Словоблудіє про «єлисаветофобіє»

Чисельність населення України на вільних територіях 31,5 мільйона

28/03/2024 AA 0

Міністерство соціальної політики презентувало Стратегію демографічного розвитку України на період до 2040 року. Вона на меті забезпечити довгострокове відтворення населення України, зокрема, в умовах війни, епідемії, бідності, […]

Ось уже двічі офіційне «Народне слово» впритул і капітально бралося дискутувати про перейменування обласного центру, надавши слово лише прихильникам так званої історичної назви. Для провладної газети було б природно, якби між учасників диспуту помічені були ще й полемісти, котрі думають інакше. Але, зась! Тому-то й складається в читачів думка, ніби з тією декомунізацією сучасної міської та сільської топоніміки уже все вирішено так, як подає «Народне слово», а громадська дискусія служить тільки клапаном для випускання «пару».

Було б ще добре, якби ті два газетні матеріали не звелися до базарного тикання дуль на всі боки. В одному з них, ніби заклинання, повторювалися претензії до якихось «дипломованих істориків», котрі узурпували право на остаточну істину, певно, відіпхнувши недипломованих, але розумніших, хоч і невизнаних. Неважко із згаданої статті здогадатися, хто в даному випадку розумніший. Автор матеріалу на повному серйозі твердить, що завдяки «дипломованим» навіть виникла «раніше невідома науці хвороба єлисаветофобія». І в праведному гніві продовжує: «Єлисаветофоби настільки ненавидять ім’я Єлизавета, що нещадно паплюжать не тільки імператрицю Єлизавету, яка у 1752 році підписала указ про заснування фортеці на честь своєї небесної покровительки святої праведної Єлисавети, дістається й самій святій (а це вже справжнє богохульство!) – якась вона, мовляв, підозріла, «недосвячена» чи що. Вигадують неймовірні нісенітниці про фортецю св. Єлисавети, обливають брудом всю історію міста Єлисаветграда. Нічого, мовляв, доброго для України в Єлисаветграді не відбулося. Зросійщене єврейське антиукраїнське місто – ось що таке Єлисаветград!»

Ну, а далі уривками: «…стає по-справжньому моторошно…», «…це супроводжується ще й ледь прихованою ксенофобією – презирством і зневагою до чужинців (сербів, євреїв, росіян, німців і т.д.)», «…створюється доволі небезпечний прецедент всеукраїнського рівня. Якщо задовольнити химери наших єлисаветофобів, то під загрозою перейменування може опинитися ще й низка українських міст, які також можна звинуватити, що вони мають «імперські» назви…», «…Такої ірраціональної та параноїдальної ненависті до історії рідного міста, та ще й серед істориків, годі й шукати деінде…», «…Якщо прихильників повернення Єлисаветграда спочатку поблажливо називали істориками-аматорами і дилетантами, звинувачували у «малоросійстві», то сьогодні таврують їх п’ятою колоною, агентами Москви, проплаченими прибічниками Путіна, ледве не сепаратистами, що мріють про Новоросію. Так, не приведи, Господи, незабаром звинуватять у державній зраді…», «…небезпечно, що до цієї невдячної справи перейменування міста єлисаветофоби підключають відомих в Україні осіб, які не обізнані з історією нашого краю і сліпо підіграють своїм колегам і друзям. Та й самі єлисаветофоби у своїй більшості – уродженці інших регіонів України, а тому й позбавлені будь-яких сентиментів до Єлисаветграда…».

Умисно утримуємося від коментарів.

*  *  *

Якщо перший автор «Народного слова» налаштований бачити ворогів, так би мовити, узагальнено, то інший вказує на конкретних осіб і конкретні публікації, в яких раптом угледів донос на свою персону та навішування ярликів. Цитуємо: «…Це прямий заклик відкривати кримінальні справи на усіх, хто не розділяє поглядів А. Авдєєва. Слава Богу, що нині 2015-й, а не 1937-й, інакше мені б довелося спростовувати ці звинувачення за гратами. Прикро, що носієм примітивної совкової свідомості – свідомості доносів і кляуз – є такий «свідомий українець, як пан Авдєєв…».

Але не втримався і, певно, більше за звичкою, ніж за потребою, взявся все-таки спростовувати, що «…історія моєї сім’ї не сприяла формування сентиментів до радянського минулого: в моєму роду є жертви і голодомору, і сталінських репресій. Врешті, я обрав фах археолога не тільки за покликом серця, але й свідомо, щоб уберегтися від прославляння КПРС та досягнень «радянського народу» в якості історика…».

Ну, що тут скажеш? Може і Авдєєв вибрав інженерію з тих самих міркувань?

І ось через кілька абзаців знову про фах: «Мені як українцю українські засади Ю. Митрофаненка та С. Орел імпонують, але як історику – ні». Ну, прямо-таки, Платон йому друг, та істина дорожча. Чисто по-філософськи. Утім, якщо про філософію, то цей друг згаданих ним опонентів трактує у своїй статті діалектичний закон заперечення заперечення досить вільно.

Далі руками й ногами відхрещується та відпихається від ідеалів «русского мира»: «…Я є носієм крові кількох етнічних ліній, але аж ніяк не російського етносу. У нашій сім’ї як по батьковій, так і по маминій лінії завжди панувала українська мова, і виховували мене українцем, тому не було потреби українізуватися… українською мовою завжди думав, говорив і писав, на відміну, настільки мені відомо, від журналіста Авдєєва…». І насамкінець: «…усмішку в мене щоразу викликає спроба приховати «совковий» менталітет під жовто-блакитними барвами. Це стосується і питання Ю. Матівоса щодо моєї віри у походження назви фортеці св. Єлисавети від імені власне святої. Вихованій в атеїстичному дусі радянської доби людині важко прийняти примат ідеального над матеріальним. Дякувати Богу, мені це вдалося зробити…».

І заключний акорд: «…І взагалі, я безмежно люблю свою Україну та її культуру, але це не Україна авдєєвих».

Ось така розлога авторська реакція, швидше автобіографічного, а не наукового характеру на критику тим самим Авдєєвим, і не тільки ним,  «Концепції «музейного» підходу топонімічної політики в м. Кіровограді», прозвучала в «Народному слові». Однак, що робити, коли на цьому тлі хотілося, як краще, а вийшов черговий «самдурак». Адже зрозуміло, що власні діти завжди видаються набагато кращими і розумнішими за чужих, але ж і міру треба знати. Та й справді, якось непереконливо звучить теза про ніби природне виникнення найменувань вулиць старого Єлисаветграда за назвами бастіонів та равелінів тутешньої фортеці.

Якщо в радянські часи жартували, що найдовшою вулицею країни стала вулиця Леніна, то Петровська і Миколаївська та «іже з ними» за царизму були не коротшими, хоча бастіони з равелінами існували далеко не в кожному місті.

Ось такими страхами одержимі справжні єлисаветградці, які навіть нові явища придумують у бажанні, аби вони з’явилися. Для чого? Бо легше лікувати нав’язливі фобії в інших, коли не справляєшся з власними.

Леонід БАГАЦЬКИЙ

2015 рік

Післямова: Як з’ясувалося пан Авдєєв раннє дитинство( 4-7 років) провів у Новій Празі, у дідуся і бабусі, у виключно українському середовищі. Стосовно родоводу, то обидва діди та бабусі, як виявилося за документами є етнічними укранцями та українками. Русифіковане прізвище Авдєєв походить від українського  Авдіїв( тобто від  імені Авдій). Практично до повернення у рідне місто( зазначене у свідоцтві про народження) у віці 4-5 років не чув російської мови. А автор палких проукраїнських рядків про своє українське походження та вибір професії археолога, звичайна річ, цього не знав, і дуже щасливий та радіє, що його прізвище закінчується на “ко”.

http://nashe-misto-sel.at.ua/publ/suspilstvo_kultura_istorija/slovobludie_pro_elisavetofobie/4-1-0-632

MIXADV

цікаве

Be the first to comment

Leave a Reply