Історія Кропивницького: силач Посунько з Лелеківки

Сьогодні Лелеківка, відшукуючи знаменитостей давнини, які мали стосунок до цього старішого за Єлисаветград села, час від часу згадує свого уродженця Данила Трохимовича Посунька. Силача, спортсмена, сьогоднішньою мовою – організатора фізично-виховного процесу. 
Народився Данило приблизно 1885 року. Займався замолоду з батьками землеробством, орав, сіяв, доглядав за худобою. Особливо любив коней. І не дивно, бо в його часи у Лелеківці знаходилися літні табори Єлисаветградського кавалерійського училища (ЄКУ), де хлопчина часто підробляв. Розповідали, що парубок був дужим, швидким та спритним. Коли у двадцятирічному віці надійшов час військової служби, потрапив на Чорноморський флот, який, щоб знали, здебільшого комплектувався міцними українськими хлопцями.
З 1905 року під час служби у Севастополі молодий водолаз захопився французькою боротьбою. Її ще називають греко-римською і класичною. Фізичні дані, широкі плечі, могутні груди, мускулисті руки й ноги, знижений центр ваги грали на перемогу. Моряк-лелеківець потрапив у поле зору відомого циркового діяча Івана Володимировича Лебедєва, більш відомого під прізвиськом «Дяді Вані». Цей ділок від цирку і спорту найбільше уславився в Росії у першій чверті ХХ століття.
Режисерский хист Дядя Ваня мав видатний, а фантазію – неміряну. Увів «амплуа» борців – «коханців», «звірів», «коміків», «темних конячок». Останню роль і освоїв Данило. За сценарієм, сідав серед публіки, і коли відомий борець викликав бажаючих позмагатися, незграбно виходив на килим. Довго роздягався, тупцюв по-ведмежому, але врешті-решт клав на лопатки знаменитість. Зал шаленів – аякже, селюк перемагає титулованих!

А Дядя Ваня знав свою справу: усі ці трюки приносили великі гроші. Найсолідніші буржуа били кулаками по бар’єрах лож і кричали на весь цирк. Їх чопорні, обсипані коштовностями дружини поводили себе не краще. У борця, котрий неправильно поклав суперника, з гальорки летіли яблука, а інколи й важчі предмети. Бувало, наводила лад у залі тільки поліція. Бор¬ці, які грали ролі «лиходіїв», часто боялися показатись на вулиці.
Дядя Ваня придумував новим борцям ефектні прізвища, без всякого сорому наділяв чемпіонством, і траплялося, що в одному турнірі змагались десятка півтора «чемпіонів світу». Придумав першу борцівську «чорну» маску, що стала обов’язковим атрибутом будь-якого чемпіо¬нату. Інколи й Посунько одягав її. Це тоді, коли треба було імітувати відому людину, котра ніби не хоче «світитись». Адже не секрет, що багатії і знаменитості захоплювалися борцівством. Між ними  письменники Купрін, Гіляровський, Горький, співак Шаляпін, художники М’ясоєдов і Сєров. Ось Сєрова та Купріна, які підходили  статурою, бувало, Данило під маскою відтворював на цирковій арені.
Дядя Ваня цинічно говорив:
«Пока есть дураки, будет существовать борьба в цирке. На мой век дураков хватит».
Таку «філософію» розділяли і його найманці.
Після демобілізації з флоту Посунько числився інструктором з боротьби в ЄКУ. Штатну службу розбавляв цирковими силовими виступами, майже завжди відгукуючись на запрошення Дяді Вані. Це був неабиякий прибуток для необтяженого поважним фахом і глибокими знаннями селянина, який невпинно пролетарізувався. У 1914 році в Київському цирку Данило як любитель, богатир з народних низів, боровся із професіоналом, одним з братів Збишків-Циганевичів – Станіславом, якого побоювався навіть сам Іван Піддубний. Дві години боротьба проходила в стійці, не було проведено жодного прийому, ніхто жодного разу не побував в партері. Почесна нічия.
Зі спортивної точки зору то був видатний тріумф любителя, але глядачі явно нудьгували. Очевидно боротьба велась тоді не за розкладом господаря шоу. Борці-професіонали надто дорожили своїм іменем: від репутації залежало їх матеріальне благополуччя. Насправді ж, розїжджаючи з міста в місто, спортсмени багаторазово боролись між собою при закритих дверях і добре знали, хто чого вартий.
Посунько в різні часи тричі боровся з Іваном Піддубним, всі поєдинки завершилися внічию. Пізніше загонисто набивав собі ціну, твердячи, що міг покласти Піддубного на лопатки, та пожалів його авторитет. Чи було так – Бог свідок. Також виступав проти Івана Заїкіна, Івана Шемякіна. Всі три знамениті Івани не подолали одного Данила. Яка режисура практикувалася в тих шоу, залишилося таємницею названих богатирів і ще одного з Іванів – Дяді Вані.
Світова війна не внесла коректив у накатаний ритм лелеківського силача. Цар Микола ІІ був теж фанатом французької боротьби, тому й звільнив від мобілізації циркових спортсменів. І ось 1916 року вже досвідчений Данило здобуває титул чемпіона Росії та світу, як тепер кажуть, за однією з версій. На межі капіталістичної та соціалістичної епох спортсмен одружується. Його обраницею стала маленька худенька дівчина Улита, на 15 років молодша за Данила.
Після революції (з 1919 року) Посунько працює інструктором Всеобучу з важкої атлетики в Єлисаветградському міському клубі імені М.Подвойського та місцевій кавалерійській школі. Проводить навчальні турніри, організовує показові виступи.
Перша Єлисаветградська олімпіада 1923 року принесла йому перемогу в силових видах спорту (боротьбі, штанзі, гирях, штовханні ядра, метанні списа і гранати). Того ж року за викликом Дяді Вані їздив до Курська на заробітки, де програв бій у тамтешньому  цирку Григорію Русакову. На виступи зібрались чемпіон Европи Мортімер із Варшави, киянин Кравченко, рижанин Віллі Бур, чемпіон Криму Бульбаш та інші титуловані здоровані. У сезоні-1927 в Курську Посунько виступав з місцевими борцями Слуцьким і Сацурою, підписавши тривалий контракт з тим же знаменитим менеджером Лебедєвим.
Доки Данило гастролював, Улита, котра не працювала в колгоспі, як інші лелеківські жінки, – вела домашнє господарство. Посунька прирівняли до вчителів та лікарів, надавши у користування 30 соток землі. При радвладі колгоспники одержували 60 соток присадибної ділянки, жителі Лелеківки, які працювали на єлисаветградсько-зінов’євських заводах, мали по 15 соток.
Данило ж домашнім господарством не переймався. Єдине, що зробив для дому, для сім’ї – викопав добрячий погріб під хатою. Так би мовити, потренувався. Хата була звичайною присадкуватою селянською глиняною під соломою. У дворі невеликий садок і стара розкішна груша-дичка в ньому у півтора обхвату. Під нею грубезні дубові стіл і лавки – чемпіон повинен багато їсти. Кажуть, їжу запивав теж рясно.

За дослідженням краєзнавця Миколи Цибульського, у 1930 році цирк «Гігант» провів і в Зінов’євську чемпіонат борців. На фото з того заходу, поміщеному в брошурі О.Березана і С.Янчукова «До спортивних вершин», є борці з Єлисаветградщини Захар Ялов, Микита Сокур, Данило Посунько. Скажемо: мабуть і тоді, і зараз вистачає клієнтів для Дяді Вані. Бо в текст двох останніх краєзнавців вкралася прикра помилка: Ялов не міг змагатися у 1930 році, бо ще в 1923-му помер.
Так трапилося, що автор цих рядків свого часу побудувався в кінці городу баби Улити. Тож мав можливість наслухатися у відповідній обстановці під старою грушею різних історій про Данила Посунька від його внука Олександра – теж людини досить колоритної.
Наприклад, коли Сашків дід, було, знудьгується, то йшов до містка через річку Грузьку. Там, особливо після дощу, у великій баюрі часто загрузали вози з поклажею. Тоді Данило, випрягши коней, сам впрягався у голоблі чи хапався за дишло і виволікав воза на сухе.
А якось з того ж містка у річку впала «полуторка». Чи водій не похмелився, чи зламалось щось. Шофер побіг шукати трактора. А коли повернувся, то побачив, що «газик» стоїть на березі, а на приступці, покурюючи, сидить Посунько. Старий мабуть, не знаючи закона Архімеда, з практики знав, що у воді предмети стають набагато легшими. Тут, звичайно, не обішлося простим могоричем, як у випадках з возами. І всі були щасливі, крім тракториста. Бо в нього з-під носа  забрали вірний заробіток.
Помер Данило Посунько 1942 року – окупанти його, як Піддубного і Круца, не чіпали.
Леонід БАГАЦЬКИЙ 
Ілюстрації – nevsedoma.com.ua
На ілюстраціях – силачі початку ХХ століття

Поділитися у соціальних мережах: