facebook
СУРМА

Саме так. Моя країна є тією птахою на середині. Летіти далі чи вертатися? Ризикнути чи все-таки назад?

Українська делегація у ПАРЄ офіційно оголосила про рішення зупинити роботу в Асамблеї

26/06/2019 admin 0

Українська делегація у ПАРЄ офіційно оголосила про рішення зупинити роботу в Асамблеї на знак протесту проти повернення делегації РФ. Як повідомляє “Європейська правда”, про це заявив голова […]

…Кожне дерево перейде або в гниль, або в дим.
Із теплиці викинули на люту стужу — так почуваються мої студенти, коли опиняються тет-а-тет із країною. У них фобія перед своїми сумнівами. Живуть на зйомних помешканнях, роблять селфі на тлі порепаної урбаністики, і що порепаніша вона, то естетичніша. Задмухують кольорові свічки на торті і п’ють із горла за мир. Очищують своє сумління влучними твітами і кількістю репостів розгойдують оптимізм, у який самі не вірять. Пантеїстично вірять, що Творець присутній навіть у кулях калібру 9 мм. Мої студенти ще не знають, як послати свою країну, підбирають букви, хоча знають їхню кількість і кожну з трьох букв.
Вони — маленькі боги в країні, де справжні боги проявляються лише раз на рік в е-декларуванні. Їх, моїх чистих молодих студентів, вирощувати б, як стовбурові клітини, на розплід, бо вони прекрасні у своїй підвислості, але країна воліє їх просто пожирати, вкидати в домну Системи, живої субстанції, яка захищається, відбивається, репродуковується і відігрується на цих молодих. Їх би катапультувати з цього дірявого дирижабля, але ж вони молоді, вони літати хочуть. Вони хочуть відбутися в країні, яка не відбулась, їм це прощається, тому що комусь усе-таки доведеться відбутися.
Я тримаю за них кулаки, бо бачу, як їхні заслуги випере́джують можливості країни. Я хочу, щоб мої студенти стали саркомою для своєї країни і пошвидше її з’їли, змололи, збештали. Їхні айпади не вчать, як жити в країні, що не цінує життя. Їхні девайси не допомагають мати свою думку в країні, яка не чує альтернативних думок. Вони снідають кавою, запивають кавою і йдуть на каву. Їм хмарка служить простирадлом, і вони не здогадуються, що самі вони — одноразове простирадло для своєї країни, і завтра прибиральниця зґаматає їх в одну купу, закине до пральки й увімкне режим прискореного прання. Вони самі собі кричать «Бравіссімо!», бо хтось же мусить їх хвалити. Закохані в утопію, вони хочуть продовжити своє перебування в ній. Мої світлоносні Ікари марять висотою в країні, де на висоті лише податкова, митниця і фонд держмайна.
— Що я можу для них зробити? — питаю в себе, тримаючи середній палець напоготові. — Чим я можу докластися до їхньої перемоги над країною? Чим? Дайте підказку. Натякніть хоча би.
Моя країна милосердна й чуйна до тих, кого вже давно вбила. Мої студенти — на черзі.
Але їх я не віддам. Ти чуєш, Атлантидо? Не віддам. Мої слова будуть революцією. Мій досвід буде передзвоном. Моя віра в молодих Ікарів буде пострілом. Молися на вервичках, Атлантидо. Знімай із себе мірку. Замовляй дяків, псалтиречитців і всечесніших отців. Протирай свої пролежні. Мої Ікари не будуть твоїм перегноєм, чуєш? Вони стануть гладіаторами. Або Махатмами Ґанді, неважливо. Вони не стануть твоєю здобиччю. Ти не посадиш їх у клітку своєї відсталості. Ти не підіймеш на них руку! Вони не будуть мовчати, як риба в лютому. Вони не будуть платити за примарний шанс своїм життям тільки тому, що ти любиш лямпадки. Готуйся, Атлантидо. Ціанід уже близько.
— Потужний у вас проект! Молодці!
Я закінчив своє соло на Лібертарних студіях. Був вівторок, я був у хорошій оральній формі, зібралися юні інтелектуали і навіть кілька старших людей, які зреагували на анонс заходу. «Чи є наша країна тією птахою, яка бодай колись злетить», — таку тему запропонував організатор, і ніби в мене з язика зняв. Метафору про птаху він почув на одному з занять, де я копірайтнув Ґоґоля (здається) і переповів притчу про птаху, яка долетіла до середини Дніпра й уклякла.
— Долетіла вона до середини — і її почали терзати сумніви. Зараз вона рівно на половині. Попереду — рівно половина шляху. Птаха перелякано почала мізкувати: чи долечу я на другий берег? чи вистачить мені сил? чи, може, краще повернутися назад і не ризикувати? У птахи було погано з просторовою уявою й арифметикою. Адже дорога назад дорівнювала дорозі вперед. Це та сама відстань. Питання лише в рішенні птахи: летіти ту саму відстань уперед — чи не ризикувати і повернутися.
— Неважко здогадатися, що ця птаха є для вас метафорою країни, правда?
— Саме так. Моя країна є тією птахою на середині. Летіти далі чи вертатися? Ризикнути чи все-таки назад? Ваші ставки, панове.
Усі обрали варіант № 1. Уперед. Якщо вже й долати ту саму відстань — то який сенс вертатися? Це ж простіше простого, як 2х2. Невимовно шкода, що мої студенти не є моєю країною.
(….текст датується 2017 роком…)

За матеріалами Остап Дроздов