Фортеця, де гармати мовчали, а списи ламають ще й досі

Витоки нашого міста завжди викликають великий інтерес. Так само і попереднє виникнення старовинної фортеця біля нього. На цьому тлі поглянемо на реалії того часу.

Почнемо здалеку. З XVII століття, коли у дельті Неви біля фортеці Нюенсканс існувало шведське місто Нюен.
Воно налічувало більше п’ятиста оподаткованих дворів, з чого виходить, що капітальних будинків малося ще більше, бо казенні споруди, житла дворян і духовенства податків не платили. Та й сам «двір» включав кілька капітальних будівель. У кількатисячному місті були дві лютеранські кірхи для шведської та фінської общин, православна церква. Навколо тулилося з десяток сіл та до півсотні хуторів. Інфраструктуру складали торгова гавань, ринок, кілька млинів, цегельні заводи, склади, ремісничі майстерні. Отже, вирази типу «на берегу пустынных волн», «бедный чёлн по ней стремился одиноко», «приют убогого чухонца», «финский рыболов, печальный пасынок природы» виглядають або грубим наклепом на тамтешнє населення і рівень його життя, або повною профанацією. Схиляємося до думки про свідомий наклеп, бо Олександр Сергійович Пушкін профаном не був. Але вперто ігнорував, що перший кам’яний будинок «града святаго Петра» складено з цегли стін варварського Нюена і ще давнішої Ландскрони.
Фортеця ж являла формою правильну п’ятикутну зірку, вписану в коло діаметром до 250 метрів. П’ять бастіонів, два равеліни, вали доповнювалися двома кронверками. Захист достатній, бо цитадель при впадінні Охти в Неву з трьох боків захищена ще й їх водами. Вали були насипними земляними. Ширина бастіонів досягала 60 метрів, протяжність куртин між ними – до 50 м, висота валів – 19 м, товщина – 12,5 м, ширина рову – 28 м. На валах встановлено 78 гармат великого калібру. Гарнізон складався з 600 чоловік і квартирував у місті.
Запитаєте, чому це автору заманулося оспівувати далекий давній Санкт-Петербург?
А ось чому.
У Кропивницькому останнім часом активізувалися ентузіасти-єлисаветинці, невпинно нагадуючи, що тутешня фортеця Св. Єлисавети є земляним унікальним, майже видатним, фортифікаційним пам’ятником. А сучасне використання комплекса не відповідає його історико-культурному значенню. Тобто шедевр треба берегти, як історичну пам’ять, більше, ніж зіницю ока! Це ніби єдина земляна кріпость в Європі, що збереглася.
Що ж ховається за благими намірами? Так і є, банальне невігластво.
По-перше, таких «унікальних» фортець у Європі, між ними і в Україні, було багато. І було б їх ще більше, якби, вийшовши з Єлисаветинської, Суворов не зруйнував Ізмаїльську, а Текелій – Запорозьку Січ. І вище описана Нюенсканс, яку росіяни звично перейменували у Нієншанц, мала втричі вищі та вдвічі товщі вали, ніж наша. У світі є твердині більші за площею та потужніші за озброєнням, але є й менші. Є чотирикутні, пентагони, гексагональні, як тутешня. Отож, православні, гріх брехати, що лише ми обладаємо чимось «єдиним і неповторним».
По-друге, таких фортець збереглося десятки. І треба сказати, щонайкраще. Не полінуйтеся набрати в Інтернеті хоча б Альмейда, Буртанж, Горьокаку, Наарден, Алба-Юлія. Усі вони заселені, доглянуті, святкові. А ось на Дону, поблизу станиці Старочеркаської, пнулась фортеця Святої Анни, закладена за указом імператриці Анни Іоанівни в 1730 році. Сьогодні про цю «рідну сестру» фортеці Святої Єлисавети нагадують лише занедбані земляні вали та кадри аерофотозйомки. З-під Ростова-на-Дону чуються тільки стенання про загублену історію, стовідсотково схожі на єлисаветградські. До речі, щоб не забути, хто скаже, де в Росії знаходиться фортеця Святої Феодулії? А то все чомусь Єкатерини, Анни, Єлисавети.
У 2010 році було рипнулися і в Петербурзі щодо відновлення Нюенсканса. Але тодішня губернаторша-путінка Валентина Матвієнко поставила жирний хрест на затії. Ну, справді, не прославляти ж за російські гроші шведську фортецю! Цікаво тоді було читати російську блогерську полеміку. Одні, з огляду на прізвище чиновниці, винуватили «хохлов» у відмові. Матвієнківці, навпаки, рвали комірці, мовляв, через запропоновану шведами допомогу ті ж «хитрые хохлы» прагнуть поширити свій згубний вплив на Росію. Очевидно саме тоді московська влада обкатувала на власних полігонах можливості гібридної пропаганди.
Та повернемося до часу, коли російська цариця Єлисавета вимріяла, а «імпортний» інженер-фортифікатор Менцеліус втілив задуми у життя, розпочавши будівництво земляної фортеці в степовому Приінгуллі. Головний вал Єлисаветинської кріпості мав висоту 19 футів, товщину – 18 футів. Висота равелінів – 16 футів, гласисів – 7 футів, глибина ровів – 18 футів. Артилерійське озброєння фортеці складалося з 120 гармат, 12 мортир, 6 фальконетів, 12 гаубиць та 6 мортирок.
І тут – увага! У деяких сучасних публікаціях замість футів (1фут = 0,3048 метра) непомітно вигулькнули метри. Таким фокусом справжні параметри укріплення раптом стали втричі соліднішими. Вважатимем, що те трапилося через незнання і традиційну гігантоманію – та ж сама Цар-пушка, що ні разу не стріляла і Цар-колокол, який ніколи не дзвонив.
Достойна Петрова дочка на Інгулі, як і батько на Неві, декларувала, ніби прийшла на неосвоєну землю, в Дике Поле, аби принести сюди світло цивілізації. Та ще для захисту від зовнішніх ворогів. Такі ж думки через сотні літ, як не дивно, сповідують і сучасні місцеві «арапи Петра Великого», апологети єлисаветинського періоду. Але колись міський голова Пашутін без зайвих церемоній заявив, що будівництво велось для упокорення українців-гайдамаків, незадоволених чужинським гнітом. І свідченням правдивості його слів є те, що фортеця моментально в тому ж 1775 році, зразу ж після зруйнування Запорозької Січі, втратила своє воєнне значення.
Зауважимо невинну цитату в теперішніх описах об’єкту: «На території фортеці було розбудоване ціле місто, в центрі якого стояла дерев’яна Свято-Троїцька церква, що з 1755 по 1801 роки мала статус соборної. Солдатські казарми були розраховані на 2200 вояків». А ось ще одна: «Ее площадь составляла 57 га, что позволяло разместить на ее территории гарнизон постоянной численностью свыше 1000 солдат с необходимым запасом оружия и продовольствия». Скориставшись циркулем і лінійкою, врахувавши співвідношення різних систем мір, за планом міського землеміра Рябкова, знаходимо, що захищена валами площа фортеці складала всього 11-12 гектарів. Звідки взялися ті 57 га?
Якщо рахувати за ротним принципом, то для розміщення 2200 солдатів на 11 реальних гектарах, треба було на території кріпості мати 22 казарми розміром 40Х10 м з двоярусними нарами. Плюс приблизно такий же за площею життєво необхідний майданчик біля кожної. Плюс 14-кімнатний будинок явно не казарменного типу для Потьомкіна. Плюс житло вищого і нижчого офіцерського складу (200 осіб) та обслуговуючого персоналу (100 осіб). Бо не захоче ж армійський бомонд, за винятком хіба що дивака Суворова, ділити з рядовим контингентом нічну чарівність казарми. Плюс церква і помешкання для кліру. Плюс штаб та адміністративні будівлі, цейхгауз, пороховий погріб, продовольчі склади, кухня, 4-5 їдалень, пральня, лазня, госпіталь, майстерні, гарнізонний обоз. Приблизно з 50 будівель. І, зрештою, позиціїї зі 150-ма одиницями важкої артилерії, які ні за яких обставин забудовувати не можна було. Еге ж, ніби святковий ярмарок в центрі сьогоднішнього Кропивницького, мурашник якийсь! Тому схиляємося до думки, що за такої забудови 2,5 тисячі люду в межах фортеці – забагато. А якщо додати ще й місцеве населення, яке ховалося за валами, коли під час російсько-турецької війни 1768-74 у межі Єлисаветинської провінції вдерлися татари? Тут щось не клеїться, навіть при назві «фортеця однієї битви». До речі, повідомлення про вдало витриману гарнізоном облогу теж шите білими нитками. Невже 70-тисячному війську Керим-Гірея, якби воно задавалося такою метою, не під силу було із землею змішати захисників фортеці? Відповідально кажемо: ніякої облоги і тим більше битви тут не відбулося. Генерал-майор Ісаков з компанією сидів, як миша в нірці. А пізніший пасаж про переможну вилазку Багратіона – казка для дітей, приплетена заради відомого прізвища. Насправді це був не «бородінський» князь Петро, а якийсь маловідомий Іван. Навіть не родич знаменитості. До вигадок віднесемо й «дослідження» ще одного краєзнавця, котрий в екстазі пошуків істини дописався, ніби в нашій неприступній цитаделі засіло аж «5800 человек (3 пехотных полка – 1800 человек, по 2000 легких войск и малорусских казаков)… Исаков был лишен возможности по малочисенности войска восприпятствовать разорению края, к тому же кавалерия была изнурена, а казаки оказались неопытными в действиях в поле».
Усе як завжди у росіян: якщо перемога, то її здобули тільки вони, а якщо поразка, то винні малороси. Згадаймо хоча б недавні скандальні заяви, хто виніс на своїх плечах тягар Великої Вітчизняної війни. Не тільки кремлівські небораки мутять воду, а й тутешні доморощені знавці бастіонів та равелінів підпрягаються до них.
Один з краєзнавчих сайтів пустив у світ легенду, ніби з фортеці назовні вів підземний хід. Не заперечуємо, могло таке бути. А от деталі… Початок ходу знаходився в одній із внутрішніх будівель, а замаскований вихід аж на скелястих берегах Сугоклеї. Команду копачів тунелю, заради збереження таємниці розстріляли. Секрет знав тільки комендант. При турецькій осаді комендант Ісаков загубив ключа, на якому був викарбуваний план ходу, знайшовши який, «браві ребятушки» часто тікали від ненависної солдатчини. Подумати тільки. Невже тут під землею знаходилися катакомби, подібні одеським, щоб креслити їх план? І яких розмірів був ключ, щоб викарбувати всі вітки лабіринту? Цей романтичний і водночас жорстоко-дурнуватий варіант яскраво свідчить, як деякі краєзнавці вільно й некритично трактують історію. Адже такий тунель, щонайменше два кілометри по прямій, вийнявши 4000 кубометрів грунту, у таємниці прорити неможливо. Словом, Дюма-батько з графом Монте-Крісто відпочивають.
А як вам ось такий монолог сучасного Платона про степову Атлантиду?
«Некогда существовало некое государственное образование с высоким уровнем строительства мегалитических сооружений и городов. Каждый город имел своих правителей, они умирали и их хоронили в «Звездных могилах». Вид звезды обозначал принадлежность именно к этому государству, и, скорее всего, в определенный период. Для некоторых строили мегазвезды, например, в г.Запорожье (не сохранилась) и г.Кировоград, все они были обнесены камнем. Каменная кладка укрепляла сам могильник и не являлась оборонительной стеной. Государство было уничтожено, технологии забыты, начались войны и хаос. Территории переходили из одних рук в другие, а «Звездные могилы» начали перестраиваться под «Звездные крепости».
Не обходиться в деяких пулікаціях без втручання НЛО та Вищого Космічного Розуму. З часом автори і самі починаюь вірити в написане. Інші фантазери ще додають, що в давнину «зіркові фортеці» стояли на газових родовищах і використовували для своїх потреб газ. А ті, що на річках, виробляли електроенергію за рахунок течії. Газом і водою історія не ощасливила Єлисаветград, а накинула тільки імператрицю Єлисавету. От якби навпаки! Тоді можна було б вважати, що свята покровителька міста прихильна до своїх підопічних.

MIXADV

цікаве