СЕЛО І БУРЖУЇ. ЯК СТАЛІН ПОРОДИВ УКРАЇНСЬКУ ПОЛІТИЧНУ НАЦІЮ

Передумовою утворення нації є створення економічної спільності, остання ж формується виключно буржуазією

Хоча українці є одним з найчисленніших народів Європи, власну національну державу ми змогли створити тільки на вильоті ХХ ст. До того, правда, була коротка і яскрава історія Української держави, ЗУНР і УНР, але ці проекти завершилися провалом: спроба створення національної держави при повній відсутності політичної нації була приречена на невдачу.

Нації на базі етносів і народностей почали формуватися з кінця XVIII ст., А в XIX ст. цей процес став лавиноподібним. Необхідною передумовою націотворення є створення економічної спільності, остання ж формується виключно буржуазією. При цьому під буржуазією маються на увазі не тільки володарі капіталів і засобів виробництва, а й жителі міст в цілому. Навіть саме поняття “буржуазія” походить від слова “бург” – місто, а “буржуа” спочатку означало “міщанин”.

Чужі в місті

З українською буржуазією (у всіх сенсах) у нас не склалося. Навіть на початку ХХ ст. її практично не було. Як, власне, не було самого поняття “українське місто”. Але говорити про те, що українці не зуміли створити власну міське середовище, не варто. До середини XVII ст. урбанізація в Україні була цілком собі на західноєвропейському рівні, а кількість міст і міського населення постійно зростала.

Тільки протягом другої половини XVI – першої половини XVII ст. були засновані десятки нових міст і сотні містечок, в тому числі такі, як Кременчук, Гадяч, Фастів, Миргород, Конотоп, Умань. До середини XVII ст. на території сучасної України налічувалося близько тисячі міст і містечок, де проживало понад 20% населення. Що особливо важливо: основну масу міщан складали саме українці.

Ситуація кардинально змінилася після Хмельниччини. “Козацькі війни”, під час яких території по кілька разів переходили з рук в руки, практично повністю знищили міське життя (часто разом з городянами). Потім прийшли Руїна і турки на Поділлі … Більшість раніше процвітали міст деградували до стану зубожілих сіл.

Міська життя на Правобережній Україні стала активно відновлюватися тільки на початку XVIII в. З огляду на, що велика частина міст і містечок були власністю магнатів, перед останніми встала складна проблема: де взяти людей? Залучення місцевих селян навіть не розглядалося – на спорожнілих землях і без того не було кому працювати. Міста почали масово заселяти прийшлі євреї і поляки.

Не менш сумною була ситуація і на території Лівобережжя, населення якого значно скоротилося за часів Руїни, а пізніше – Північної війни. Крім того, проводиться Москвою і Петербургом політика аж ніяк не сприяла урбанізації.
Після скасування кріпосного права і з початком розвитку капіталізму в Російській імперії спостерігається вибухове зростання міського населення, в тому числі і на території України. Але останнім відбувалося переважно за рахунок міграції селян з “великоруських” губерній. Українські ж селяни в міста переселятися не поспішали. І справа не в національному характері або відсталості. Представники такого традиціоналістського стану, як селянство, просто так кардинально міняти своє життя не стануть. Тут потрібні вагомі причини.

Згадаймо хоча б Англію, країну, де першими почали індустріалізацію. Результат хліборобів там був примусовим і трапився після того, як великі землевласники зрозуміли, що пасовища для овець набагато вигідніше, ніж ріллі. Перед викинути зі своїх будинків пейзанами відкривалися три шляхи: завербуватися в армію або на флот, поплисти в Америку або поповнити ряди робітників мануфактур.

Українські селяни на своїх чорноземах відчували себе якщо не добре, то цілком терпимо. А ось в Нечорнозем’я, де недорід і голод траплялися чи не кожні три-чотири роки, ситуація була ахової. Крім того, з огляду на обмеженість придатної для обробки землі, там утворилося досить багато “зайвих людей”, які і поповнювали ряди пролетаріату.

У результаті до початку ХХ ст. в Україні 75% шахтарів і 70% металургів були вихідцями з великоросійських губерній. Навіть на цукрових заводах Поділля росіяни становили майже половину працівників.

Згідно з переписом 1897-го тільки 9,39% жителів Одеси, найбільшого на той час міста України, були етнічними українцями. У Києві українців налічувалося цілих 22,2% (в 1917-му – вже 16,4%), а в містах і містечках Правобережної України від 60 до 80% населення становили євреї.

Згідно з тією ж перепису у всіх “малоросійських” губерніях налічувалося 127 тис. Працівників розумової праці. З них менше третини – українці. Тобто всього близько 40 тис. Переважно зросійщених інженерів, вчителів та інших інтелігентів на весь багатомільйонний народ.

На жаль, але до початку ХХ ст. українська буржуазія, як і українське місто, була відсутня як клас. Терещенки, Ханенки та навіть українофільства Алчевські погоди не робили.
Існуючий в той час клас власників визначав свої політико-економічні інтереси виключно в російському загальноімперському руслі. Але саме через суперечності між економічними інтересами місцевої та імперської еліт починалися всі війни за незалежність. Навіть тоді, коли повністю був відсутній фактор етнічного, мовного або релігійного гноблення, як це мало місце в північноамериканських колоніях Британської імперії.

Міста для навколишнього їх українського моря залишалися чужими, незрозумілими і навіть в якійсь мірі ворожими островами. Дивно, але заражені модними соціалістичними ідеями лідери українського руху навіть пишалися цією “безбуржуазності”. Володимир Винниченко у своїй книзі “Відродження нації”, зокрема, писав: “Ми весь час казали всім, что ми – нація робітніків и селян. У наших Універсалах, відозвах, промова Скрізь ми підкреслювалі, что ми Робітниче-селянська нація, что буржуазії в нас національно-свідомої немає … “

Від хлібороба до партійного чиновника

Але якщо немає національно-свідомої буржуазії, про яку тоді політичної нації і, тим більше, про національну державу можна вести мову? У цьому ключі дуже кумедним виглядає словосполучення “українські буржуазні націоналісти”.

Сільську України державницькі ідеї практично не хвилювали. Патріархальному селу було глибоко байдуже, де знаходиться уряд – в Москві, Відні чи Києві, і якого кольору прапор на управі або сільраді. Будь-яка влада була для села нескінченно далекій і чужій. Якщо щось і хвилювало селян, так це земельне питання.

А ось уявити собі, що сільських парубків турбували проблеми українського друкарства, вкрай складно – книги їх цікавили скоріше як сировину для самокруток.
Якщо проблеми культури кого і зачіпали, то виключно нечисленну українофільську інтелігенцію, зазвичай приходить в жах при ближчому знайомстві з реальними, а не вигаданими селянами.

Далі культурно-мовних проблем вимоги українських лідерів того часу не йшли. Більшість з них, за винятком нечисленних радикалів, навіть не мріяли про незалежну державу. Наприклад, вимоги Центральної Ради до Тимчасового уряду стосувалися виключно надання Україні автономії і розв’язання мовних і культурних проблем.

Проголошення повної незалежності стало лише актом самозбереження від хвилі котиться з півночі кривавого більшовицького терору, але ніяк не вимогою часу. Це нагадувало передчасні пологи небажаної дитини. Народ, який ще не встиг стати нацією в повному значенні цього слова, чи не відчував необхідності в власної державності, а тому не поспішав встати на її захист.

Корпус горезвісного Муравйова, який захопив Київ в січні 1918-го, налічував всього якихось сім тисяч багнетів. Мізер у порівнянні з 300 тис. Досвідчених фронтовиків, які присягнули на вірність Центральній Раді влітку 1917-го. Однак останні трохи помітингували і тут же розбіглися по своїх хатах.

Як це не парадоксально звучить, батьком української нації став товариш Сталін. Правда, неусвідомлено. Сталося це, коли “батько народів” розгорнув широку індустріалізацію. Протягом декількох років відстала аграрна околиця колишньої імперії перетворилася в індустріальний край. При цьому стрімке зростання міст відбувався вже за рахунок місцевих, чому активно сприяла “щаслива колгоспне життя” і кошмар Голодомору. Правда, просто так втекти в місто було неможливо – потрібно було на кабальних умовах завербуватися на “будівництва соціалізму”, праця на яких мало чим відрізнявся від каторги. До кінця тридцятих років етнічні українці становили вже 58% від міського населення УРСР.

Сталін інстинктивно відчував, що індустріалізація України несе загрозу цілісності “червоної імперії”. Тому прийняв ряд запобіжних заходів. У двадцяті роки Радянська влада надала можливості для широкого розвитку української культури. Це вилилося в феномен, згодом названий “розстріляним відродженням”. Що показово: в першу чергу знищувалися діячі літератури і мистецтва, які створювали українську міську культуру. Репресії майже не торкнулися апологетів соцреалізму і співаків “вишневому садочку”.

Знівелювавши українську культуру до сільської етнографічності, Сталін для більшої впевненості почав тотальну русифікацію українських міст. Це йому цілком вдалося, але, як бачимо, не допомогло.

Завдяки сталінської індустріалізації українці отримали головний фактор, необхідний для перетворення в націю – власну буржуазію. Буржуазію як в сенсі “буржуа-городянин”, так і в сенсі “власник засобів виробництва”.

Українська радянська буржуазія була кілька специфічної – юридично все належало народу, тобто державі. Незважаючи на це, за своїм соціальним статусом і світосприйняттям створена Сталіним прошарок виробничників-управлінців мало чим відрізнялася від класичної західної буржуазії. Близькою за духом до буржуазії стала і партійно-радянська номенклатура, інтелігенція і навіть високопрофесійні робітники.

Однак поки був живий “батько народів”, свіжоспечена українська радянська буржуазія ні в якій мірі ще не могла впливати на хід суспільних процесів. Втім, вона себе і не усвідомлювала ще як щось окреме.

Ситуація почала змінюватися з початком хрущовської відлиги, а особливо за часів пізнього Брежнєва. Тоді ж в середовищі української номенклатури почалися майже непомітні і навіть неусвідомлені процеси кристалізації власних інтересів, відмінних від загальносоюзних. Постійна потреба оглядатися на Москву, неможливість зробити жодного кроку без узгодження, принизливе “вибивання” фондів і навіть пішли “в центр” власних же коштів діяли на нерви українським керівникам усіх рівнів.

З початком перебудови і введення госпрозрахунку процес формування власних політико-економічних інтересів стало лавиноподібним. Якщо раніше московські чиновники лише псували нервові клітини, то тепер вони били по кишені. Думка, що Україна повинна бути незалежною, стала провідною у всіх верствах населення.
Втім, радянська квазібуржуазія (в основному компрадорська по суті) могла породити виключно квазінацію і, відповідно, квазідержава. Довгий час Україна так і залишалася перефарбованій в синьо-жовті кольори формою існування УРСР.

Повноцінна вітчизняна національно орієнтована буржуазія – малі та середні підприємці, фермери, айтішники та інші – сформувалася тільки в останні два десятиліття. Саме вона була ядром обох Майданів, і саме вона йшла в добробати і волонтери. Так що сьогодні про українську націю нарешті можна говорити без приставки “квазі”.

Дмитро ПОЛЮХОВИЧ
журналіст