Послабити Зеленського і зробити Медведчука прем’єром. Яка гра Росії і до чого тут ДБР та Портнов

Нові політичні часи – дивні. З одного боку, уряд начебто продовжує попередні реформи й починає нові, а з іншого – арештовують людей, які ламали корупційні схеми й очищали країну від шахраїв. Росія має багату історію гібридного захоплення інших країн. Якщо говорити метафорами з «36 китайських стратагем», то Кремль любить використовувати метод, який називається «Підмінити балку в чужому домі». Він полягає в тому, що країна-жертва наповнюється агентами, які контролюють силові відомства. Так була окупована Східна Європа після Другої Світової. Аналіз подій створює враження, що в Україні ворог діє через недоформовані суди, Портнова та ДБР.

Автор: Петро Тарасенко

Є варіанти. У республіканській Іспанії комуністи створили взагалі паралельну силову структуру з підпільними тюрмами й катівнями. Вони «працювали» не лише проти франкістів, але й зі своїми – тобто, лівими політиками та партіями, які в певний момент відхилялися від «генеральної лінії». Наприклад, страшна доля спіткала троцькістів, або всіх, хто хоч трохи був з ними пов’язаний: їх викрадали, вбивали на місці. Джордж Орвел, який був добровольцем на іспанській війні, лише дивом (і за допомогою знайомих) зміг утекти від радянських агентів у Францію. Те саме сталося з анархістами й узагалі з усіма, хто не був контрольованим НКВС.

У 1945 році в Румунії, коли ослабленого короля залякали вторгненням Червоної армії, росіяни поставили свого міністра внутрішніх справ.

«Тим часом комуністи мобілізували штурмові загони і ввели стан терору по всій країні. Король був змушений підкоритися диктату, і влада в країні перейшла до рук уряду, призначеного Союзом. Комуніст, ставши міністром внутрішніх справ, продовжив розвал уже хворої демократичної системи. Перехід до радянських методів було завершено в грудні 1947 року», – описує схему прихованої окупації, яку застосовував Союз до країн Східної Європи, історик Владімір Тисменяну в книзі «Поворот у політиці: Східна Європа від Сталіна до Гавела».

В іншій книзі чеського журналіста «Агенти Путіна» є розділ, присвячений тому, як Радянський Союз «тихо» підпорядкував Чехословаччину, з якої у 1945 році вийшли радянські війська.

Надзвичайно цікаві уривки з цього розділу, з аналогіями щодо поточної ситуації в Україні, можна прочитати в кінці статті.

Що спільного з нинішньою Україною? Аналогія НЕ абсолютна

Почнемо з відмінностей. Чехословацьке суспільство після німецької окупації позитивно ставилося до росіян і Росії загалом, їх розглядали як союзників. Це дозволило місцевим комуністам, які були агентами впливу Кремля, краще маскуватися. В нас із Росією війна, й нав’язати українцям відверто проросійський уряд набагато важче.

Але звернемо увагу на центральний елемент підкорення незалежних держав Росією. Це насичення своїми агентами і взяття під контроль місцевих силових відомств. Цю ж практику Росія запроваджувала в Україні й у часи Януковича.

А що ж зараз? Кремль підійшов творчо і, можна припустити, вирішив використати недореформовані суди та призначеного (в результаті складних компромісів) голову ДБР Романа Трубу в якості “секретної кнопки”, натиснувши на яку, можна паралізувати увесь держаний організм чи його частину. При цьому, часто удари по ключових людях наносяться під прикриттям боротьби з корупцією.

Цікаво, що за свідченнями Єгора Фірсова, опозиціонера часів минулої влади, Труба під час кандидування на посаду провалив перевірку на благонадійність ((«Ненадійна особа (супервисокий ризик))), але все-таки з подачі Олександра Грановського (і за згодою Порошенка, скоріше за все) був призначений на посаду.

На користь цієї версії свідчать численні одкровення та минуле Андрія Портнова, котрий довгий час не соромився анонсувати справи, які відкриє ДБР, та оприлюднювати службові документи з цього відомства.

Як ми вже писали, юрист Андрій Портнов був одним з авторів та натхненників т. зв. «судової реформи 2010 року», яка фактично знищила самоврядування судів та посилила їхню залежність від влади. За свідченням тих самих джерел, Андрій Портнов дуже ретельно й активно підходив до відбору кандидатів на посади в судах, проводячи з ними співбесіди.

Прізвище «Портнов» – щоправда, без посади й імені фігурує – у заламаній пошті радника Путіна, Владислава Суркова, який координував політичну складову війни проти України. «Портнов» надавав рекомендації Суркову щодо зміни Конституції України.

Сьогодні колишній соратник Януковича – впливова особа в Україні. Лише декілька прикладів:

Медіа повідомляли, а Портнов не спростовував, що він ініціював розслідування ДБР щодо того, чи законним був наказ морякам здійснити прохід Керченською протокою. Саме по цій справі суд дав дозвіл вилучити план розгортання ЗСУ. У провадженні ДБР – ще близько десяти справ, покликаних “покарати” попереднє керівництво держави, яке чинило опір Росії.

За ґратами і Сергій Пашинський, котрого за часів минулої влади в Росії розглядали як «яструба» війни. Нагадаємо, що він вистрілив у ногу хулігана, який вдарив його пляшкою по голові. Причому, суд офіційно визнав, що життю Пашинського загрожувала небезпека.

Додайте сюди справи, в яких фігурують Парубій, Порошенко та інші.

Щоправда, ще нікого з українських громадян не вивезли в Росію, але стараннями ДБР за ґратами опинилися герої війни та чиновники Міноборони, які працювали на посилення боєздатності української армії. Портнов сам хвалився, що він ініціював обшуки, які дали старт цій справі.

Йдеться про начальника Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ Дмитра Марченка та його підлеглих. Їх звинувачують навіть не в корупції, а в «недбалості» – й ці звинувачення досить непереконливі. До цього Марченко зумів реформувати й налагодити постачання в ЗСУ, працював з 2015 року. Порівняйте постачання армії сьогодні й у 2014-му. Можливо, він допустив зловживання і має відповідати. Так. Але він не ховався від слідства, ходив на допити, тож його арешт навіть новий міністр оборони назвав невмотивованим.

На цьому ДБР не зупиняється – вони взялися за харчування в армії. Цю реформу призупинив славнозвісний Окружний адміністративний суд Києва. Тоді це сприйнялося як смішне непорозуміння, тепер – вимальовується картина знищення армійських реформ. З такими темпами “боротьби з корупцією”, скоро забезпечувати Армію всім необхідним знову доведеться волонтерам.

Зі слів Портнова можна зрозуміти, що він – дехто більш впливовий, ніж просто досвідчений юрист. Наприклад, після 14-годинної прескоференції Президент дистанціювався від Портнова. Останній жорстко відреагував: «Якщо ви будете цуратися мого прізвища, обіцяю вам симетричний процес». Також він вимагав відставки нещодавно призначеного генпрокурора Рябошапки за недостатню ревність у переслідуванні попередньої влади. Виникає питання: хто за ним стоїть, і чому його вплив такий значний?

Як бачимо з досвіду Чехословаччини, важливою складовою є використання агентів Росії для знешкодження політичних опонентів. Схоже, що цей метод застосовується і в Україні завдяки корумпованій судовій системі та незрозумілом увпливу Портнова на ДБР. Керівник останнього Роман Труба заперечує цей вплив.

Та аналогія не абсолютна. Президент України Зеленський НЕ є підлеглим Кремля, яким був лідер чехословацьких комуністів Готвальд. Україна продовжує протистояти Росії й на міжнародній арені, й на полі бою: ЗСУ ведуть вогонь у відповідь на лінії фронту.

Другою складовою окупації Чехословаччини був контроль комуністів над медіа – тоді це було радіо. Нині в Україні мережа проросійських телеканалів зростає. Навіть православний телеканал, який за часів влади Майдану став абсолютно нейтральним, тепер повернувся до антиукраїнської риторики.

Якщо до президентських виборів 2019 року проросійські ЗМІ в Україні намагалися працювати акуратно, і більше інтерпретувати, ніж поширювати прямі фейки – то сьогодні вони поширюють ідеологію “русского міра”, в якому немає місця Україні, прямим текстом. Влада робить заяви і начебто якісь дії, щоб цьому запобігти. Але з обшуками приходить лише до власника каналу «Прямий» (знов привід від ДБР), який хоч і не є еталоном стандартів журналістики, але займає проукраїнську позицію.

Третім етапом у Чехословаччині були етнічні чистки. Ще до виборів Портнов обіцяв українським активістам або еміграцію, або тюрми, або зникнення. Варто пам’ятати, що в інтерпретації Росії українці й росіяни – це один народ, а проблема лише в тому, що Україну захопила антиросійська войовнича меншість. Чому б її не вичистити? Жириновський пропонував колись переселити в Сибір. Звучить дико і смішно, але частина мешканців Донбасу – вже там.

Навіщо це дозволяють робити? Заради миру?

Те, що Портнову дозволяють впливати на судову владу, а також частину правоохоронної системи, може мати декілька пояснень. Або нова влада використовує його досвід і вміння працювати з суддями в своїх інтересах, а він надає їй ці послуги – і заодно вирішує ймовірно поставлені Росією задачі. Або його діяльність є частиною поступок Росії в рамках «досягнення миру».

Ми вже знаємо, що мовчання Зеленського на дражливі для Росії теми зумовлене вимогами Кремля. На перший погляд, це може видаватися владі взаємовигідним: він пресує попередників, ми утримуємо рейтинги й козир для переговорів з Росією.

Як стверджує Енн Епплбом у книзі “Залізна завіса. Приборкання Східної Європи”, після звільнення Східної Європи Союз не довіряв місцевим комуністам, які пройшли війну й антинацистське підпілля. У країни, які мали стати сателітами Союзу, на літаках привезли ставлеників, які всю війну просиділи в Росії. Вони згодом і очолили місцеву владу.

З цього випливає, що навіть ті з команди Зеленського, хто розраховує зберегти впив після можливої капітуляції й фактичного підпорядкування Росії , глибоко помиляються. Їх спишуть і відправлять в утиль. Пощастить, якщо Росія їх залишить живими. Наприклад, президенту прорадянського Афганістану Хазіфулі Аміну не пощастило, як і проросійському лідеру т. зв. “ДНР” Олександру Захарченку. Трохи більше “пощастило” колишньому очільнику очільнику т. зв “ЛНР” Ігорю Плотніцькому – його не вбили, а лише відправили в Росії в СІЗО.

Повний аналог комуністичних партій у країнах Східної Європи – це українська ОПЗЖ. Саме цю політичну силу Москва з усіх сил тягне за вуха до керма України.

Чи є у вас план? Медведчук – прем’єр

У Кремля – мішок планів і варіантів розвитку щодо окупації чи розчленування України. Спробуємо вгадати один, котрий, схоже, зараз актуальний.

В результаті згортання реформ в армії та утруднення роботи оборонних підприємств (навіть новий керівник Укроборонпрому Айварас Абромавичус розповідав, що вал кримінальних справ заважає роботі концерну), Зеленський отримає ослаблені ЗСУ та напругу всередині країни. Патріотична частина українців живе в постійні тривозі щодо того, чи не здається Україна ворогу. Російські агітатори посилюватимуть панічні настрої. Вони так робили з Порошенком, і загалом це їхня тактика – радикалізувати та нацьковувати одна на одну різні частини суспільства.

З іншого боку, нарощують оберти відверто антиукраїнські сили, тобто, ОПЗЖ. Андрій Портнов, який став телеведучим на каналі NewsOne, розповідає в своїй телепрограмі «Злочин і покарання» про корупцію в “Слузі народу”.

І коли незадоволення з обох боків сягне максимуму, армія РФ та внутрішня п’ята колона підуть у лобову атаку. За часів Порошенка напередодні Мінська-1 і Мінська-2 гібридна армія РФ починала широкий наступ і таким чином вибивала поступки. Під час атак на фронті Росія вміла накручувати радикальних патріотів на внутрішні протести, а інших українців доводити до паніки й істерики.

Неважко спрогнозувати, що Зеленському це теж організують, але до його проблем додасться ще й ОПЗЖ зі своїми пропагандистськими медіа, які за минулої влади намагалися не висовуватися.

Фантазуємо далі. В Києві – два Майдани: один – проукраїнський, на якому зібралися ветерани та патріоти, інший – із тітушками, бабусями-прихожанками УПЦ МП, нардепами ОПЗЖ. Мітинги ОПЗЖ на Сході й Півдні. Вимагають миру. Росія починає повномасштабний наступ і погрожує вдарити ракетами по Києву та містах-мільйонниках. Євросоюз висловлює глибоке занепокоєння й робить усе, щоб не почалася повномасштабна війна (їхня традиційна політика щодо радянської окупації Східної Європи, починаючи з 1945 року). Трамп пише злі твіти про корупцію в Україні. ЗСУ погано забезпечені й деморалізовані, військової техніки не вистачає.

Лавров приїздить у Мінськ на зустріч із Зеленським і висуває умову: або Медведчук – прем’єр, а Портнов – прокурор, або танкові колони йдуть на Київ, а ракети з Криму летять на Дніпро й Одесу.

Партія зіграна. Шах і мат. Далі почнеться інша історія – трагічна й невесела.

***

Уривок з книги «Агенти Путіна» чеського журналіста Ондржея Кундри:

Незалежну Чехословаччину тихо окупували за три роки

«На празькому Ольшанському цвинтарі листя падає на надгробки відомих російських емігрантів — письменника Аркадія Аверченка, філософа Петра Савицького та багатьох інших. Могилу настільки ж відомого генерала Сергія Войцеховського тут ніхто не міг знайти протягом багатьох років. Генерала спіткала та сама доля, що й сотні інших російських емігрантів 20-30-х років: навіть маючи давно громадянство іншої держави, вони опинилися в ГУЛАЗі.

За воєнні заслуги його 1921 року прийняли до чехословацької армії, а роком пізніше він отримав і громадянство. По армійських щаблях він просувався швидко. Коли ж президент Едвард Бенеш, а також політична й армійська еліта прийняли мюнхенську диктатуру, Войцеховський, єдиний із вищого керівництва армії, виступив проти.

Двома місяцями пізніше він подав у відставку, а незабаром, після початку нацистської окупації, доклав сили до організації опору «Оборона народу». Як росіянин, він швидко потрапив під пильне спостереження нацистів після їх вторгнення в Радянський Союз: відразу на другий день його заарештувало гестапо, кілька місяців протримало в камері попереднього ув’язнення, і до кінця війни він залишався під наглядом гестапо під домашнім арештом.

Після приходу Червоної армії Войцеховський виявився серед перших інтернованих: уже 6 травня 1945 його заарештували совєтські військові — з тієї причини, що він ніби не брав участі в боях із німцями — а агенти совєтської контррозвідки через кілька тижнів його насильно депортували в Радянський Союз. Де на десять років відправили до ГУЛАГу.

При цьому чеська держава не протестувала проти незаконної депортації й засудження Войцеховського. Чотири роки Войцеховський перебував у таборі Унжлаг у Мордовії, а в 1949 році його було етаповано до сибірського табору Тайшет, де арештанти денно й ношно гарували на лісоповалі. Як інвалід, Войцеховський працював санітаром. Він помер 1951 року, після шести років жахливих випробувань і знущань.

З післявоєнної Чехословаччини Войцеховського викрали шпигуни СМЕРШу (назва цієї служби розшифровується як «смерть шпигунам»). Загони СМЕРШу діяли на звільненій території за спиною бойових загонів, заарештовуючи тих, до кого НКВС виявляв цікавість. Цим вони продовжували займатися й після закінчення війни.

Викрадення покривав чехословацький репресивний апарат. Точна кількість людей, вивезених, як і генерал Войцеховський, до СРСР, невідома, але історики говорять про сотні випадків.

Але діяльність загонів СМЕРШу, в будь-якому разі, була лише верхівкою айсберга. Історик Енн Епплбаум у книзі «Залізна завіса» зазначає, що війна надала Сталіну «можливість нав’язати своє конкретне бачення комуністичного суспільства сусідам».

Досі вражає, з якою швидкістю Сталіну вдалося захопити Центральну Європу. 1944 року комісар із закордонних питань Іван Майський послав ноту, з котрої випливало, що цей процес займе три, а то й чотири десятиліття.

Російську тактику, згідно з Епплбаум, можна розділити на три етапи.

По-перше: ключову роль відіграли саме шпигуни НКВС. Його співробітники діяли на нових територіях, встановлюючи контакти з елітою й місцевими політиками. Вони часто використовували свої знайомства з довоєнних часів і часів війни. Досить швидко вони проникли в служби безпеки й допомагали перетворити їх так, щоб ті працювали за радянськими схемами, а в агентів залишався над ними і контроль, і вплив.

Метод – насильство: крім викрадення людей, загони СМЕРШ ліквідували політичних опонентів безпосередньо на території окремих держав. НКВС діяв на підставі докладних списків так званих ворогів. «Ці таємні поліцейські також захопили контроль над місцевими міністерствами внутрішніх справ, а іноді й міністерствами оборони», — пише Епплбаум.

По-друге. Контроль над ЗМІ. Тоді це було насамперед радіо. Його контролювали місцеві комуністи. Чехословаччина — приклад країни, де й після війни деякий час виходила більш-менш незалежна преса, але її вплив на громадську думку був набагато меншим, ніж вплив радіо. Успішне володіння словом в ефірі, як Сталін справедливо зауважив, вплинуло на різні сфери життя: від політики та освіти – аж до сприйнятння цінностей, із яких виростала свобода.

Коли перша і друга фази були успішно реалізовані, в деяких країнах почалася так само й третя: етнічні чистки, переселення меншин.

У 1948 році приватний сектор у Чехословаччині виробляв 24% ВВП і надавав робочі місця майже для чверті працездатних. Хоча він поступово й піддавався законодавчому й політичному свавіллю, могли виходити деякі газети, частина населення мала змогу виступати з критикою; все це було не тому, що комуністи і просовєтський уряд були демократами.

Просто комуністи зосередилися на контролі тільки деяких сегментів суспільства, які були важливими для подальшого підпорядкування: контролювали таємну поліцію, радіо, окремі організації та установи.

У 1945 році (або в 1946) в центрально-європейському регіоні знову відбулися вільні вибори. Але це сталося не тому, як стверджує Епплбаум у книзі «Залізна завіса», що комуністи визнали право на вільні вибори. Вони припускали, що матимуть серйозну перевагу.

Та комуністи з тріском програли вибори в Німеччині, Австрії, а також в Угорщині.

У Чехословаччині процес перейняття влади комуністами тривав три з половиною роки – це набагато більше, ніж, наприклад, у Югославії чи Албанії.

Країною управляла коаліція Народний фронт, де комуністична партія була представлена дуже широко (на підставі результатів вільних виборів 1946 року). Народний фронт, незважаючи на більшість комуністів, як і раніше, діяв, як коаліція. Відновлення демократії підтверджував довоєнний президент Едвард Бенеш — котрий після повернення з Британії знову очолив празький Град.

Новий режим народжувався нишком: комуністична партія вдавала, що вона не проти демократії, що 1946 року принесло їй 40 % підтримки в чеських землях.

Деяку форму соціалізму, в будь-якому разі, обрало 70% громадян (якщо ми підсумуємо голоси за інші партії лівого спрямування), тому до 1948 року було ухвалено низку соціалістичних проектів з управління країною. Крім того, йшлося про націоналізацію банків, страхових компаній і промисловості.

«Запобіжних» голосів у суспільстві було не надто багато, в ЗМІ їх представляли переважно журналісти, пов’язані з одним крилом Народної партії.

Побудові в Чехословаччині влади совєтського штибу дуже посприяли й самі демократи, коли після війни погодилися з обмеженням кількості політичних партій.

«Під час Першої республіки переважала думка, що саме безліч партій стала перешкодою для укладання політичних угод», — заявив в інтерв’ю для «Респекта» 2015 року історик Їржі Шебек. Некомуністичні партії, водночас, не змогли дійти згоди щодо загальної тактики проти комуністів, оскільки не співпрацювали і не координували загальну дію.

Обмежена конкуренція, природно, комуністам була на руку, особливо коли саме вони найголосніше дистанціювалися від Першої республіки. У них була чітка мета, але спочатку вони приховували її й поводилися як державотворча сила. І сам лідер комуністів Клемент Готвальд спочатку вдавав, що, наприклад, він не підтримує націоналізацію.

У складі коаліції комуністи ввійшли й до структур безпеки, й у засоби масової інформації. Їхній кандидат Вацлав Копецький очолив міністерство інформації, саме він приймав рішення про розподіл паперу для окремих друкованих видань. Газети, що підтримували комуністів, отримували, звичайно, більше паперу. «Якби ми порівняли політичну ситуацію з шаховою партією, то змогли б сказати, що некомуністи завжди відставали на кілька ходів», — стверджує історик Шабек.

Переворот з усе ще плюралістичного режиму на недемократичний стався аж у лютому 1948 року. Комуністи побоювалися, що на виборах вони не наберуть знову більш ніж половину голосів виборців – а може, навіть наберуть менше, ніж раніше. Тому вони силоміць захопили владу в результаті путчу.

Тоталітаризм у Чехословаччині, на відміну від Угорщини, не вводився під дулами радянських танків, і тому він не отримав принципового опору. В насильницькому поваленні свободи брали участь радянські консультанти й агенти секретних російських служб, які просочувалися в місцеві органи безпеки й силові структури.

У 1948 році пішла широка хвиля арештів, політичних убивств і вивезення людей у робочі табори. У 50-х роках у Чехословаччині вже на повну розгорнувся маховик політичних судилищ, організованих під наглядом радянських консультантів із безпеки. До падіння тоталітарного режиму було страчено 1207 осіб, часто йшлося про політичні вбивства. Більшість протоколів було складено наперед, свідків катували.

Втім, Готвальд намагався продемонструвати незалежність від Москви, коли його уряд у липні 1947 року погодився взяти участь у паризькій конференції, присвяченій плану Маршалла. За цим планому Сполучені Штати хотіли економічно й політично стабілізувати повоєнну Європу.

Сталін відразу ж викликав Готвальда на килим. Після цієї розмови віч-на-віч, Готвальд злякано сказав двом своїм міністрам — шефу дипломатії Яну Масарику й міністру юстиції Прокопі Дртині: «Він обурено висварив мене за згоду взяти участь у паризькій конференції. Він не розуміє, як ми могли так вчинити. Він каже, що ми діяли так, ніби хочемо повернутися до Радянського Союзу спиною».

З цього моменту Готвальд почав надзвичайно уважно ставитися до совєтських забаганок. Він виступив проти плану Маршалла, проти будь-якої орієнтації на Захід, а оскільки дослідження громадської думки виявило втрату комуністами популярності, Готвальд перейшов у лобову атаку.