Короткий вік міста Інгульська 

Тріумфальна арка Андрія Райковича

23/09/2019 admin 0

Коли у Гуглі набираєш запит «Фото арки», то завжди вигулькують лише тріумфальні… Реконструйовану арку під залізницею в Кропивницькому з новим другим тунелем для проїзду містяни […]

Деякі містяни “в штики” сприймають найменування міста, що не відповідає їхнім поняттям про його першоназву. Однак один з варіантів – Інгульськ – був уповні законним і виправданим.

Землі від Синюхи та Південного Бугу до Дніпра і далі на схід та південь аж до Чорного й Азовського морів і Дону на час Руїни (1657-1687) входили до володінь Війська Запорозького. Без огляду на тридцятилітнє сум’яття, або й навіть завдяки йому, людські маси шукали безпечніші притулки для проживання. Такою місциною бачилася й Кучмань – урочище у верхів’ях Інгулу. Про неї згадував Дмитро Яворницький у роботі про Івана Сірка. Локалізував же біля Нерубайського лісу, що належав до комплексу лісів, відомого під назвою Чорного Лісу, науковець Федір Петрунь. Як раз тут місцеві жителі затримали Дорошенкового посла до татар Івана Мазепу. Вони вже освоїли гардові рибні промисли біля острова Щучого на Інгулі.
Але наприкінці XVII століття долю їх, як і всієї України, вже самочинно вирішували Москва з Варшавою, уклавши в 1686 році Вічний мир між собою. Час показав, настільки «вічним» він був, але після нього для наших пращурів настали лихі дні. За тією угодою зруйновані міста Ржищів, Канів, Черкаси, Боровище, Воронків, Крилів, Чигирин та інші, а прилеглий край, як нейтральну смугу, залишено незаселеним.
Ось тоді й почалося широке московське нашестя. Поразка Карла XII і Мазепи під Полтавою поставила запорізьке козацтво в жорстокі умови вигнання із Запорожжя. Показово, що й Мазепа, за версією Миколи Костомарова, пробиваючись у турецькі володіння, форсував Інгул саме тут у Пісках. Після ганебного розгрому Петра І у Прутському поході 1711 року дещо полегшало і Правобережжя, так звані «Задніпрські місця», стало нічиїм, – туди ринула народна колонізація з лівобережних Миргородського й Полтавського полків Гетьманщини. Відновилася давня Крилівська сотня, від якої в тридцяті-сорокові роки відбрунькувалася Цибулівська, що простягла свої інтереси ще далі на захід. Це торкнулося лише півночі нинішньої Кропивниччини. Більшу ж її частину обійняла Бугогардівська паланка, найбільша з п’яти адміністративних одиниць Війська Запорозького. Запорожці мали 38 куренів – дрібних утворень, в яких вони й проживали. І якщо у січовому переліку є Кущівський, Кальниболоцький, Кисляківський та деякі інші курені, то це значить, що людський ресурс туди надходив якраз із меж нашої області.
Між козаками гетьманськими і запорозькиими тут не виникало жорстких територіальних спорів. Чорні часи навідалися після царського указу від 24 грудня 1751 року, коли почалося заселення краю закордонними вихідцями. Багатонаціональному конгломерату, названому Нова Сербія, надано такі привілеї, які й не снилися місцевим мешканцям. Мало того, уже обжиті нашим людом осередки силоміць відбиралися, щоб віддати пришлякам. Більших населених пунктів, підданих жорстокій кривді, виявилося за сорок. Майже всі вони одержали чужинські назви. А жителів, котрих поголовно лишили даху, набралося більше одинадцяти тисяч осіб. Їх власті виштовхнули далі на південь, аби засновували там, мов погорільці, нові господарства у зоні придуманого Новослобідського козачого полку. Ясно, що лихий чин відразу ж породив тотальний конфлікт. Аби протистояння на тлі Гайдамаччини не набуло некерованого розмаху, поряд з Новою Сербією у 1752 році закладено фортецю Святої Єлисавети. Можна дискутувати, чи захистила скривджених і умиротворила кривдників ця свята, але бездумну, адміністративно-територіальну псевдореформу вона породила. І реформаторський зуд не забарився.
Основні терени нинішньої області тоді входила до складу Новоросійської, Катеринославської, Вознесенської, Миколаївської, Херсонської губерній, що без ліку то народжувалися, то ліквідовувались, а губернські й повітові міста, як скажімо, Катеринослав на Новоросійськ (1797), або Крилів на Олександрію (1795) також часто перейменовувались. Потім їм повертали старі титли. За повіти вже й казати нічого – там без ста грамів не розібратися. Очевидно найясніший князь Потьомкін саме таким способом усе й погоджував. І що цікаво, тоді нікого не хвилювали першоназви. Мовляв, як корабель назвеш, так він і попливе – плавали завжди погано.
Упродовж цілого століття тривала імітація діяльності. Землі множили, ділили, додавали й віднімали: спочатку Нову Сербію розклали на полки і роти (гусарські і пандурські, жовті, чорні, козацькі та пікінерські). За указом 22 березня 1764 року Нова Сербія і Новослобідське козаче поселення дістали гучну назву Новоросійської губернії. Спочатку граф Петро Панін запропонував наректи «новодєл» Катериненською губернією, але на другому році свого правління Катерина ІІ ще тільки вживалася в нову роль і тому написала рішучий «відлуп»: «Называть Новороссийской губернией». У тому ж році новітня мініатюрна губернія перетворена в Єлизаветградську провінцію. А сама «губернія» перекочувала до Катеринослава. Полки як адміністративні одиниці швидко зникли, а з’явилися намісництва, області, губернії, провінції, повіти. Потім намісництва з провінціями й областями зникли також. А вінцем бурхливої метушні стало введення військових поселень, яке тільки одне чого варте!
У тих умовах спланованого хаосу непомітно притулилася цікава подробиця. Після ліквідації Запорозької Січі її землі, зібрані в три повіти: Слов’янський, Саксаганський та Інгульський, включені до Новоросійської губернії. Основними поселеннями третього з них, найцікавішого нам, були Інгульськ або Інгульський шанець, слободи Куцівка (Новгородка), Калинівка, Кривий Ріг. Тут залишається лише констатувати, що Інгульськ – це заснована ще у вересні 1755 року слобода Інгульська. Себто, теперішня Лелеківка. Помітьте, про Єлисаветград ще й згадки немає!
Спочатку в слободі обжилося 15 мешканців чоловічої статі. Певно, в кожного була сім’я. Тоді природно, що дворів у поселенні було приблизно стільки ж, скільки тут проживало чоловіків-господарів. Село стрімко заселялося, бо січневий перепис 1756 року зауважив уже 27 обійсть. Через рік їх стало 36. На перше січня 1759 року – 54. Словом, у початковий період щороку приростало по десятку новоселів із родинами.
Аж тут раптом відбувся демографічний вибух. На восьмому році існування (1763) в слободі зафіксовано аж 714 дворів! Це в сорок сім разів більше, ніж на початку поселення. За розрахунками їх повинно б бути приблизно з півтори сотні, – а тут таке! Що зіграло ключову роль у цьому незвичайному явищі – потрібно визначати шляхом прискіпливого вивчення тогочасних джерел, їх аналізу на загальному історичному тлі. Озлобила козацтво побудова на його землях імперської фортеці Святої Єлизавети. На 1763 рік вона зосередила за своїми валами 828 осіб війська. Видається, що стрімке перетворення слободи в Інгульський шанець, відбулося на військову противагу російському проникненню в глибину Бугогардівської паланки.
Тим часом посеред 1762 року двірцевим переворотом з фізичним усуненням Петра ІІІ, Катерина ІІ зі своєю хунтою захопила російський престол. Якщо за час короткого царювання її чоловіка започаткувалися певні політичні розкладки між його урядом і Запорожжям, то, звісно, Катеринин цинізм викликав у козаків тривогу, і скупчення їх було не випадковим явищем, а демонстрацією протесту новим порядкам. Не варто відкидати і гайдамацький радикальний фактор розквіту Інгульської слободи. Джерела свідчать, що в 60-70-ті роки не стихали напади місцевого люду на поселенців-чужинців: сербів, молдаван, росіян. З Єлисаветградської провінції гайдамаки тоді вивели до 6 тисяч осіб обох статей. Забрано до 2000 коней, понад 4000 великої рогатої худоби, 23 тисячі овець. А Інгульська слобода перетворилася в місце легалізації незаконних прибутків. Адже збитки Чорного, Жовтого, Молдавського, Єлисаветградського полків склали до 150 тисяч рублів, які нові власники в тутешньому ярмарковому центрі «відмивали». Утім, тим же займалися і в так званих “форштадті” та “ретраншементі” Єлисаветинської фортеці. Тут слід розуміти, що гайдамацький бунт 1768 року – Коліївщина – то «отвєтка», зумовлена грабунком корінного українського населення, зігнаного з ґрунтів при створенні Нової Сербії. Переляк перед протестним рухом був настільки великим, що в уряді тоді навіть розглядали проект переведення військ та лояльного населення з Єлисаветградської провінції на лівий берег Дніпра до Кременчука. Вояки повинні розсередитися у лівобережних полках, а купецтво осісти у містечках та при інших фортецях Новоросійської губернії або повернутися до Великоросії. Церкви розбиралися і переносилися туди ж. Всілякі канцелярії, казенне майно, службовці теж підпадали під тотальну евакуацію. Про це пише Наталка Полонська-Василенко у роботі «Заселення Південної України в половині XVIII ст. (1734-1775)». Територія поверталася Війську Запорозькому, а фортеця св.Єлисавети за проектом підлягала знесенню.
До внутрішніх кривд додалася ще війна зовнішня – Російсько-турецька 1768-1774 років, яка принесла краю великі втрати. Очевидець барон Тотт, австрієць на татарській службі, намалював страшну картину останнього татарського набігу під орудою хана Керим-Гірея взимку 1769 року. У Єлисаветградській провінції татари спалили 150 сіл і величезна димова хмара розповзлася на 20 миль аж до Синюхи. Татари вивели не менше 20 тисяч невільників. Не оминули плюндрування містечка Цибулів, Аджамка і Лелеківка.
Після придушення Коліївщини Катерина, щоб від гріха подалі, вирішила у 1783 році місто Інгульськ (саме так в документах!) перетворити в «приписной город», а замість нього повітовим центром визнати малесенький Кривий Ріг і повіт, відповідно, перейменувати в Криворізький. З тих причин «город Інгульськ» занепадає. На початок 1782 року, коли проведено ІV ревізію, у її списках значиться усього 187 мешканців обох статей (101 чоловік, 86 жінок). Родина козаків Лелек, фундаторів поселення, потрапляє під репресії і висилку за підтримку січових порядків та курсу кошового Петра Калнишевського.
Виходить, що впродовж десятиліть поряд з проросійським Єлисаветградським повітом на рівних крокував у майбутнє проукраїнський повіт – Лелеківський! Якби колесо фортуни крутнулося тоді трохи швидше або повільніше, то можливо б сьогодні ОДА знаходилася б десь біля школи №15, чи в районі закинутої тракторної бригади колишнього колгоспу імені Щорса, а не там, де тепер. Та обмежимось сказаним, не вдаючися у подібні роздуми. Хто ж не вірить написаному тут, нехай уважно читає академічне видання «Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII – первой половине ХІХ века (1719-1858 гг.)». Автор – Володимир Кабузан. Видавництво «Наука», Москва, 1976 рік. І згадану вище роботу Наталки Полонської-Василенко.

Леонід Багацький