Демократичне похмілля

 

Під час виборів рівень політичного протистояння високий всюди у світі, адже ця енергія потрібна політикам для мобілізації прихильників. Палкі емоції, розподіл на “ми” і “вони”, образливі прізвиська для чужих і горді найменування для своїх — звичайна річ. Однак потім пристрасті вщухають, і щоденні соціальні відносини з родичами, сусідами і колегами повертаються у своє русло. Але в нас нині не так, і сильне післявиборне похмілля наводить на думку, що (продовжуючи користуватися алкогольною метафорою) наш напій був, м’яко кажучи, не зовсім благородним, до нього щось підмішали.

Вихваляння своїх кандидатів і запльовування кандидатів-суперників — звична річ на виборах, але в Україні політичні дискусії вперше перейшли з особистостей політиків на особистості виборців. До того ж вибори давно закінчилися, а розкол залишився. Більшість, що перемогла, гордо вважає себе відповідальними громадянами, які вивели країну з глухого кута, а опонентів класифікує винятково, як злодіїв, мародерів і корупціонерів. Переможена меншість називає себе інтелектуальною і моральною елітою, а противників вважає за краще іменувати не інакше як бидлом, у кращому разі безвідповідальними інфантильними неробами.

Простий соціологічний аналіз демонструє, що всі ці характеристики хибні. Обидві протиборчі соціальні групи містять у собі героїв-фронтовиків і підприємців, письменників і священиків, відомих реформаторів і людей творчих професій, волонтерів і громадських активістів, а також сумнівних чиновників, мажорну молодь, напівзлиденних бюджетників, занепалих безробітних, паркетних генералів і безвідповідальних людей із мисленням із радянського минулого. Якщо ваші стрічки в соцмережах налаштовані не тільки на своїх, то вам і соціологи не потрібні — ви побачите всіх упереміж на власні очі.

Ви наймали на роботу топ-менеджера країни, а не месію

Таке протистояння після виборів спостерігається вперше в українській новітній політичній історії. Стабільно високий рівень поділу і ненависті — де ж ми це бачили? Та у всіх провідних країнах останніми роками: від президентських виборів у США до брекзиту, від парламентських в Італії до французьких жовтих жилетів тощо. І тут варто не радіти українській залученості до глобального світу, а згадати, що спецслужби цих країн визначають описуване явище як продукт російського втручання. До нашого благородного демократичного напою європейського розливу підмішали російської бормотухи.

Нагнітання негативних емоцій, перенесення фокусу з політиків і обговорюваних ними питань на особистості їхніх прихильників — звичайних громадян, підтримка крайніх позицій із будь-якої причини, посипання сіллю всіх ран і тиск на всі болючі мозолі суспільства, фейкові новини та підроблені фотографії — візитна картка російських маніпуляторів, мета яких — підірвати ефективність демократії через розкол і ненависть (до речі, одного разу індукована ненависть далі самопідтримується, тож можна вдати, що ці руки ні до чого). Фахівці стверджують, що жодні вибори на світі більше не обійдуться без цього впливу — у важливих країнах Росія буде реалізовувати свої інтереси, а на неважливих буде просто тренуватися за гроші, отримані від одного з суперників.

Як нам позбутися післявиборчого похмілля?

  1. Припинити ототожнювати себе з політиком, якого ви підтримували. Він — це він, а ви — це ви, у вас різна життєва історія, різні цілі, різні мотиви. Ви наймали на роботу топ-менеджера країни, а не месію. Критика на адресу політика — це норма, а зовсім не особистий випад проти вас.
  2. Прийняти реальність: структура виборців, які голосували за протиборчих кандидатів, приблизно однакова, і ви маєте набагато більше спільного з людьми таких же життєвих інтересів із протилежного табору (до речі, час згорнути передвиборчі “намети”), аніж із багатьма з тих, хто підтримав вашого кандидата.
  3. Вимкнути мову ненависті самому і пробачити близьким і друзям особисті нападки, повторення чужої брехні й образливі ярлики — це було помутніння. Життя не закінчується, а тільки починається.
  4. Разом зосередитися на тому, щоб ні у кого з політиків не було теплої ванни, оскільки вони найкраще працюють під тиском суспільства. Припинити вірити в диво і зрозуміти, що країну будують громадяни, а не політики.
  5. Визнати, що ворог у Кремлі, а не на Банковій і не в конгрес-центрі Парковий. Його цілі не змінилися, а його стратегія удосконалюється і досвід зростає. Не дотримуватися методичок ворога і не дарувати йому перемог. Перемога стане у нагоді нам самим.

Валерій Пекар

Підприємець, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи, співзасновник платформи Нова Країна

 https://nv.ua/ukr/opinion/demokratichne-pohmillya-50020747.html?prefer_lang=ukr