Повалити режим Путіна. Скільки росіян повинні вийти на вулиці?

Першим найважливішим чинником, що робить ненасильницькі протести неефективним інструментом у політичній боротьбі в Росії, є характер нинішнього кремлівського режиму

У світлі вибуху громадського інтересу до (не)ефективності протестних акцій у російському публічному просторі з’явилися посилання на так зване «правило3,5%», «виявлене» шість років тому тодішнім професором Стенфордського і Денверського, а нині Гарвардського університету, Ерікою Ченовет. Згідно з цим «правилом», трьох з половиною відсотків населення, що бере участь у кампанії громадянської непокори, достатньо для повалення авторитарного режиму.

На превеликий жаль взагалі й особливо для громадян, які виступають проти авторитаризму, в тому числі які жертвують у цій боротьбі своїми здоров’ям, свободою, життям, це твердження Ченовет є цинічним обманом. Такого «правила» не існує. Воно являє собою ідеологічну вигадку, породжену неякісною роботою, заснованою на сфальсифікованих даних.

«Магічна цифра»?

[…] Інформація про це правило в російськомовному просторі з’явилася, можливо, з перекладу статті журналіста Бі-Бі-Сі Девіда Робсона.

«Разом з Марією Стефан з Міжнародного центру досліджень ненасильницьких конфліктів (ICNC), Ченовет ретельно вивчила всі наявні дані про громадянський опір і соціальні рухи з 1900-го по 2006 рік. Протест вважався успішним, якщо він досягав своєї мети протягом року і безпосередньо в результаті своєї діяльності.

Такого «правила» не існує

Вивчивши історію сотень революцій, що відбулися в різних країнах за останні 100 років, дослідниця прийшла до висновку, що мирні протести вдвічі частіше досягають своєї мети. І хоча точна динаміка залежить від багатьох факторів, як з’ясувала Ченовет, для серйозних політичних змін потрібна активна участь близько 3,5% населення.

Як тільки кількість учасників сягає 3,5% всього населення, успіх протесту стає неминучим. «Жодна політична кампанія, яка досягла цих магічних 3,5% учасників на своєму піку, не програла», — зазначає Ченовет “. […]

Цього правила не існує

Перевірити це твердження просто. […] Одним з найбільш яскравих прикладів масових ненасильницьких протестів сьогодення є рух громадянського опору у Венесуелі, що ставить собі за мету відставку диктатора Ніколаса Мадуро і проведення в країні вільних чесних виборів. Кампанія протестів почалася 12 лютого 2014 року — до сьогоднішнього дня вона триває вже майже 5 з половиною років.

У демонстраціях протесту в столиці країни Каракасі на початку 2019 року щодня брало участь до мільйона осіб. При населенні Каракаса в 2 мільйони (а з передмістями 3) кількість протестувальиків становила від третини до половини населення міста. При населенні всієї країни приблизно у 28 мільйонів кількість демонстрантів перевищувала 3,5%. За два роки до цього в Каракасі брало участь 2,5 мільйона, що становило понад 80% населення міста, або 9% всього населення країни. Які результати цих, прямо скажемо, зовсім безпрецедентних — за масштабами не тільки Венесуели, а й усього світу — ненасильницьких протестів?

Незважаючи на те, що не просто 3,5%, а більше 80% венесуельців ненавидить диктатора, а значна частина з них самовіддано бере участь у масових акціях протесту, режим Мадуро як і раніше залишається при владі. У той же час ціна ненасильницького опору для громадян виявляється колосальною. У 2014 році поліція і армія вбили 43 осіб, у 2017 році — 164, у 2018 році, за даними ООН — 5287. За останні 18 місяців, за даними доповіді ООН, режим Мадуро вбив майже 7 тисяч осіб. Незалежні групи говорять, що насправді кількість вбитих досягає 9 тисяч.

Таким чином ані 3,5%, ані 9%, ані навіть понад 20% населення країни, які беруть активну участь у кампанії громадянської непокори, не виявляється достатнім для повалення групи мерзотників, які перебувають в абсолютній меншості.

Звідки взялося фальшиве «правило 3,5%»?

[…] Для кращого розуміння того, як таке виявилося взагалі можливим, корисно поглянути на ту саму базу даних, на основі якої була написана книга «Why Civil Resistance Works», і яку настільки пафосно представляла і сама професор Ченовет, і британський журналіст, який написав про неї хвалебну рецензію.

Дані фальсифікують чимале число подій сучасної історії. Наприклад, з неї нібито випливає, що:

— «партизанський рух у Білорусі в 1945 році (!) не зміг вигнати з неї нацистських окупантів»;

— марш радянських військ на Варшаву 19 жовтня 1956 року розгорнув польську «відлигу» відповідно до «побажань СРСР», незважаючи на те, що всупереч радянському військовому тиску першим секретарем ЦК ПОРП 21 жовтня 1956 року було обрано саме Владислава Гомулку, а програма лібералізації була здійснена ним після обрання;

— кінець «хунти чорних полковників» у Греції в 1974 році відбувся не в результаті власного рішення її керівництва запросити цивільного прем’єра і передати йому виконавчу владу, а через те, що «протестувальники успішно повалили військовий уряд і привели прем’єр-міністра Караманліса до влади»;

— військовий заколот 27-28 квітня 1978 року в Афганістані з обстрілом з танків президентського палацу й урядових будівель, вбивством президента і всієї його родини названий «успіхом протестувальників з вигнанню уряду» і включений, звісно, в розділ «ненасильницький опір»;

— палестинська інтифада 1987-1993 років, в ході якої було вбито 277 ізраїльтян і 1962 палестинця, є прикладом «ненасильницького опору»;

— кінець режиму Піночета в Чилі в 1989-90 роках стався не в результаті власних рішень генерала про розробку і прийняття нової конституції країни, проведенні чесного референдуму про довіру собі, визнання ним негативних результатів цього референдуму, організації вільних президентських виборів без своєї участі та передачі влади цивільному уряду, а через те, що нібито «продемократичний рух виштовхнув Піночета з влади»;

— кінець комуністичних режимів у НДР, Чехословаччині, Болгарії в 1989 році представлений виключно як результат «національних продемократичних рухів, що успішно повалили комуністичні режими», а не як результат «позитивної зовнішньої інтервенції» з боку керівництва СРСР (Горбачова),однією рукою — за допомогою КДБ і місцевих спецслужб, що підігрівали демократичні рухи в цих країнах, а іншою — відмовляючи своїм сателітам у військовій допомозі і вимагаючи заміни старого консервативного керівництва на нове; […]

— незалежність 14 республік СРСР — від Естонії до Киргизстану, причому в 1989 році (!), була досягнута ними нібито в результаті масових демократичних рухів, а не в результаті насамперед свідомого рішення російського керівництва спочатку — визнати незалежність країн Балтії та України, а потім і розпустити СРСР, що залишився.

Слід зауважити, що книга, написана Ченовет спільно з Марією Стефан на основі матеріалів цієї бази даних, була удостоєна багатьох премій, а Guardian назвали її «книгою року» в 2011 році.

Деякі висновки

Які висновки варто було б отримати з цього епізоду російським громадянам?

Перший. Жоден новий ідеологічний продукт, в тому числі з Заходу, ні в якому разі не можна сприймати некритично. Необхідно розбиратися в тому, що саме, як і чому пропонує той чи інший автор. Історичний приклад Карла Маркса та його теорії, жертвою якого поряд з низкою інших країн стала і Росія, повинен залишитися суворим нагадуванням про масштаби можливих наслідків некритичного імпорту помилкових ідей.

Другий. Фундаментальне нерозуміння механізмів, технологій, інструментів, застосування яких тільки і здатне привести до позбавлення вітчизни від жорсткого авторитарного режиму, характерне не тільки для хороших, щирих, симпатичних, але трохи наївних російських громадян, що як беруть участь в неефективних протестах, так і відстоюють їх продовження. Таке, скажімо м’яко, фундаментальне нерозуміння поширюється також і на деяких малограмотних професорів Гарвардського університету.

Третій. Практичне застосування рекомендацій, які базуються на неправдивих ідеях, може призвести до важких наслідків, в тому числі загибелі значної частини гідних людей.

Четвертий. Першим найважливішим чинником, що робить ненасильницькі протести неефективним інструментом у політичній боротьбі в Росії, є характер нинішнього кремлівського режиму — жорстко авторитарний. Випадків перемог над такими режимами ненасильницькими методами, за винятком Тунісу в 2011 році і декількох граничних випадків, немає. […]

 

Андрій Ілларіонов

Російський економіст, екс-радник Володимира Путіна

Текст опубліковано здозволу автора

Оригінал