Історія Кропивницького: будинок Заславського і домисли навколо нього

Кілька поколінь городян Кропивницького пам’ятають цегляний триповерховий, так званий, «будинок Заславського». Він займав простір над Інгулом між колишньою Невською вулицею і колишнім Миколаївським проспектом. Потім вулиці відповідно  називалися Пашутінською, Компанійця, Пашутіна, а інша – Великою Перспективною, Карла Маркса, знову Перспективною. Так жага перейменувань ще за царизму в’їлася в містян. 
Фасад виходив на рундуки базарного майдану, і призначення будівлі полягало в обслуговуванні ринкових потреб. До приходу більшовиків на лицьовій стіні красувалась вивіска: «Торговый домъ Н.Й.Заславский и X.Р.Гиршбергъ». Це значило, що власником будинку і акціонером фірми числився єлисаветградський діяч Нахман-Гершко Заславський – нащадок купця 2-гільдії Йоська-Меїра, котрий мав трьох синів – Айзика, згаданого Нахмана та Шльому. Сім’я бізнесменів проживала на Невській (Пашутінській) вулиці. Як батько, так і сини, заробляли на життя торговими оборудками та здачею в оренду площ під магазини, готельні номери і для квартир наймачам. Словом, звичайний прибутковий будинок їм був украй потрібний. Шльома мав окремий магазин на Перспективній, а торгівля Нахмана-Гершка та Айзика знаходилася у домі, про який мова.
Краєзнавці переконують, ніби замовником цього «лігва Меркурія» був не хтось із згаданих Заславських, а якийсь інший Шмуль Заславський. Виконавцем – архітектор Хацкель Лішневський. Ми не намагаємось довести щось інше, лише стверджуємо, що на той час, на зльоті ХІХ століття, єврейство півдня України вже сформувало свій стартовий капітал і витворило свою творчу еліту. Адже умови сприяли тому – незадовго перед цим край переживав небувалий підйом виробництва зерна. А сини Ізраїлеві завжди знали толк в круговерті «гроші-товар-гроші».
Картинки по запросу будинок заславського
Отже, перший поверх корпусу віддано під магазини різного штибу, побутові майстерні та склади. На другому містився сервіс для поселення приїжджих. Хоча слово «сервіс» тут не зовсім доречне. А третій поверх прийняв не найбагатших квартиронаймачів. Усі приміщення заради максимальної вигоди були дуже компактними, з мінімумом необхідного для функціонування. Розміщення будинку серед базару не додавало комфорту нікому, хіба що торгашам. Залюдненість була фантастична. Особливо в радянські часи, коли кількість міського населення значно збільшилася, а за річкою збудували автовокзал, від якого базар, власне, й починався. Юрби селян добиралися сюди спродатися і скупитися не де-небудь, а «в городі». Навколо кишіли численні закусочні, рюмочні, пивні точки. Жваво торгувалося з пересувних візків газованою водою і морозивом. Снували гурти циганів. Тут же діяв фанерний тир, а влітку – прокат човнів на Інгулі. Та що розповідати? Подивіться фільм зі славною трійкою Віцина, Нікуліна та Моргунова («Спеши, торопись, покупай живопись!»).
Навколо магазину-готелю-офісу Заславського останнім часом накопичилося хтозна-скільки міфічних подробиць з претензіями на достовірність. Наприклад, один краєзнавець пише:
«Хто б не приходив побазарювати на центральному ринку, аж ніяк не міг обминути цей нашпигований комірчинами, ларками, майстернями будинок. У них працювали ремісники – майстри на всі руки. Тут можна було придбати голку, колесо до велосипеда, лезо для бритви, відро, діжку, лопату. Балакучий єврей-лудильник блискуче запаяє вам каструлю, швець підіб’є каблука чи пришиє ґудзика».
З цим можна погодитись. Але його твердження: «…бакалія і гастрономія магазину була наскільки різноманітна, що ходити за покупками у інші магазини просто не було потреби. М’ясо, ковбаси, риба усіх сортів з усіх морів світу, консерви, чорна ікра, бита птиця і кролі, борошно-крупи, овочі і фрукти від огірка до мандарина так і притягували до себе», – виглядає красивою метафорою. І ми розуміємо людей, дитинство котрих припало у війну і нелегкі повоєнні часи – їх вражало навіть відносне благополуччя шістдесятих-сімдесятих років.
Насправді тут можна було знайти огірки тільки квашені; сало, обваляне в червоному і чорному перці, аби не видно було, якого воно віку; з круп про мюслі, булгур, різновиди сочевиці та багато чого іншого ніхто й не чув (тут доречно згадати про ажіотаж із сурогатною крупою саго та морською капустою, побаченими вперше наприкінці радянського періоду).
З рибою маємо те ж саме. А ось інший краєзнавець, щоб затьмарити оповідь першого, навіть наповнив прилавки магазину французькими винами й коньяками!
Можливо при царизмі чи при НЕПі такий асортимент тут і мався – не знаю, не бачив. Але ж згадані краєзнавці, один на десять років старший, а інший на стільки ж молодший від автора цих рядків, погодьтеся, теж не могли вкурити фіміаму від «золотого віку» Єлисаветграда або непманівського Зінов’євська! А ще, пам’ятається, як з частих відряджень самому доводилося привозити харчі, не обов’язково делікатеси, яких не дістати в нашому «розі достатку», де ніби «було все».
Картинки по запросу будинок заславського
Щоправда, так звані спекулянти, що днювали й ночували побіля знаменитих київських «Євбазу» й «Бесарабки» та одеського «Привозу», при нагоді заходячи у будинок Заславських, були певні, що й тут у підсобках, і тільки в них, знайдуть багато цікавого для себе. Але ясно, що жартівлива згадка про можливість купити тут атомну бомбу була явно надуманою. Зброя, наркотики, валюта  із-за дуже незручних статтей Карного Кодексу СРСР, не вписувалися в профіль даного «супермаркету». Для того, певно, існували інші торги й канали.
Отже спроба показати цей магазин таким собі «Єлисеєвським» кіровоградського зразка, побудована на піску домислів.
Лішневський на кінець ХІХ століття (у 1895-1901 роках був міським архітектором Єлисаветграда) уже набув визнання як майстер своєї справи. Він запропонував замовникам проект, що відповідав їхнім запитам, оскільки Заславські орієнтувалися на біднішу публіку. Цих можна було ущемити в розкоші, але все одно взяти непогані гроші. До того ж, Лішневський та інші архітектори вже майже повністю забезпечили імпозантними особняками заможних містян, а основна маса населення ще не була охоплена житловим благополуччям.
Зовні «будинок на базарі» був щедро удекорований ахітектурними оздобами, витриманий в еклетичному плані. Себто, з використанням елементів різних стилів, від псевдоруських віянь до модерну, неокласицизму і неоренесансу. Пілястри великої будівлі прикрашалися ліпними рострами доричного ордера, а здвоєні вікна – зображеннями лев’ячих голів, які обивателі чомусь вважали символами сімейного щастя. Широкі ж аркові вікна першого поверху служили вітринами. На чільних стінах випиналось кілька символічних балкончиків з ажурними кованими перилами. З двору балкони були суцільні й швидше утилітарні, ніж декоративні. Споруда мала П-подібний асиметричний план, де крило вздовж Пашутінської вулиці було коротшим і з простішим декором. На торці більшого крила, від Інгулу, аж до 70-их років минулого століття видно було напис «Елисаветградская трудовая артель» та давніші напівстерті рекламні тексти. Очевидно, данина різним періодам соціального статусу торгового центру.
Похожее изображение
Безумовно, між старих дрібних базарних крамниць-халуп, характерних для єврейських гешефтових містечок, нова будівля виглядала дуже й дуже пристойно, притягувала увагу, виділяючись своєю монументальністю. Але це на тлі нашого провінційного міста. Бо той же Лішневський, працюючи вже в Петербурзі, звів десятки прямо-таки видатних споруд. Особливо йому вдавалися прибуткові будинки, проти яких наш губиться, як сирота-старченя на новорічному карнавалі. Та й після революції митець не стушувався. Тоді він проявив себе в проектуванні архітектурно першокласних загальноосвітніх шкіл. Ось так розмірковуючи та порівнюючи, ловиш себе на крамольній думці: а що, коли це місцеве чудо збудовано не за проектом  Лішневського? Адже еклетичний підхід широко використовувався всіма тодішніми творцями «кам’яної музики». У тому наборі стандартних елементів та деталей нелегко виділити індивідуальні риси окремих зодчих. Мабуть тому сьогодні знавці старовини приписують авторство міських перлин, ну, там особняків Вайсенберга і Мейтуса, водолікарні Гольденберга, різним архітекторам. Між ними, й Лішневському. За відсутністю фактажу, що пролив би світло, дослідники віддають данину власним уподобанням.  І ще сумнів: невже майстер такого рівня, як Лішневський брутально схалтурив, розмістивши той будинок так близько від вулиці – він справді таки аж нависав над Великою Перспективною та старим мостом?!
Ще один краєзнавець розповідає про легендарний будинок:
– Його спорудив відомий купець. Нижній поверх здавався в оренду, і коли коштами від цієї оренди Заславський відшкодував свої витрати на спорудження будинку, він віддав цей поверх в оренду місту з умовою, що кошти від неї йтимуть на ремонт навчальних закладів і допомогу бідним студентам. Цей будинок був окрасою міста, своєрідною домінантою Великої Перспективної. «Помирав» він з муками: його тричі пробували підірвати, доки таки не домоглися свого. Це, безумовно, велика втрата для міста, котре відзначалося ансамблевістю своєї архітектури.
Не будемо з’ясовувати, яким це гоям-студентам допомагав меценат Заславський і де помітна в місті ансамблевість архітектури. Скажемо тільки, дивлячись в офіційні документи, що загинув цегляний страждалець з першої ж закладки вибухівки.
А четвертий ретроспектант переконує, що побудований на плавуні об’єкт ніби стояв, як у Венеції, на палях з модрини, перевернутих комлем догори. Мав прекрасну гідроізоляцію: від фундаменту стіни відділялися свинцевою прокладкою у 2-3 міліметри, а периметр і дно котловану, викопаного засушливого літа, вимощені лантухами з борошном. Цим перекрили доступ грунтовим водам. Стіни, кладені на яєчному білку, були настільки міцними, що його довелося у 1976 році при спорудженні УТО «Кіровоград» підривати фахівцям гранкар’єру.
Питається, чому в 1900 році Айзик Заславський просив дозволу міської управи на цементування кам’яної зовнішньої стіни будинку, яка виходила до Інгулу, а також на укладку стічних труб з підвалу будинку в річку? Чому згадані палі не ставились під масивним «царським палацом», під готелем «Пасаж» (Художній музей), що теж на плавуні і потерпають від підтоплення? І хто поїв гоголі-моголі з маси напіввикористаних для будівництва яєць? Невже знову бідні студенти? Чи курсанти ЄКУ? Ау, історики, обізвіться!
На початку сімдесятих років у цій «домінанті» ніхто вже не проживав, і тільки школярі-екстремали із найближчої тоді с/ш №10 шукали пригод у пустих закапелках порожняка та придумували неймовірні історії для скрашення свого буденного існування. Видно, ця традиція не вмерла й сьогодні.
Леонід БАГАЦЬКИЙ