Сікорський-Можайський

На одному з флагманів соціалістично-промислового Кіровограда трапилася, коли він ще не був флагманом, як тепер, ця досить дивна, кому весела і водночас для когось сумна історія.
На невеличке тоді підприємство, що тихо животіло на березі Інгулу, штампуючи із виловлених у річці черепашок-перлівниць ґудзики, прийшов працювати досвідчений із золотими руками майстер з інженерно-аналітичним складом мислення. Словом, винахідник. Назвемо його Шульгою; і це буде правда, бо виконував креслення, забивав цвяхи і писав шуйцею, а не десницею, як те робить більшість людей. Які вітри занесли чоловіка до замлоєного літнім сонцем та завіяного зимовими хурделицями степового містечка, так і залишилося загадкою. Зовнішність його була приземлено непримітною – дрібненький, худорлявий – на ньому не зупиняли своїх поглядів бідові жінки-робітниці. Дивакуватість навіть відлякувала їх – коли проходив мимо, завжди щось бурмотів собі під ніс і зиркав спідлоба нетутешніми очима. І лише кривенька Ганнуся, котру всі звали по-донбасівски Нюрою, не сахалася дивного відлюдька та підгодовувала домашніми обідами, які, приготувавши, брала на роботу, віддаючи їм перевагу перед худосочним, вимушено дієтичним харчуванням у міській їдальні неподалік заводика, куди ходила безпарна чоловіча частина колективу. Заклад приваблював дядьків можливістю скрасити невибагливий набір страв парою кухлів пива. Нюра помітила, що новачок уникає чоловічих обідніх радощів. І це їй подобалося.
Тим часом Шульга заявив про себе кількома технічними нововведеннями, які були сприйняті «на ура».
По-перше, змайстрував спеціальну ванну, де відпарювалися і вирівнювалися мушлі перлівниць для подальшої штамповки кружалець потрібного діаметра, запровадив дешеву поліровку перламутрових поверхонь ґудзиків звичайним зубним порошком тощо.
По-друге, зумів відкрити необачно замкнений головний заводський сейф, що знаходився в бухгалтерії і вміщав чи не увесь фінансовий статок підприємства. Отже виручив робітництво напередодні получки, що вінчала преміями трудові здобутки колективу на кінець кварталу й усього року. Після цього Шульга став надзвичайно популярним у цехах: усі мало не на руках носили героя. Сам Іван Іванович привселюдно казав:
– Коли що треба, запросто забігай до мене – допоможу!
Після таких слів, усі зрозуміли, що в чоловіка починається нова ера. І справді, йому директорським наказом виділили невеличку майстерню і кімнатку, де самородок поставив креслярську дошку, письмовий стіл та понавішував полиць, куди переніс технічну літературу, яку вдалося здибати на заводі. Та й зайнявся періодичним ремонтом чи не єдиної друкарської машинки та кількох арифмометрів – старовинних пращурів електронних калькуляторів. Нагадаємо, що ті часи ще недалеко втекли від сталінської епохи найкращого пломбіру.
Одного разу, після невдалого закінчення переходу на нову сучаснішу продукцію, Шульга прийшов до директора. Поразка зумовилася тим, що вибір столярних і будівельних «уровнів», як продукції, був украй невдалим. Хіба можна було здогадатися, що в скляні трубочки замість спирту меткі виробничники, вмить зорієнтувавшись у ситуації, почнуть заливати звичайну воду? І ось, найменший морозець нівечив назавжди той інструмент. Бо, зрозуміло ж, що рубанки, молотки та зубила не на печі тримають. На противагу Шульга запропонував альтернативну робочу схему маленького гвинтокрила, що повинен літати під дією людських мускулів. Такий собі «птах» на велосипедному принципі. Сенс ідеї полягав у спеціальній авторській розробці вертолітного гвинта, тільки що придуманого Шульгою. Мінімум деталей з алюмінію, максимум ефекту від використання винаходу. Іван Іванович, – мудрий і далекоглядний Іван Іванович, – лідер, вихований школою полум’яного наркома Серго Орджонікідзе і сталінськими методами керівництва, вчепився, як кажуть, зубами за пропозицію. Що керувало заслуженим директором? Бажання принести якнайбільшу користь рідному народу і любимій партії? Гордість за підприємство? Чи, може, невтіленне прагнення скрасити «ізльот» власної кар’єри високою нотою? Важко сказати, але призначив новоявленому «Кулібіну», виходячи із своїх мотивів, дворічний термін на реалізацію задуму. Відповідно, відкрив «зелену вулицю» усім забаганкам народного умільця. Навіть «вибили» у главку «броню» на вкрай екзотичний та дефіцитний, цілком засекречений метал титан.
І ось спливають два роки каторжного труда, і перед Жовтневими святами заводська комісія зібралася приймати готовий, відполірований до блиску, мускулоліт, аби вийти на демонстрацію із сенсаційною новинкою. Кинулися шукати героя запуску, а він, мов крізь землю провалився. Хтось пригадав, що останнім часом Шульга рідко потрапляв на очі заводчанам, якщо взагалі потрапляв. Вважали, що генеральний конструктор десь у відрядженнях до столиці узгоджує останні коми у авторському свідоцтві, куди включив увесь заводський бомонд. Роботи ж за кресленнями і записами винахідника виконували члени набраної бригади. Піднятися над землею, за відсутністю творця, доручили наймолодшому ентузіасту з проекту. Проте ні він, ні досвідченіші, так і не змогли силою ніг відірвати від грішної землі суперлегку машину. Ось підняти удвох руками – будь-ласка! А від гвинта – ні-ні. Отже, на святковій демонстрації чудо творчої думки провезли по центральній вулиці міста слабосилим «газиком» з відкинутим тентом.
Після свят Шульга не появився. Глухі сумніви огорнули публіку разом з директором і головним бухгалтером. На третій або четвертий день вони, переглянувшись, разом пішли в бухгалтерію до заповітного сейфу. Відчинили, хоча й знали, що кошторис проектованого літального апарата перевищив заводські прибутки. Переможець повітряного океану на цілком законних підставах обчистив касу підприємства, не зламуючи її, і зник у невідомому напрямку. Як за останню соломинку вхопилися за Нюру, але й вона розтанула у часі й просторі, перетворившись у заводських легендах на фатальну красуню з чарівних казок Шахерезади.
А цю казку розповів нам, студентам-вечірникам, у шістдесяті роки минулого століття староста групи – начальник цеху колись ґудзикового заводика, що доріс з часом до промислового флагмана Кіровограда. Переповідаємо її вслід Дню машинобудівника і ми у дещо метафоричній формі, щоб не пропала вона для поколінь, Підприємство не називаємо, аби не травмувати уяву його сьогоднішніх, теж ейфорично налаштованих працівників.

Леонід Багацький