Блискавична війна отамана Григор’єва

РПЦ МП была создана КГБ (ДОКУМЕНТЫ)

11/12/2017 AA 0

СБУ обнародовала документы НКГБ об образовании Московской Патриархии. В них, в частности утверждается, что все !!! делегаты т.н. Поместного Собора РПЦ МП 1945 года были […]

Нагадаємо, виступ Григор’єва проти більшовиків почався зі святкування Першого травня 1919 року.
Усього три місяці до того, польовий командир ще тільки нащупував контакти з більшовиками. Хронологія тієї «любові» така. Першого лютого 1919 року він зв’язується з командуванням Червоної Армії і пропонує об’єднати сили під лозунгом «Вся влада Радам й диктатура пролетаріату!» У телефонній розмові з командуючим Українським фронтом Антоновим-Овсєєнком отаман висуває вимоги не міняти організаційних структур його сил; зброю, спорядження, забезпечення не чіпати; залишити за комскладом усі звання і титули; не претендувати на території, зайняті григор’євцями.
На початку лютого Григор’єв вибиває частини Директорії із Кривого Рогу, Знам’янки, Смілої, Єлисаветграда і пристає до більшовиків.
У Харкові 18 лютого зібралися керівники промосковського повстанського руху для наради з урядом УСРР (так тоді називалася українська автономія). Григор’єв також був там присутній і вперше зустрівся з багатьма відомими більшовицькими функціонерами й військовими діячами. Харківський уряд зобов’язався рахуватися з інтересами новонавернених союзників, але, як виявилося пізніше, обдурив їх.
У цей же насичений боями час ЦК КП(б)У проводить інспекцію штурмових частин. Висновки 12 березня направляються українському партайгеноссе Г.Л.П’ятакову. Через кілька днів – нова перевірка.
Характерно, що його причорноморський рейд, що послідував далі, носив усі риси блискавичної війни. Від подвійного опанування 13 і 31 грудня 1918 року Миколаєвом, та 10 січня Херсоном у складі армії УНР до вступу григор’євців 6 квітня в Одесу минуло всього неповних чотири місяці. У міжчассі довелося ще штурмувати 3 й 11 березня ті ж самі міста, а 29 березня брати Очаків в союзі з Червоною армією. Це без врахування того, що всі сили отамана відволікалися ще й на Катеринославський фронт.
Двадцять другого березня розгортається наступ в одеському напрямку. А 6 квітня Григор’єв в’їхав до Одеси на білому коні. Після взяття південної перлини Григор’єв та два його полкові командири (Горбенко і Ткаченко) 11 квітня представлені до ордена Червоного прапора. Шістнадцятого квітня П’ятаков шле партійцям на місцях конфіденційного листа: «…Думка Центрального комітету полягає в тому, що Григор’єва треба найскоріше ліквідувати». Командуючий фронтом Антонов-Овсєєнко 22 квітня відвідує село Верблюжку, куди Григор’єв вивів свої загони для відпочинку та переформування. Його бригаду підсилено і переведено в ранг дивізії. Григор’єв став генералом. Антонов намагається пом’якшити присуд П’ятакова, бо побачив, до якої злоби привели українське селянство земельна політика та політика продрозверстки. Україною прокотилася хвиля селянських повстань, до яких виходець із селянства не міг бути бай¬дужим. Ще з одеської епопеї у Григор’єва виробився імунітет на партійний паразитизм. Якось він ніби ділився цими думками з Махном. Розповідаючи про одеські трофеї, повідав про місцевих більшовиків, які були проти реквізицій з одеських спекулянтів, тіньовиків та лихварів: «…Я как занял Одессу, откуда и ревком жидовский появился. Пришли в мой штаб, стали требовать, чтобы подчинялся им… Арестовал…». Ну, а Махно, як справжній інтернаціоналіст, не залишив цього поза увагою.
Антонов-Овсєєнко схопився за останню соломину. Він почав умовляти Григор’єва очолити «визвольний похід» у поміч братнім Угорській та Баварській Радянським республікам. Йому придавалася армійська група, а, відповідно, й повноваження із маршальським жезлом включно. Антонов пророчив отаману «славу Суворова». Отаман не купився, хоч і кивав згідливо головою. Розумів, що ті обіцянки з подвійним дном. Його хочуть відірвати від місць постійного базування, а там, якщо вдасться, – добре. Коли ж похід закінчиться розгромом «визволителів», то більшовики особливо жалкувати не будуть. Та й дядьків у полках більше турбують більшовицькі насильства в рідних селах, ніж світова революція.
Такі ось були передумови травневого демаршу григор’євських військ, коли вони почали проти більшовиків бойові дії в усіх напрямках.
Уже в неділю 11 травня під вечір у Катеринослав прибули головні сили Григор’єва (1-й Верблюзьский и 2-й Херсонський полки під орудою Тютюнника) і до ранку наступного дня два бронепотяги та кілька ешелонів розмістились на вокзалі.
Якісь бандити випустили з тюрми усіх кримінальників та політичних. Частина озброєних людей об’єднались під начальством відомого на Півдні Максюти. Червоні частини, розміщені у Нижньодніпровську, під прикриттям кількох панцерників повели наступ через залізничний міст, і до 3 години 12 травня григор’євців витіснено з міста до передмість. У першій сутичці червоні затримали й розстріляли Максюту з його штабом. Привокзальні райони міста переходили із рук в руки. Наступного дня григор’євці наблизилися до вокзалу з боку Трамвайної вулиці. Але й звідти були відбиті. У середу отаманська артилерія постійно обстрілювала прибережну частину Дніпра і Амуру (район в Катеринославі). 16 травня вогнем більшовицької артилерії Григор’єва вибито з позицій. Тіснимі червоними, відступали на Запоріжжя. За словами очевидців, Катеринослав тричі переходив з рук в руки («Наша жизнь» 23 травня 1919 №23).
Між чуток про вбивств отамана Григор’єва ходить багато варіантів. Віддамо перевагу простому, не заангажованому партійними епітетами, з народних вуст, а не з мемуарів сучасників.
12 липня під час наступу Григор’єва на Єлисавет мешканець Лелеківки Герніг шукав своїх коней, яких відібрали якісь озброєні люди і повели до Сентового. Там тоді проходив мітинг. Григор’єв роздав селянам 10000 рублів і жеребця для розплоду. Потім зайшов із своїм зятем у комітет. Мітинг на вулиці продовжувався. Несподівано до кімнати зайшов п’яний Махно і вистрелив у Григор’єва. Той вихопив 2 револьвери і кинувся за Махном, який вибіг на подвір’я. Два махновці обеззброїли на ганку Григор’єва і вбили його. Потім убили зятя Григор’єва. Трупи прибрали селяни. Махно оточив штаб, де убито ще 15 осіб, між ними й комполка. Хто ховав загиблих – невідомо. Григор’євці приєдналися до Махна. Подія відбулася у неділю о 3 годині дня. Убив Григор’єва якийсь Іван Григор’єв (?), махновець. Махна після вдіяногоназивали ще й Сагайдачним («Известия Елисаветградского Совета Р.К.К.Д.» №120 від 1 серпня 1919 року).
Олександрійського отамана малюють різними фарбами, але все густими мазками. Брат-суперник Махно, котрий, врешті, і забив у Сентовому останнього цвяха в труну Григор’єва, не міг, ясна річ, ідеалізувати його: «…крепкий приземистый человек, который говорил в нос, грубый, самонадеянный, с некрасивым тупым лицом, что вечно ругал жида Троцкого». Махнів ад’ютант Троян додавав, — що отаман був «излишне разговорчив й хвастлив, хотя чувствовалось, что сам себе на уме и властен».
Михайло Дорошенко: «…був невисокого зросту, сутулий, мав лице, дещо побите віспою… Енергійний і швидкий: із револьвера палив бігло і влучно».
Комісар у дивізії П.Дибенка Олександра Колонтай: «Не то торговец, не то чиновник, «из мелких», старого режима – ничего воинственного, героического, «повстанческого» в облике. Приземистый, скорее широкоплечий, лицо тупое, с низким лбом й острыми, «себе на уме» глазами, которые упорно избегают пытливого взгляда собеседника, шаря по присутствующим бегло пытливым взглядом. Так глядят люди, которые знают за собой что-то нечистое и вечно опасаются, не раскусил ли их собеседник… Со стороны Григорьева посыпались хвастливые фразы о непобедимой силе его повстанческих отрядов. Выспренные речи й деланный пафос, выражающий «верноподданные чувства» недавнего петлюровца к советской власти и тут же преувеличенно вульгарное выражение ненависти к буржуазии, намерение «утопить всю эту сволочь в собственной крови». Слова сильные, а веры в искренность говорящего нет».
Юрко Тютюнник: «Григорьев уже без кожуха. На нем потертый френч защитного цвета, синие брюки в сапоги. Невысокий, крепкий, с монгольской физиономией, с синевато-красным носом, живыми глазами – передо мной стоял атаман… Сам Григорьев как человек представлял из себя интересный тип. Был он чрезвычайно храбрый, решительный человек, прекрасно ориентировался на поле боя, имел феноменальную память, силу воли и гражданское мужество. Умел владеть толпой, никогда никому не льстил».
Як видно, думки мемуаристів добре-таки різняться. Кожен перепускає образ чи подію через призму власного бачення. Особливо те помітно у висновках «товарища» Колонтай. Адже тридцятирічний дебошир, п’яниця, бабник, погромник, безпросвітній невіглас і заодно чоловік п’ятдесятирічної партійки матрос Павло Дибенко викликав у неї щире захоплення – «Орел!». Якби Григор’єв упав перед чарами теоретика і практика «вільного кохання», то вповні міг потрапити до її досить місткого «курника». І Колонтай, котра в амурних справах не переймалася зовнішніми даними, написала б зовсім інші слова. Не впав.
То який же він, отаман олександрійський, – білий і пухнастий? Чорний і в реп’яхах?

Леонід БАГАЦЬКИЙ