, или церковных преданий во укорительных словесах по суду явится, или во отрицании призывания святых в помощь, и святых икон поклонения и мощей святых почитания обличится, и таковый без всякого милосердия сожжен да будет.” (пункт 15). ( Привилегия Московской академии // Антология педагогической мысли Древней Руси и Русского государства XIV-XVII вв. – М., 1985. – С. 239‑240).

  22 жовтня 1683 року за вироком московського цивільного суду у місті Клин було спалено старовіра Варлама. 8 квітня 1684 року було  обернено на попіл старообрядця Андроніка, який проповідував  самоспалення віруючих, але вирок винесено за паплюження чотириконечного хреста та супротивність Церкві.

 
Царівна Софія

  У “12 статтях” царівни Софії від 7 квітня 1685 року закони набувають драконівського характеру. У перших п’яти статтях визначається “провина” старовірів, за які слід карати смертю.

  “1. Которые раскольщики святой церкви противятся, и хулу возлагают, и в церковь и к церковному пению и к отцем духовным на исповедь не ходят, и святых таин не причащаются, и в домы свои священников со святынею и с церковною потребою не пускают, и меж Христианы непристойными своими словами чинят соблазн и мятеж, и стоят в том воровстве упорно: и тех воров пытать, от кого они там научены, и сколь давно, и на кого станут говорить, и тех оговорных людей имать и роспрашивать и давать им меж себя очные ставки, а с очных ставок пытать; и которые с пыток учнут в том стоять упорно ж, а покорения святей церкви не принесут, и таких, за такую ересь, по трикратному у казни допросу, буде не покорятся, жечь в срубе и пепел развеять.

  1. А буде кто у казни обратятся и принесут к святой церкви повиновение, и обещаются с чистым намерением так не делать: и таких посылать в большие монастыри и держать их в тех монастырях под началы, в великом бережении и за крепким караулом, и давать им хлеба и воды по мере, и приставливать к ним добрых и искусных старцев, и велеть их приводить в церковь Божию ко всякой церковной службе, также и к келейному правилу, исмотреть за ними со всяким прилежанием, каково тех противников к покаянию обращение, и совершенно ли они церкви Божией повиновение приносят, и нет ли в них какого лукавства, чтоб они лукавством своим и лестным обращением от заточения не отбывали, и потому что многие притворством своим и лукавым обращением выманивались и уходя из монастырей в иные места чинили противности горше первого; и буде которые совершенно от той злобы отстанут и святой церкви приобщатся истинным намерением и чистой совестью, и таких, по подлинному свидетельству, из-под началов свобожать; а буде которые из них похотят постричься, и их постригать в тех же монастырях; а буде которые постричься не похотят, а жен и детей у них нет, и тем быть в тех же монастырях до кончины живота своего неисходно, чтобы они, вышед из тех монастырей, с прелестники в сообщении не учинились и на прежнюю злобу не обратились; а у которых есть жены и дети, и тех давать на поруки, чтобы им впредь такой прелести не держаться, и с расколщики не знаться, и в учение к ним не входить, и к себе не пущать, да над ними того ж велеть надсматривать отцам ихдуховным; а буде они были в тех монастырях, или вышед из монастырей из-пол начала, объявятся в прежней своей злобе, а покорение у казни приносили лестно, и таких казнить смертью, как писано выше сего в 1-й статье. 
      3. Которые прелестью своей простолюдинов и их жен и детей приводили к тому, чтобы они сами себя жгли: и таких воров, по розыску, за то их воровство, что от их прелести люди жглись, жечь самих же.
  2. Которые люди ходили по деревням илюдей, которые в совершенных летах, также и детей их, которые в совершенных и в малых летах, перекрещивали и прежнее святое крещение нарицали неправым, а перекрещиванье вменяли в истину: и тех воров, которые перекрещивали, хотя они церкви Божией и покорение приносят и отца духовного принять и святых тайн причаститися желать будут истинно, и их, исповедав и причастя, казнитьсмертью без всякого милосердия.
  3. А которые люди ходили к расколщикам и сами у них перекрещивались, и носили детей своих крещеных, которые в малых летах и в возрасту, перекрещивать, а прежнее святое крещение вменяли в неправое крещение: и тем, которые перекрещивались, буде они в том учнут виниться без всякиe противности, чинить наказание, бить кнутом и отсылать ко арxиереям, кто чьей епархии, и им о исправлении их чинить по правилам святых апостол и святых отец; а которые покорения в том приносить не учнут и станут в той своей прелести стоять упорно и вменять то в истину, а прежнее святое крещение нарицать неправым, и тех казнить смертью.” ( Акты Археографической Экспедиции Т. 4. – СПб., 1836. – С. 419‑421).

  Решта статей передбачає батоги, заслання, ув’язнення в монастирях та їх застінках, конфіскації та штрафи для всіх хто не приймав реформу Нікона.

  На паску 1685 р. було спалено в зрубах 90 розкольників.

  У 1732-1734 роках розглядалася справа інших релігійних дисидентів – “хлистів”. Провідники секти називалися Христами (бо вважалося , що Христос постійно втілюється в них), через що супротивники спотворили назву секти з “христи” в “хлисти”. Згідно ябеди розбійника Караулова на Москві було заарештована чималу групу хлистів.      Їхню богородицю Анастасію (Агаф’ю) Карпову та ще трьох стратили, ще 116 осіб били батогом та відправили на заслання.

  Мабуть останнім смертним вироком релігійним інакодумцям можна вважати постанову про спалення кількох духоборів. Втім страту замінили на заслання до Сибіру.

  На думку Татищева  (Разговор двух приятелей о пользе науки и училищах // Жажда познания. – М.: Молодая гвардия, 1986. – С. 356‑357. – (написано в 1733 р.): Никон и его наследники над безумными раскольниками свирепость своюисполняя, многие тысячи пожгли и порубили или из государства выгнали“. 

  У 1905 р. вийшла з друку книга Пругавіна “Монастирські тюрми в боротьбі з сектантством”, де досліджується питання зміцнення духовних скрєп адекватним для Москви чином.  

 Масштаби страт мабуть були більшими, ніж ми можемо встановити сьогодні. Слід узяти до уваги погане збереження архівів: вони зникали як через недбальство (пожежі, погані умови збереження) так і через цілеспрямовану цензурну“чистку”.
  Події часів Розколу яскраво демонструють одну з рис “загадкової московської душі” – нетерпимість до найменшого інакодумства, жагу вбивати за дрібні формальності, бо обряд – лише формальність, а не сутьність (догма) релігії.

https://garmatny.blogspot.com/2017/01/blog-post_17.html?spref=fb