Село.
– Христос воскрес!
– Воістину воскрес!
– Для нас це теж свято, ми раді за Вас.
Іду собі. Гм, теж свято і вони раді за мене? Ну я рада за них. Знову на зустріч:
– Христос Воскрес!
– Воістину воскрес!
– Я така рада, така рада, Ви молодець.
Проходить повз. Озираюся. Рада? Молодець? Стенаю плечима. Ну вони теж усі молодці.
– Христос воскрес, пані Ларисо!
– Воістину воскрес! – відповідаю. – Ви теж раді?
– Дуже!
– Ну так, гарний день, чому б не радіти.
– Так, і новини гарні. Ви молодець. Так тримати. Ну й що, що Зеленський.
Тобто? Що відбувається?… Іду далі.
– Христос Воскрес! Молодець, Ларисо. Все правильно.
– Воістину воскрес. Ви про що?
– Ну як же, вітаю Вас з міністром. Ми такі всі раді.
– З яким міністром? Нічого не розумію. Гриневич зняли, чи що?
– Ні, вас Зеленський призначив! Молодець, що погодилися.
– Тобто?
– Міністром культури.
Починаю на всю вулицю реготати.
Люди! Зеленський не призначає міністрів культури.
То був ефір на Зіку. В ефірі глядач запитав, чи погодилася б я бути міністром культури? Погодилася б, а чого ж. У мене є своє бачення, як зробити нашу Україну привабливою для іноземців, через повернення наших традицій, але для цього ще треба інфраструктура, а ще треба закон про державно-приватне партнерство, а театр, а кіно, а історична спадщина, а… ще скільки всього треба! У міністра культури неоране поле.
Але міністрів культури призначає не президент, а Верховна Рада України. Відбуваються вибори. Політичні сили, що пройшли в парламент, утворюють коаліцію. Коаліція розбирає між собою міністерські портфелі.
Я, звісно, всім вдячна, що ви вже мене призначили, і що ви за мене такі раді…