Сяргей Горбік: КРАХ ОПЕРАЦІЇ «РОЗКОЛ». ЩО І ЯК ВІДБУВАЛОСЯ.

Українська делегація у ПАРЄ офіційно оголосила про рішення зупинити роботу в Асамблеї

26/06/2019 admin 0

Українська делегація у ПАРЄ офіційно оголосила про рішення зупинити роботу в Асамблеї на знак протесту проти повернення делегації РФ. Як повідомляє “Європейська правда”, про це заявив голова […]

Вже від початку переговорного процесу щодо об’єднання Українського Православ’я та отримання Томосу про автокефалію від Матері-Церкви – Константинопольського Патріархату, Росія, зокрема і Московський Патріархат, робили все можливе, щоб зірвати цей процес. Ними були задіяні всі можливі державно-дипломатичні, інформаційні, церковні й фінансові важелі, як для зриву власне українського об’єднавчого процесу, а також відповідного тиску на Вселенського патріарха Варфоломія. Усі ці зусилля Москви на сьогодня добре відомі та проаналізовані багатьма науковцями. Але, було б наївно сподіватися і  думати, що після успіху Київського об’єднавчого Помісного собору, коли стало можливим отримання законно обраним Предстоятелем Православної Церкви України Томосу з рук Константинопольського патріарха Варфоломія, і Росія відмовиться від своєї мети – знищення Української Православної Помісності. Саме тому, травнева криза 2019 р., коли виникла реальна загроза розколу у новоутвореній Помісній Церкві, яка несла загрозу відкликання Томосу, виникла не без «втручання зовнішніх сил у церковні справи» [1], про що відверто написано у офіційному коментарі на офіційному сайті ПЦУ. У цій статті ми спробуємо відновити хід цього втручання та проаналізувати хід подій.

На нашу думку, одним з головних завдань, яке ставилося «зовнішніми силами», це дискредитація самої ПЦУ шляхом створення вкрай нестабільної ситуації, з подальшим виходом на новий розкол Українського Православ’я. І тут важко не погодитися з професором Олександром Саганом, що найбільша нестабільність була у особі колишнього митрополита Київського Філарета, який «добре знав про неминучість свого конфлікту із обраним очільником ПЦУ» та «достатньо прямолінійно спланував операцію із встановлення контролю над новоствореною ПЦУ» [2]. При цьому, зважаючи на токсичність особи колишнього очільника Київського Патріархату, як для Вселенського Православ’я, так і для ієрархії колишньої УАПЦ, колишньої УПЦ МП та досить великої частини єпископату колишньої УПЦ КП [3], успіх цього плану патріарха Філарета неминуче привів би до розколу новоствореної Православної Церкви України з дуже сумними наслідками не тільки для неї, а й загалом для міжнародного іміджу України як держави. Тому, як це не дивно, основні дії «зовнішніх сил» були скеровані на підтримку планів колишнього Київського митрополита Філарета повернути собі повний контроль над ПЦУ. Отже, подивимось як це відбувалося…

1. Мобілізація «фан-клубу» колишнього патріарха Філарета під гаслом «скривдили святу людину» та її наслідки

Вже через кілька днів після Київського об’єднавчого Помісного Собору, у мережі масово почали з’являтися дописи та коментарі, автори яких всіляко почали «співати панегірики» колишньому очільнику Київського Патріархату та формувати думку, що його «усунення» є не тільки помилкою, а навіть зрадою. Для цієї діяльності «зовнішні сили» залучили не тільки свою агентуру впливу у новоствореній ПЦУ, а й безліч так званих «корисних ідіотів». Сьогодні важко сказати, хто тут виконував завдання своїх московських кураторів, хто діяв через власну зацікавленість (фінансову або кар’єрну), а хто просто був нездатний реально оцінити свої дії через певні емоції. Наприклад, вже 23 грудня 2018 р. з’явився дуже дивний допис одного відомого священика, який, як мінімум, раніше аніяк не був зауважений серед шанувальників колишнього очільника УПЦ КП Філарета [4], а у подальшому подібні статті (і дописи) різних авторів зробилися регулярними та з’являлися практично до самого піку, загострення кризи у травні 2019 р.

Варто відзначити, що до «сакралізації» особи колишнього Київського митрополита Філарета дуже добре приклалася і держава. Так, не дивлячись на його неприпустиму поведінку напередодні та у часі об’єднавчого собору, про яку суспільство довідалася вже ввечері 15 грудня 2018 р., йому надається звання «Герой України» (при цьому Предстоятеля УАПЦ, митрополита Макарія, який приклав не менш зусиль на ниві об’єднання Українського Православ’я та отримання Томосу про автокефалію, залишають загалом без відповідної державної нагороди); його день народження святкується на державному рівні і т.д. Особливо показовим був т.зв. «Томос-тур» Президента П. Порошенко, коли у більшості випадків біля нього був не канонічний Предстоятель ПЦУ Блаженнійший митрополит Епіфаній, а саме митрополит Філарет у патріаршому облаченні. Це досить вдало створювало ілюзію, що саме він, а не митрополит Епіфаній, є справжнім Предстоятелем ПЦУ. Подібне «патріарше» служіння Філарета у часі представлення Томосу відбувалося у співслужінні єпископату ПЦУ, який поминав його «Святішим патріархом Київським і всієї України». Таке поминання, з точки  зору канонічного права, було вже недопустимим та «працювало» проти ПЦУ.

Певний успіх компанії «фан-клуб» та «сакралізації» особи Філарета у очах частини суспільства, дало можливість агентам упливу (і «корисним ідіотам») його у найближчому оточенні запевнити стару людину у тому, що його підтримує більшість єпископату, священиків та вірних колишньої УПЦ КП. Наслідком цього була імітація життєдіяльності Київського Патріархату, яка здійснялася через роздачу «почесним патріархом» нагород та видання указів неіснуючої Церкви, служіння в Київському Володимирському соборі «патріаршим чином» і т.д.

На нашу думку, описана вище діяльність «почесного патріарха» цілком відповідала планам «зовнішніх сил», служачи реальною підготовкою майбутнього розколу ПЦУ. На користь нашої гіпотези свідчить той факт, що кожна подібна дія «почесного патріарха» відразу широко освітлялася на інформаційних ресурсах, як самого Московського Патріархату, так і на підконтрольних ресурсах спецслужбам Російської Федерації.

2. Виступи «почесного патріарха» Філарета у ЗМІ. Дивна риторика та збіг часу.

Ми далекі від думки, що «почесний патріарх» Філарет власноруч домовлявся з ЗМІ про інтерв’ю та публікації, «шліфує» їх та обирає для них час випуску. Вочевидь, це робилося його найближчим оточенням і ось тут ми назираємо «дивний» збіг обставин.

Так, коли ми проаналізуємо зміст критики Статуту ПЦУ та Томосу, яку «почесний патріарх» висловлював у ЗМІ, вона «дивним чином», не дивлячись на маскування патріотичною риторикою, практично на 100% збігається з аналогічною критикою, яку ми вже багато місяців чуємо від представників Московського Патріархату. Навіть складається враження, що їх «першоджерелом» була загальна «риба», яка писалася співробітниками «Чистого провулка» у Москві. Ці тексти втримували таку відверту брехню та інсинуації, що стало потрібне  у кількох офіційних роз’яснень прес-служби ПЦУ [1; 5]

Другим «дивним збігом» є те, що критичні інтерв’ю «почесного патріарха» з’являлися саме перед або у часі різних нарад у Помісних Православних Церквах, що стосувалися питання визнання ПЦУ. Зокрема пік травневого конфлікту попав на підготовку офіційного візиту Предстоятеля Кіпрської Православної Церкви, архієпископа Хризостома ІІ до Болгарської, Еладської та Сербської Православних Церков з метою обміркування «українського питання» [6].

Крім того, на думку частини фахових мовознавців, сумновідоме «Звернення патріарха Філарета до всієї української православної пастви» від початку було написано російською мовою саме етнічним її носієм, а вже потім зроблений український переклад та його адаптація.

Отже, на нашу думку, можна висунути гіпотезу, що проросійська «агентура впливу» у найближчому оточенні «почесного патріарха» вміло складає загальний текст його виступів та обирає найбільш зручний для «зовнішніх сил» момент їх оприлюднення.

3. Спроба залучення єпископату колишньої УПЦ КП до здійснення «розколу» та причини її провалу

Для здійснення реального розколу ПЦУ, «зовнішнім силам» була потрібна певна кількість керуючих архієреїв колишньої УПЦ КП, яка б, разом зі своїми єпархіями, підтримали б «почесного патріарха» Філарета. Однак, як це показали травневі події, практично ніхто з єпископату ПЦУ на провокацію не піддався. Тут можна назвати багато чисто українських факторів, які явно не врахували «зовнішні сили». Це і інтереси православних українців, для яких єдність та канонічне визнання є одним з головних пріоритетів; і розуміння того, що «повернення КП – це повернення у минуле без жодних перспектив»; і власне бажання бути дійсно архієреями, а не статистами у приватно-релігійній структурі та багато чого іншого….

Саме факт відсутності реальної опозиції Статуту ПЦУ й Томосу серед українського єпископату, примусив московських кураторів піти на відверту авантюру з використанням тих чотирьох архієреїв колишнього Київського Патріархату, які служать на території Російської Федерації та, вочевидь, підконтрольні її спецслужбам з різних причин.

На думку більшості експертів та аналітиків, головним «промоутером» операції «розкол» у найближчому оточенні «почесного патріарха» Філарета був (і є) митрополит Іоасаф (Шибаєв). Фігура для Українського Православ’я цілком чужа та токсична через своє надмірне вшанування Російської імперії та її відставного імператора Миколая ІІ. Починав свій шлях у РПЦ МП, ніколи не був чимось пов’язаний з Україною. Через свої російські шовіністичні погляди покинув Московський Патріархат та приєднався до Російської Православної Церкви Закордоном, яка послідовно ставиться вкрай негативно не тільки до Помісного статусу Українського Православ’я, а й до самого існування Незалежної України. У 1993 року архімандрит Іоасаф був призначений керуючим Курсько-Обоянською єпархією РПЦЗ. Його перехід до УПЦ КП був викликаний тим, що 19 липня 1993 в Одесі ««З’їзд духовенства Російської Істинно-Православної Церкви» звертаючись до Архієрейського собору РПЦЗ зазначив: «чекаємо скасування призначеної хіротонії в єпископа архімандрита. Іоасафа (Шибаєва) як людину, негідну цього сану»».

Вже перебуваючи у складі УПЦ КП та навіть призначений патріархом Філаретом постійним членом Синоду, митрополит Іоасаф не приховує своїх проросійських та антиукраїнських поглядів, регулярно озвучуючи їх на своїх сторінках у соціальних сітках. Але не дивлячись на зауваження єпископату, духовенства та вірних, Філарет ще більше наближає його до себе та надає титул «Всеросійського екзарха» УПЦ КП. Але найбільш цікавим є той факт, що цей митрополит, на відміну від другого «російського» архієрея УПЦ КП, митрополита Андріана (Старини), ніколи не переслідувався владами РФ, а навпаки мав від них повне сприяння своїй діяльності.

На нашу думку, апогеєм діяльності митрополита Іоасафа (Шибаєва) як одного з основних двигунів операції «розкол» та викриття його у якості «агенту впливу зовнішніх сил» у найближчому оточенні владики Філарета, стала його заява проти Блаженнійшого митрополита Епіфанія вийшла після завершення першого туру президентських виборів які показали що Порошенко не набирає більшості. За «дивним» збігом обставин, вона збіглася у часі з заявою Синоду УПЦ МП до Вселенського Патріарха Варфоломія з вимогою відкликання Томосу, об’єктивно доповняючи її додатковими аргументами.

Другим архієреям, який цілком підтримав операцію «розкол», був вікарний єпископ Павло (Москальов), що є вихованцем митрополита Іоасафа (Шибаєва) та служить разом з ним. Народився та виховувався у Росії, служив у Російської армії. Думаю, що більш коментувати нічого тут непотрібно….

Проте, з двома іншими архієреями, які ймовірно підтримали «почесного патріарха» Філарета у його бажанні прийти до влади та зруйнувати ПЦУ, не все так просто…

Етнічний українець, митрополит Андріан (Старина), від початку був рукоположений на єпископа Дніпропетровського і Запорізького УПЦ КП, а потім переведений правлячим архієреєм Богородської єпархії (Московської області РФ). Від початку свого служіння у Росії та до сьогодні переслідувався властями та спецслужбами РФ. Особливо активний тиск на нього розпочався з часу остаточної боротьби за Томос, а апогей прийшовся на останні кілька місяців. При цьому, згідно Статуту ПЦУ та Томосу, його єпархія мусить перейти під омофор Вселенського Патріарха, але, з огляду на сьогоднішні реалії, дуже сумнівно, що Константинополь дійсно візьме до себе структуру на канонічної території Московського Патріархату.

Тому, на нашу думку, підтримка «почесного патріарха» з боку митрополита Андріана може носити ситуаційний характер та з’являється наслідком, як тиску з боку спецслужб РФ, так і невизначеністю подальшої долі Богородської єпархії.

Ще більш трагічна доля архієпископа Климента (Кущ), єпархія якого знаходиться у анексованому Криму. Влада РФ поставила собі на меті знищити в Криму все українське, зокрема і парафії ПЦУ. При цьому, з боку української влади та Блаженнійшого митрополита Епіфанія, митрополит Климент може розраховувати виключно на моральну підтримку. Адже РФ ігнорує навіть звернення таких міжнародних інституцій як ООН, ОБСЕ, ЄС та інш. Цілком можливо, що підтримка операції «розкол», яку замаскували під «підтримку вимог Філарета», є однією з умов по захованню Кримської єпархії, які були висунути архієпископу Клименту.

Таким чином, коли 14 травня 2019 р. біля «почесного патріарха» у Володимирському соборі встали тільки чотири «російські» архієреї колишнього Київського Патріархату, ми побачили реальні «результати» операції «розкол». Усе інше, у тому числі й дивна прес-конференція колишнього очільника УПЦ КП владики Філарета, є тільки «конвульсіями» деструктивної опозиції у ПЦУ.

4. «Громадянське суспільство» ПЦУ та переможні наслідки його діяльності

«Україна не Росія» – саме це не врахували «зовнішні сили», коли планували операцію «розкол» та давали завдання своїм агентам впливу у ПЦУ. Багаторічна боротьба не тільки за канонічну автокефалію Українського Православ’я, а й за саме існування України, особливо під час Революції Гідності та агресії Росії, сформували цілком іншого, сучасного православного вірного ПЦУ. Ці вірні, на відміну від парафіян Московського Патріархату, аніяк не є кріпаками єпископату. Вони вміють, бажають та без страху беруть на себе відповідальність за долю своєї Церкви, її єпархій і парафій. За роки Незалежної України вони дали Українському Православ’ю тисячі священиків та десятки архієреїв нової формації. Саме вони, об’єднані у спільноту «10 тез для ПЦУ», бачачи реальну загрозу розколу та активне втручання «зовнішніх сил», вже 10 травня 2019 р., опублікували «Звернення на захист канонічного статусу Православної Церкви України», яке за кілька годин підписало більш ніж 700 осіб, у тому числі ряд архієреїв та священиків ПЦУ [7]. Незабаром, оцінив рівень небезпеки, підтримку Блаженнійшому митрополиту Епіфанію почали висловлювати єпархії ПЦУ, провідні монастирі, зокрема Манявський монастир Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього, який називають «Українським Афоном».

Суспільний резонанс, які був викликаний, як зверненням групи «10 тез для ПЦУ», так і зверненнями українських єпархій у підтримку Блаженнійшого митрополита Епіфанія та парадигми на сучасний курс розвитку ПЦУ, викликали певний шок у російського православного середовища. Зокрема загальний моніторинг російських православних ресурсів показує, що «православні» росіяни загалом не розуміють становища, коли священики та миряни визначають курс розвитку своєї Церкви. А особливо той факт, що Предстоятель та єпископат готові реально прислуховуватися до голосу духовенства та мирян. Цей факт реально показав, що ПЦУ є сучасною, соборноправною, готовою адекватно реагувати на виклики сьогодення.

Загалом, на наш погляд, роль «громадянського суспільства» духовенства та мирян ПЦУ важко переоцінити. Воно, за досить короткий термін, спроміглося скласти потужну підтримку Предстоятелю у справі побудови цілком сучасної, позбавленої московських атавізмів, Православної Церкви України. На наш погляд, цей рух з часом трансформується на традиційні для Київського Православ’я православні братства, які, у свій час, не дали його знищити.

Отже, як це відзначає більшість українських та закордонних аналітиків, «громадянське суспільство» ПЦУ, архієреї, священики та миряни, відіграли ключову роль у зриві планів «зовнішніх сил» щодо здійснення розколу  Українського Православ’я.

5. Заміст епілогу….

Ми далекі від думки, що нам час святкувати перемогу та спочивати на лаврах. «Зовнішні сили», які усі ці місяці працювали на кризу у ПЦУ нікуди не зникли, та не склали зброї. Також нікуди не зникли їх агенти упливу у ПЦУ та «корисні ідіоти». Це підтверджується не тільки недолугим зверненням архієпископа Клемента, а й діяльністю «почесного патріарха», який продовжує роздавати нагороди неіснуючого Київського Патріархату. Ворог тільки частково відступив, затаївся, щоб знову нанести вдар. Тому ми повинні бути пильними, доводити до вірних офіційну позицію ПЦУ та бути готовими відбивати нові напади, які готують нам «зовнішні сили».

Посилання

1. Відповіді на актуальні питання

2. Олександр Саган. Допис у мережі ФБ

3. Після Томосу ІІ. Чому виникла реальна можливість розколу

4. «Іуди теж навчилися носити хрести та панагії»

5. Роз’яснення Прес-служби Київської Митрополії Української Православної Церкви (ПЦУ)

6. “I have not received any order! I am leaving for Serbia, Bulgaria, and Greece to discuss the Ukrainian issue”

7. «Звернення на захист канонічного статусу Православної Церкви України»

enigma.ua