facebook
СУРМА

Від Мазепи до Порошенка: як росла армія українських чиновників

Провокатори перевернули і підпалили намет кандидата Поворознюка в Олександрії

20/07/2019 admin 0

У місті Олександрія Кіровоградської області в п’ятницю, 19 липня, невідомі зловмисники перевернули і підпалили агітаційний намет кандидата в депутати по 103 мажоритарному округу Олександра Поворознюка. […]

300 років тому їх було лише 2 тисячі, сьогодні – 1,24 мільйона

Безцеремонність і нахрап, з якими президент Зеленський поїхав розбиратися з чиновниками на місцях, викликали неприйняття хіба що у меншості. Решта з задоволенням подивилися «звідки у вас iPhone?» І «Та йди вже, господи», а тепер з нетерпінням чекають наступних шоу.

Більшість українців традиційно не люблять чиновників, і на це є чимало причин.Але ось парадокс, при цьому багато хто з нас самі не проти отримати якусь хорошу, бажано «хлібну» посаду, і поповнити собою ряди стрімко зростаючої армії державних службовців. А вони дійсно «розпухає», як на дріжджах, при цьому буквально пожираючи українську державу. Ну а що ви хотіли – до бюджету найбіднішої країни Європи присмокталися понад мільйон «захребетників»!

Щоб у вас не склалося враження, ніби ми марно обзиває людей, зайнятих важливими державними справами, давайте звернемося до фактів. Які і допоможуть нам зрозуміти, чому ж «любов» народу до чиновників зростає з року в рік.

У «Славетні Козацькі часи» автономії Війська Запорозького та Гетьманщини (1654-1710) чиновників як таких на Лівобережній Україні просто не існувало. Ряд бюрократичних функцій виконували писарі і скарбники (генеральний, полкові) і їх помічники, яких набиралося максимум кілька сотень людей, і духовні дяки, які вносили записи в книги хрещень-вінчань-відправ. Власне, і бюрократії тоді було небагато, безліч людей за все своє життя не бачили в очі жодного документа, і навіть не мали особливої ​​необхідності бути грамотними (адже крім Біблії читати було просто нічого).

На Правобережжі, що залишився в складі Речі Посполитої, їх було трохи більше: за рахунок влади численних містечок і королівських чиновників. Але навіть у Львові їх налічувалося всього кілька десятків. Всього ж, за часів Мазепи, на землях майбутньої України (не рахуючи Криму і дикого степу) старанно працювали близько двох тисяч «проточіновніков», включно з тими, хто відав зборами податків і розпоряджався скарбницею.

Перші справжні чиновники з’явилися в Києві, Харкові та Полтаві лише в єлизаветинський часи (40-50 роки XVIII століття). Власне, тоді і з’явилося саме це слово. Однак під «чином» тоді розуміли не обіймає посади, а місце в «Табелі про ранги» Російської імперії – визначало ієрархію влади аж до 1917 року. Цивільний чин починався з колезького реєстратора (аналог військового чину прапорщика), це був самий дрібний чиновник – і все ж не рядовий бюрократ. Отримання такого чину було важливою подією в житті молодого міщанина чи сина священиків.

Справа в тому, що нижче чиновників (власників чинів) стояли «безрідні» канцелярські служителі: переписувачі, каліграфи, посильні і інші службовці, які не мали права «дії». А під «дією» (діловодством) малося на увазі, мінімум, заповнення офіційних документів – наприклад, реєстраційних книг. Через це нерідко виникали перші бюрократична тяганина. Наприклад, прохач або посильний приносив в «присутствене місце» лист, але там в цей час не було нікого з чиновників, тільки канцеляристи – які не мали права прийняти лист (для цього було потрібно запис в книгу реєстрацій). І доводилося часом годинами очікувати кудись запропастився колезького реєстратора або провінційного секретаря, дивлячись на нудьгуючі морди переписувачів.

Втім, навіть прості канцеляристи, часом, вибивалися в великі люди – якщо мали належної кмітливістю і широкими зв’язками. Відомі навіть кілька випадків, коли вони купували собі села з кріпаками, хоча це було незаконно (право особистого володіння землею і душами мали тільки власники чинів).

У Катерининської епоху (60-90 роки XVIII століття) чиновництво Російської імперії якісно змінилося. По-перше, після отримання «дворянської вольності», що звільняє від обов’язкової військової служби, маса благородних телепнів подалася в чиновники. По-друге, після надання дворянства всім малоросійським старшинам (включаючи сотників і осавулів), ряди володарів «блакитної крові» різко зросли. Все це призвело до чисельного росту чиновників: до 1796 року у всій імперії їх було вже 15 з половиною тисяч, плюс на держслужбі працювали ще 4,8 тисячі канцеляристів. При цьому до половини всіх чиновників жили і працювали (або вдавали, що працювали) в Санкт-Петербурзі, в його незліченних столичних міністерствах і відомствах.

У Малоросії тоді працювали близько 3 тисяч чиновників – в основному, в центрах намісництв і в споруджуваних містах майбутнього Південного Сходу. Всупереч чуткам, більшість з них були зовсім не «москалями». Так, серед 30 вищих чиновників Київського намісництва 17 були українцями, двоє німцями і один сербом. На рівні повітової влади українців-чиновників було 90-95%, а серед канцелярських службовців і все 100% (тому що євреїв тоді на держслужбу не брали).

Ще приблизно до двох тисяч чиновників працювали на українських землях Речі Посполитої – разом маємо п’ять тисяч і чиновників (і дві тисячі канцелярських працівників) на 8 мільйонів населення. Тобто в кінці XVIII століття один трудівник пера припадав на 1100-1200 роботяг з сошкою. І адже країна розвивалася: відвойовувала нові території, будувала міста і порти, розорювали цілинний степ!

Государ Павло Петрович спробував навести серед чиновників хоч якийсь порядок. Їх чисельність скоротили до 13,7 тисяч, і з них почали вимагати докази того, що вони дійсно працюють, а не п’ють чай з бубликами. Хотіли як краще, а вийшло як завжди: це рішення імператора було воістину фатальним. Справа в тому, що з цього моменту обсяг виконаної чиновниками роботи підраховується за кількістю списаних ними паперів. І вони почали працювати по стахановськи, розвівши жахливу бюрократію. Кожен крок, кожен чих записували до реєстраційних книги і звіти, на кожне рішення виписували стопку дозвільних і тих, хто схвалює документів – які теж реєстрували, копіювали і архівували.

Ось так, забарикадувавшись за стосами паперів, російське чиновництво увійшло в XIX століття. До 1850-му році число чиновників перевалило за 70 тисяч, а канцеляристів за 30 тисяч (для порівняння, армійських і морських офіцерів було всього 42 тисячі). Але це в цілому на імперію, а ось в українських губерніях один одному кланялися 11 тисяч чиновників, вигукуючи на 5 тисяч канцелярських працівників.

В Галичині, що потрапила після поділу Польщі під владу австрійської корони, чиновників на душу населення було ще більше, оскільки Європа вже тоді відрізнялася розгулом бюрократичного бумагомараніе. Для порівняння, в середині XIX століття в Австрійській імперії було 280 тисяч чиновників, а у Франції 0,54 мільйона!

«Демографічний вибух» чиновництва стався на рубежі XX століття. З 435 тисячі осіб, що знаходилися в Російській імперії на «казенної службі», 110 тисяч були чиновниками і канцеляристами, а в 1913 році їх число збільшилося до 252 тисяч.Але, підкреслимо, це на всю величезну 170-мільйонну імперію! Сьогодні можна тільки дивуватися тому, як, наприклад, збором всіх податків, від Варшави до Петропавловська, тоді розповідали всього-на-всього 2500 податкових чиновників і 1300 з молодших помічників. Сьогодні ж тільки в центральному офісі УКРІНФОРМ України працюють півтори тисячі чоловік, а всього в країні близько 40 тисяч податківців!

Втім, нечисленної тоді були і російська поліція – 64 тисячі городових і урядників на всю імперію (сьогодні тільки в МВС України служить 220 тисяч), і Жандармський корпус з 11 000 офіцерами і солдатами (чисельність СБУ за 27 тисяч). У Києві тоді працювали 194 поліцейських, в Харкові 203, в Ростові 57. А коли імператор Олександр III в 1892 році відвідував Самару, то натовп народу утримували всього … двоє городових (їх урядник стояв серед місцевих чиновників, які вітали государя). Більше в місті поліції не було! І адже розгулу злочинності не було теж, ось чудеса!

Радянська влада, дарма що регулярно висміювала бюрократизм в карикатурах «Крокодила» та «Перця», збільшила чисельність чиновницької армії на порядок.Якщо в 20-х роках в численних радянських структурах працювали 2,23 мільйона держслужбовців (кожен четвертий – чиновник), то за часів Брежнєва вже 10,8 мільйонів, з яких в апаратах управління 2,03 мільйона (не рахуючи партійних керівників). І чим більше ставало бюрократів, тим гірше розвивалася країна.

Здавалося, що після розпаду СРСР і переходу на прагматичний «ринковий курс», число нікому непотрібних бюрократів різко зменшиться. Але вийшло рівно навпаки: керуючі державою чиновники почали створювати нові «робочі місця» для своїх родичів і однокласників.

Свою незалежність Україна зустріла з населенням в 52 мільйони чоловік, якими управляли 170 тисяч чиновників. До 2010 року чисельність керуючого апарату досягла 300 тисяч, а ще через три роки 433 тисяч! Спочатку зростання йшло за рахунок збільшення штатів виконкомів, потім зростання таких відомств, як Податкова служба, Служба зайнятості, Фонд держмайна, прокуратури, всілякі інспекції. Після другого Майдану і масової «люстрації», втрати Криму і частини Донбасу армія українських чиновників скоротилася до 350 тисяч, але потім знову підросла до 370.

За твердженням експерта Діани Михайлової , це лише чисельність керівників і фахівців, разом же з сучасними «канцеляристами», секретарями та обслугою, армія українських чиновників досягає 1,24 мільйона! І це на 41 млн населення, тобто у нас по одному держслужбовцю на кожні 33 українців. Втім, світовий рекорд належить Китаю: там один чиновник доводиться на 19 осіб. Порівняємо з іншими країнами: в Росії один чиновник доводиться на 140 жителів, в Німеччині 1 на 163, в Литві 1 на 165, у Франції 1 на 190.

Ми лідируємо за кількістю прокурорів і суддів: 27 і 17, відповідно, на сто тисяч населення. Але цього здається мало, і ми створюємо все нові суди і нові різновиди прокуратур, збільшуючи їх штати. Тим часом німці прекрасно обходяться п’ятьма прокурорами на 100 тисяч жителів – і у них там з законом повний порядок! А в сутяжницькі Америці з усіма справами прекрасно справляються 7 суддів на 100 тисяч громадян.

За роки незалежності в Україні вчетверо зменшилася кількість науковців: з 313 до 78 тисяч, при цьому змінилося і їх якість – серед них менше фізиків і хіміків, але зате в рази більше «економістів». Популяція бухгалтерів взагалі виросла в геометричній пропорції, при цьому їх роботу контролює також розрослася армія фінансових інспекторів. Всі хочуть керувати, перевіряти, підраховувати – але ніхто не хоче робити і будувати!

Іван Пургин