Про Лелеківку замовим слово…

Результат пошуку зображень за запитом "фото лелеківки"

У червні 1674 року життя Івана Мазепи в котрий раз різко змінилося. Гетьман Петро Дорошенко послав його з таємною дипломатичною місією до Криму. Наказано обминати залюднені місця, аби уникнути небажаних пригод. Мазепа із загоном реєстрових та півтора десятками бранців поїхав безлюдними шляхами, але звідки було знати, що вони вже освоєні козаками з Низу. Ось і наткнувся на уходників, які, промишляючи рибою на Інгулі біля острова Щучого, заклали неподалік сільце Піски. Обидва русла перегороджувалися плетеними з хмизу щитами, так званими гардами, і сиди собі та встигай вибирати рибу, що аж кишіла біля загород. Піщан обурило, що Мазепа веде в подарунок хану православних. Козаки-уходники полонили досить численну дорошенківську депутацію і відправили до кошового Івана Сірка, котрий тоді перебував на своїй пасіці у Чорному лісі. Це говорить, що Піски вже були величеньким селом, бо затримати групу озброєних людей можливо тільки більшою компанією.
Микола Костомаров у творі «Мазепа» писав, що відступаючи після Полтави, гетьман з Карлом ХІІ переправлялися на правий берег Інгулу в його верхів’ях на Кучмані біля Пісків. Так називалася ця територія. Цікавий опис про розгром подав у «Подорожньому щоденнику» учасник походу Карла ХІІ словак Даніель Корман. Отже, Мазепа двічі відмітився на мапі теперішнього Кропивницького у 1674 і 1709 роках. Адже Піски – це куток Лелеківки, що пізніше об’єднала в одне ціле кілька дрібніших поселень: Маніжжя, Димурівку, Матню, Ближчі Байраки, Бесарабію, Руський Край, Кам’янече, і тепер входить до складу обласного центру.
Після поразки під Полтавою, запорозьке козацтво, як і гетьманське, переслідувалося російською владою. Але розгромний для Петра І Прутський похід 1711 року оживив надії, так званих «задніпрських місць», куди ринула народна колонізація з лівобережних Миргородського й Полтавського полків Гетьманщини. На Правобережжі відновилася давня Крилівська сотня, від якої в тридцяті-сорокові роки відокремилася сотня Цибулівська, інтереси якої сягали аж на Кучмань.
У першій половині 18 століття простори від Синюхи до Дніпра і далі на схід до Дону та на південь до Чорного й Азовського морів входили до володінь Війська Запорозького. Але його долю, як і всієї України, самочинно вирішили Москва з Варшавою, у 1686 році уклавши Вічний мир між собою. Майбутнє показало, настільки «вічним» він був, а для наших пращурів знову настали гірші дні, що викликали Гайдамаччину.
Обшири теперішньої області обіймали Буго-гардівська та Інгульська паланки, дві з п’яти адміністративних одиниць Війська Запорозького, вихідці яких складали 38 куренів – дрібніших територіальних одиниць. І якщо у січовому переліку є Кущівський, Кальниболоцький, Крилівський  курені, то це значить, що вони засновані козаками, що проживали якраз у межах сучасної області.
Між сусідами – гетьманськими і запорозькими козаками – у цих краях не виникало територіальних спорів. Лихо прийшло після Єлизаветиного указу від 24 грудня 1751 року, коли почалося заселення краю вихідцями з-за кордону. Конгломерат названо Новою Сербію. Забродам надано такі привілеї, які й не снилися місцевим мешканцям. Уже обжиті села гвалтом відбиралися, щоб віддати прийшлим. Значніших пунктів, підданих кривді, виявилося за сорок. Майже всі вони перейменовані чужинцями – і ніяких тобі першоназв! А жителів, котрих лишили даху, виявилося більше одинадцяти тисяч осіб. Їх власті виштовхували далі на південь, аби ладнали нові господарства у зоні придуманого Новослобідського козачого полку. Звісно, ця біда відразу ж породила тотальний конфлікт. Щоб тримати підлеглих у покорі, поряд з Новою Сербією у 1752 році вирішено закласти фортецю Святої Єлисавети. Можна дискутувати, настільки згадана свята захистила скривджених і умиротворила кривдників, але безглузду адміністративно-територіальну псевдореформу вона породила.
Межі нинішньої Кіровоградщини в різний час входила до складу Новоросійської, Катеринославської, Вознесенської, Миколаївської, Херсонської губерній, які без ліку то ліквідовувались, то відновлювались. Губернські й повітові міста, як скажімо, Катеринослав на Новоросійськ (1797), або старовинний Крилів на Олександрію (1795) також часто перейменовувались. Потім їм повертали старі титли. За повіти вже й казати нічого – там без ста грамів не розібратися. Очевидно найясніший князь Григорій Потьомкін саме за цим принципом усе й погоджував. Ціле століття тут недолуго експериментували. Землі множили, ділили, додавали й віднімали: спочатку Нову Сербію розклали на полки і роти (гусарські і пандурські, жовті, чорні, козацькі та пікінерські). За указом 22 березня 1764 року Нова Сербія і прилегле до неї Новослобідське козаче поселення дістали гучну назву Новоросійської губернії. Граф Петро Панін запропонував наректи новоутворення Катериненською губернією, але на другому році свого правління Катерина ІІ ще не вжилася в нову роль і тому написала рішучу резолюцію: «Называть Новороссийской губернией». Територіальні полки зникли, з’явилися намісництва, області, губернії, провінції, повіти. Потім намісництва з провінціями й областями канули у небуття також. А вінцем стали військові поселення, які тільки одні чого варті!
Землі ліквідованої Катериною ІІ в 1775 році Запорозької Січі, зібрано в три повіти Слов’янської провінції і включено в Новоросійську губернію. Називалися вони Слов’янський, Саксаганський та Інгульський. Поселеннями останього були: Інгульський шанець («столиця» повіту), слободи Куцівка (Новгородка), Калинівка, Кривий Ріг. В 1783 році, тепер уже місто Інгульськ, перетворено в «приписной город», а замість нього повітовим центром визначено Кривий Ріг і повіт, відповідно, перейменовано в Криворізький.
Констатуємо, що Інгульськ – це заснована ще у вересні 1755 року слобода Інгульська, що теж була частиною Лелеківки. Спочатку в ній мешкали 15 осіб чоловічої статі з сім’ями. Дворів у поселенні було приблизно стільки ж, як і чоловіків-господарів. Село стрімко заселялося, бо січневий перепис 1756 року зауважив уже 27 обійсть. Через рік їх стало 36. На перше січня 1759 року – 54. Значить, у початковий період щороку приростало по десятку новоселів із родинами.
І тут – демографічний вибух! На восьмому році (1763) в слободі Інгульській зафіксовано аж 714 дворів! Це в сорок сім разів більше, ніж на час заснування. За розрахунками їх повинно б бути приблизно з півтори сотні, – а тут таке! Свідченням розквіту є розширення церковного приходу. До старовинної дерев’яної церкви додається нова кам’яна. Дмитро Яворницький в «Історії запорозьких козаків» писав, що в Лелеківці у 1766 році збудована козацька церква на честь Святої Трійці. Культова споруда, виконана в традиціях церкви-твердині. Це дозволило жителям, зачинившись усередині, витримати набіг татар 1769 року тоді, коли стара згоріла. Чим спричинено цей стрімкий ріст населення, можна дізнатися шляхом деталізації й аналізу джерел на загальноісторичному тлі. І можна припустити, що зростання Інгульської слободи, яка перетворювалася в Інгульський шанець, відбулося на військову противагу фортеці Св.Єлизавети з 828 особами чоловічої статі за її валами і російському проникненню в глибину Бугогардівської паланки.
А могло бути й так. У середині 1762 року шляхом двірцевого перевороту з усуненням Петра ІІІ, Катерина ІІ зі своєю хунтою захопила російський престол. За час короткого царювання її чоловіка склалися вигідні політичні розкладки між його урядом і Запорожжям. А цинізм Катерининого правління викликав у козаків сильну тривогу. Тоді скупчення їх було не випадковим явищем, а демонстрацією протесту новим порядкам.
Не варто відкидати також гайдамацький фактор розквіту Інгульської слободи. Джерела свідчать, що в 60-70-ті роки не стихали напади місцевого люду на завезених поселенців. З провінції виведено до 6 тисяч чужаків обох статей. Забрано до 2000 коней, понад 4000 голів великої рогатої худоби, 23 тисячі овець. Збитки Чорного, Жовтого, Молдавського, Єлисаветградського полків склали до 150 тисяч рублів, які треба було новим власникам «відмити». Інгульська слобода зробилася місцем легалізації тих незаконних прибутків. Таким собі ярмарковим центром. Таким самим фактором можна пояснити і перші ярмарки неподалік фортеці. Там теж ще до її появи проживало багато людей. Слід розуміти, що грабувати награбоване люди почали не після більшовицьких закликів, а значно раніше. До вище описаної внутрішньої війни додалася ще й війна зовнішня – Російсько-турецька 1768-1774 років, яка принесла краю спустошення. Очевидець барон Тотт, австрієць на татарській службі, намалював страшну картину останнього татарського набігу під орудою хана Керим-Гірея взимку 1769 року. У Єлисаветградській провінції татари спалили 150 сіл і величезна димова хмара розповзлася на 20 миль аж до Синюхи. Татари вивели із собою не менше 20 тисяч невільників. Не обминуло плюндрування містечок Цибулева, Аджамки і Лелеківки.
Після такого погрому та знищення Запорозької Січі «город Інгульськ» занепадає. На початок 1782 року, коли проведено ІV ревізію, у її списках значиться усього 187 мешканців обох статей (101 чоловік, 86 жінок). Родина козаків Лелек, фундаторів Лелеківки, потрапляє під репресії і висилку за підтримку січових порядків та курсу кошового Петра Калнишевського. Сам Калнишевський дожив віку у муках на далекій чужині, за що через двісті років зарахований до лику православних святих.
Невже так трапилося тільки тому, що в роздвоєній особистості найвищого урядовця цього краю олігарха Потьомкіна убито в смертельному поєдинку козака Грицька Нечесу? Ні, звичайно.
Хто хоче пірнути у давнину, нехай уважно читає Володимира Кабузана «Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII – первой половине ХІХ века (1719-1858 гг.)»; Наталку Полонську-Василенко «Нариси з історії заселення південної України в середині XVIII століття (1734—1775 рр.)»; Анатолія Пивовара «Поселення задніпрських місць до утворення Нової Сербії в документах середини ХVІІІ століття». 


Леонід БАГАЦЬКИЙ