«…ВІН ВВАЖАВ СЕБЕ ДВОРЯНИНОМ»

library.kr.ua

Родовід Марка Кропивницького своїм корінням сягає у глибину століть. Його пращури були спадковими дворянами і  належали до найчисленнішого в Галичині (Червоній Русі) шляхетного гербу Сас (Драґ). Походження гербу до кінця не з’ясоване.

За однією із версій, рід Сас  (DRAG – SAS) в ХІ столітті започаткували  графи Грифичі, землі яких знаходились у межиріччі Одри і Лаби.

Ймовірно, цей рід входив до одного з племен західних слов’ян, яке під тиском германських феодалів переселилось у Трансільванію, точніше Мармарошу (частина теперішнього Закарпаття).

Українська історія гербу Сас розпочинається з 1236 року, коли  воєвода Мармарошу Гуйд переходить на службу очільника Галицько-Волинської держави князя Данила Галицького – пізніше короля Русі. Саме в цю добу саси починають розселятися по Галичині й Центральній Україні.

Чимало згадок про герб Сас міститься у фундаментальній праці М. Грушевського «Історія України-Русі».  Вчений досліджує, зокрема, «Гербові групи західноукраїнської шляхти». Серед низки інших згадується й рід Кропивницьких. Хоча останній, судячи з аналізу авторитетних історичних документів, уперше заявляє про себе  на Поділлі, притому  приблизно в цю ж добу – наприкінці ХІV століття.

Будувати генеалогічне дерево  роду Кропивницьких розпочав у 60 — 70–х роках минулого ХХ століття син драматурга Володимир. У Державному історичному архіві Ленінграда (тепер — Санкт–Петербург) йому вдалося розшукати «Справу про дворянство роду Кропивницьких», в якій зберігається чимало цінних відомостей про його пращурів.  Пізніше цю роботу продовжив перший завідувач Меморіального музею М. Л. Кропивницького Віктор Ярош. Останньому в Житомирському обласному архіві пощастило натрапити на іншу не менш важливу добірку офіційних документів — «Справу  Волинського дворянського депутатського зібрання про дворянство роду Кропивницьких». Цінну інформацію про родичів–попередників Марка Кропивницького можна віднайти  і на сторінках збірника ділових паперів доби перебування України у складі Речі Посполитої «Документи Брацлавського воєводства 1566 — 1606 років», опублікованого 2008 року у Львові.

Ці джерела дають право стверджувати, що родовід засновника театру корифеїв бере свій початок щонайменше з кінця ХIV — початку ХV століть  і налічує понад десять поколінь. Практично всі прямі предки митця мешкали на теренах Центральної України (теперішні Вінницька і Кіровоградська області) й вірно служили українському народові. Первинне прізвище далеких письменникових пращурів Судимонтовичі, хоча пізніше вони частіше згадуються як Судимонтовичі–Кропивницькі, а в деяких офіційних документах кінця ХVI — початку ХVII ст. паралельно фігурують під прізвищем Кайдаші–Кропивницькі. Таким чином, повне їх прізвище було, очевидно, Судимонтовичі–Кайдаші–Кропивницькі. Щоправда, принаймні один із предків драматурга увійшов в історію як  Судимонтович–Шабан. Обумовлено це тим, що в ті далекі часи прізвища української шляхти не були сталими і пов’язувалися зазвичай із назвами маєтків, які перебували у її володінні, а оскільки  власники маєтків час від часу змінювалися, змінювались і прізвища їхніх господарів. Однак поступово чимало прізвищ, що утворились у такий спосіб,  закріпилися за своїми носіями і залишилися за ними навіть після того, коли ці садиби вони втратили. Така історія відбулась і з родом Кропивницьких.

Свого часу Судимонтовичі–Кайдаші–Кропивницькі були, очевидно, досить заможним родом, який, проте, поступово збіднів.  Принаймні у  ХVI — ХVІІ ст. вони  належали вже до середнього прошарку бояр–шляхти, який на території Великого князівства Литовського і Речі Посполитої називали зем’янами.

Пращури засновника театру корифеїв володіли низкою маєтків. Серед них було й село Кропивна, розташоване  на березі однойменної річки. Саме від назви цього села, власне, й утворилося їхнє прізвище. Знаходилося згадане село на території Брацлавського воєводства  (теперішні Вінницька область без її західної, північно–західної і північно–східної частин, частини Київської, Черкаської, Кіровоградської, Миколаївської й Одеської областей і Республіки Молдова). Цікаво, що про свої права  на нього, а також деякі інші землі 3 лютого 1581 року під час виступу в польському сеймі заявив один із далеких предків драматурга брацлавський земський писар Северин Кропивницький. Він, зокрема, зазначив, що ці маєтності від Великого князя Литовського Вітовта отримав за вірну службу ще його прапрадід Григор Судимонтович, але відповідні підтверджуючі документи  згоріли 8 жовтня 1580 року  під час пожежі у Вінницькому замку.

В Україні наразі налічується кілька сіл із назвою Кропивна — у Вінницькій, Черкаській,  Львівській та Хмельницькій областях. Останні дві з цього списку можна виключити відразу, оскільки жодна з їхніх частин не входила до Брацлавського воєводства (а саме там, за словами С. Кропивницького, знаходилися володіння його пращура). Щось подібне можна сказати і про село у Золотоніському районі Черкаської області, хоча там є навіть річка з такою назвою. До певної міри світло на цю проблему проливає старовинна грамота, яку  віднайшов у Національному історичному архіві Білорусі  Олександр Груша. Ця грамота датована 20 червня 1391 року, і  йдеться в ній про те, що дідич і господар Подільської землі князь Федір Коріатович дарує за вірну службу своєму слузі пану Гринькові землі  «від верху Кропивни аж до устя Кропивни  долов Буга».

Авторитетні історики переконані, що у  грамоті Ф. Коріатовича йдеться саме про Кропивну,  котра знаходиться у Хмільницькому районі Вінницької області. До того ж річка Кропивна (що у Черкаській області) розташована в басейні Дніпра, тоді як  пану  Гринькові  подаровані були  землі в басейні Бугу.  Особливої ваги цей аргумент набирає в контексті свідчення місцевих краєзнавців, що раніше тут була річка  Кропив’янка  (можливий варіант — Кропивна), яка пізніше змінила свою назву. Неабияке значення  має, звичайно ж, і час заснування сіл. Якщо вірити Вікіпедії, вінницька Кропивна вперше згадується ще 1200 року, тоді як черкаська  лише у 1615 році, тобто через два  з чвертю століття після описаних у грамоті подій.

Аналізуючи  тексти   грамоти Ф. Коріатовича  й виступу на засіданні польського сейму брацлавського писаря, можна дійти висновку, що в обох документах, імовірно, йдеться про одну і ту ж особу — прапрадіда Северина Кропивницького Григора. Співпадають (чи майже співпадають) імена  (Григор — Гринько — Григорій), час видачі грамоти (доба Вітовта), назви топонімів і гідронімів (Кропивна), а також приблизне місце їх розташування (Брацлавське воєводство). Гринько, щоправда, отримав грамоту не від Вітовта, а тодішнього правителя Поділля князя Федора Коріатовича, але тут треба взяти до уваги ту обставину, що далекий предок Марка Кропивницького  міг не пам’ятати таких деталей чи щось наплутати (можливо, навіть умисно). Адже сама грамота на той час була втрачена. Притому не виключено, що досить давно і навіть не ним самим, а кимось із його родичів–попередників. У такому разі пожежу у Вінницькому замку він, імовірно, використав як привід, аби  заявити про свої претензії на втрачені землі.

Але, як би там не було, важливе значення має  передусім сам факт існування цього Гринька (Григора — Григорія). Упродовж тривалого часу пан Гринько обіймав посади червоногродського воєводи і подольського старости. Вперше у зазначених статусах цей можливий далекий пращур Марка  Кропивницького згадується в 1374 році. Володарі подільських земель досить часто змінювалися. 1395 року втратив свої володіння (принаймні частину) й пан Гринько. Але, на думку Олександра Груші, це не завадило Гринькові й надалі називатися «de Sokolecz», або «Соколецким». Щобільше, можливо, дещо пізніше  Гринько (Григір) став іменуватися  Судимонтовичем. Адже саме під таким прізвищем згадує свого прапрадіда Северин Кропивницький.

Однак за великим рахунком  усе це лише гіпотези, котрі потребують подальшого підтвердження. Цілком доведеним можна вважати те, що першого відомого пращура Марка Кропивницького звали Григором (Григорієм) Судимонтовичем (перше покоління) і він був шляхетного походження.  Щобільше,  досить заможною і впливовою особою, оскільки за свою службу нагороджувався багатими маєтностями.  Достеменно відомо, що роки його життя частково припали на добу Великого князя Литовського Вітовта (кінець ХІV — початок  ХV ст.).

Анатолій НОВИКОВ, доктор філології, професор.

(Далі буде).