ВАСИЛЬ БІЛОШАПКА У ПЛИНІ ЧАСУ

«Я був шокований тим, що всі схеми розкрадання держави лежать прямо на поверхні, її грабували відверто й нагло»

20/05/2019 admin 0

Тетяна Висоцька #тетянависоцька365 14 років тому, 20 травня 2005 року, у газеті «Сільські вісті» вийшло інтерв’ю на той час міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка […]

Директор Олександрівського районного краєзнавчого музею Василь Білошапка багато років є членом Національної спілки краєзнавців України, Українського геральдичного товариства, автором і співавтором гербів і прапорів населених пунктів цього району, багатьох книг. Лауреат обласної краєзнавчої премії ім. В.Ястребова, обласної премії у галузі архітектури, геральдики та вексилології і декоративно-прикладного мистецтва ім. Я. Паученка, нагороджений медалями «За заслуги» науково-популярного журналу Російської геральдичної колегії «Гербовед», українською медаллю за працю і звитягу. У 2008 році став лауреатом щорічної Програми підтримки музейних працівників.

– Василю Вікторовичу, певно, мало хто знає, що ви родом з Донбасу. Розкажіть дещо про своє дитинство. З якого віку ви себе пам’ятаєте?

– Пам’ятаю себе приблизно з трьох-чотирьох років. Жили ми тоді у місті Макіївці, де я і народився. Мама працювала на металургійному комбінаті імені Кірова. Тато нас покинув, тому жили ми з мамою і бабусею. З того бараку, де ми мешкали, добре було видно велику шлакову гору – терикон, куди зливали вночі ще палаючий шлак. А коли зливали, було видно, як удень.

Добре пам’ятаю, а це було ще за Микити Хрущова, перебої з хлібом. Мама бігла на роботу, а мені доводилося зарані йти займати чергу у магазині, що неподалік. Одного разу я загубив двадцять копійок, що мама дала на хліб, і це була страшна трагедія. Добре запам’ятався той напівтемний затхлий барак. До речі, хліб тоді пекли з домішками кукурудзи та гороху.

– І чи довго ви мешкали у бараку?

– Десь у 1964 чи 1965 році мама з бабусею поїхали на заробітки у Грузію, у Зугдідський район, селище Інгірі, де працювали на чайній фабриці. Пам’ятаю, як вони приносили з роботи півкілограмові пачки чаю, загорнутого у фольгу. Це тривало приблизно рік. Потім ми повернулися в Україну, знову на Донбас. Не маючи ніякої власності, на залізничному вокзалі Донецька подивилися розклад і сіли на найближчу електричку у бік Червоноармійська, це нинішній Покровськ. Першою станцією була Авдіївка. Тепер уже знаменита. Але тоді на станції був напис «Овдіївка», від імені Овдій. Тут ми і оселилися. Це вже був 1966-й рік.

– Як же складалася ваша подальша доля?

– Жили ми на квартирі. Мати спочатку працювала на піщаному кар’єрі. Потім влаштувалася у НГЧ-6, це організація з обслуговування будинків залізниці. Зазначу, тоді залізниця була «державою у державі». Вона мала свої лікарні, школи, Будинки культури, бібліотеки, свої відділи робочого постачання. Тобто створювала для своїх робітників більш менш пристойні умови для життя. Тоді ж нам надали перше житло. Це була малесенька однокімнатна квартира у старому з пічним опаленням дореволюційному будинку, де товщина стіни становила один метр.

Там я закінчив школу. Всі школи, звісно, були російські. Навчання давалося непросто, тому що російської мови я не знав. У сім’ї ми спілкувалися лише українською. Але вчителька підходила до мене і окремо пояснювала українською. Та коли почалося вивчення української мови, мені було вже набагато легше. Коли ми на уроці щось перекладали, я встигав швидше за всіх. Захоплень у той час було багато. Та найбільше цікавився географією, біологією, астрономією, художнім читанням. Одного разу навіть переміг в обласному конкурсі читців, присвяченому ювілею Лесі Українки.

– Що іще зі шкільних років можете пригадати?

– Неподалік був клуб залізничників. Там працювали різні гуртки для дітей. Пам’ятаю чудову бібліотеку, де були прижиттєві видання Льва Толстого. Ця будівля знаменита тим, що у 1905 році на сцені цього клубу виступав зі своїм хором автор «Щедрика» Микола Леонтович. А ще під час революції 1905 року під сценою цього клубу зберігалася зброя. Було повстання і загинуло багато залізничників. Як на мене, там мала бути меморіальна дошка. Адже той факт, що тут виступав український хор, говорить про те, що у тій місцевості, принаймні до Другої світової війни, мешкало переважно україномовне населення.

– Виходячи з цього, такі запитання. Яким чином, на яких засадах, на вашу думку, можна примирити Донбас і решту України? Чи, може, як вважають деякі політики, відмежуватися, поставити кордон і «нехай собі, як знають, божеволіють, конають»?

– Хоч я вже 37 років живу в Олександрівці, мені болісно слухати про те, що Донбас – це не Україна, як комусь хотілося б. Болісно слухати усі повідомлення про те, що діється на Донбасі. Я вважаю, що це українська територія. У селах там розмовляють українською мовою, так, нехай навіть суржиком, але традиції пам’ятають. У містах, так, більше російськомовного населення. У них різне ставлення до всього, що відбувається. Як примирити? Давайте подивимося, а хто у Донбасі був повсякчас при владі. Партія Регіонів! Прибічники Януковича, його попередники і послідовники. Вони й донині користуються там авторитетом. Звідси – уся політика. На тлі русифікації місцева влада у незалежній Україні недостатньо займалася пропагандою українських ідей. Навіть не знаю, яким може бути вирішення цієї проблеми. В усякому разі, Донбас – це Україна, яка була, є і буде. Його автономія до добра не доведе. Автономна республіка Крим нам це показала. Напевно, якщо міжнародні війська ООН стоятимуть на українсько-російському кордоні, це буде правильно. І контакти підтримувати треба. Треба ще більше поширювати українську культуру, українську мову через газети, радіо, телебачення. Має відбуватися лагідна українізація. Нині (хоча й запізно) така робота ведеться. І, гадаю, свідомість населення потроху змінюється.

– Давайте повернемося у студентські роки. Якою тоді були атмосфера, почуття, настрої?

– Захоплення географією привело мене у Луганськ, тоді Ворошиловград, на природничо-географічний факультет тамтешнього педінституту. Навчання велося російською мовою, лише на філологічному факультеті було українське відділення. Якось на другому курсі написав я замітку у багатотиражку «Трибуна студента». Прочитали і запросили писати ще. Потім запропонували роботу в цій редакції. Для студента це вагома добавка до стипендії – мама одна працює, бабуся пенсії не отримує. І так до закінчення інституту я пропрацював у багатотиражці. До речі, газета виходила українською мовою. Редакторка Наталія Іванівна Терновська запровадила таке правило: переступаєш поріг редакції, говориш українською, рідною мовою. Чому? Тому що, аби писати українською, треба нею мислити. Це ніякий не націоналізм, це розумна мудра етика. Таким чином за чотири роки я здобув певний журналістський досвід. Писав не лише для студентської – для обласних і київських газет також.

Серед товаришів та знайомих студкорів згадується Олексій Іванович Неживий, родом з Полтавщини, нині голова Луганської обласної організації НСПУ, доктор філології, професор. Минулого року ми зустрілися в Опішні, де проходила виставка нашого музею. А тоді від нього я вперше почув «Ще не вмерла Україна» та дещо інше з україноцентричних розмов. А ще захопився футболом, неподалік гуртожитку був стадіон футбольного клубу «Зоря». Тому публікував матеріали і на спортивну тематику. Після закінчення навчання з’явився один з варіантів працевлаштування – прес-аташе ФК «Зоря». Не пішов. Ще був варіант – піти шляхом науки. Одначе я обрав Кіровоградщину, обрав Олександрівку.

– Чому ж саме цей варіант?

– Бабуся моя родом з села Івангорода Олександрівського району, а дід – з Мотронівки, на той час Єлизаветградківського району, його вже не існує. Потім у книжках я знайшов, що це село приєднане до села Зелений Гай, яке нині теж на ладан дихає. Так трапилося, що радянська влада забрала прадідову хату у період так званого розкуркулення. Дід помер у 1933 році від голоду. А бабуся з мамою, яка була ще немовлям, пізніше поїхали на Донбас шукати кращої долі.

– Приїхавши в Олександрівку, ви почали викладати у школі, а потім…

– Так, близько року працював у СШ №1. Потім тут дізналися, що у мене є журналістський стаж, викликали у райком партії і запропонували піти працювати на районне радіо. Я зайняв посаду кореспондента-організатора, що була в штаті районної газети «Вперед», і тричі на тиждень готував п’ятнадцятихвилинні програми в окремій студії. Почав співробітничати з обласним та Українським радіо.

Далі постало питання здобувати ще журналістську освіту. Варіантів було два: або Київський університет, або вища партійна школа, де навчання тривало три роки. Обрав ВПШ. Згодом, навчаючись тут, дізнався, що комісія Держтелерадіо визнала Олександрівське районне радіомовлення третім в Україні. Це було почесно.

Закінчувалася перебудова, політичне життя в Україні вирувало, активно почав діяти Народний рух. До речі, мені довелося побувати на першому з’їзді НРУ в Палаці культури Політехнічного інституту. Я не був делегатом, нас просто зняли з занять і дали завдання написати репортаж. Хоча потім зібрали і наказали писати, де і хто негативно відгукувався про радянську владу. Але, скажу чесно, люди у нас були прогресивно налаштовані. Почали шуміти: «Як?! Ми що, нишпорки?! У спецслужб немає своїх агентів? Ми цього писати не будемо!» На той час ми вже не вважали себе гвинтиками системи. Гадаю, що то не втрачений час…

– Цього року вам виповнюється шістдесят. За цей час у вашому житті було доволі зустрічей з видатними і непересічними людьми. Розкажіть хоча б про деякі.

– Ще у період навчання у Києві я часто слухав лекції першого голови Конституційного суду Леоніда Юзькова, майбутнього президента Леоніда Кравчука. Пригадуєте, колись на Хрещатику був магазин «Поезія», де часто проводилися літературні зустрічі. Одного разу мені пощастило почути там Ліну Костенко. Досі шкодую, що не встиг тоді придбати її книжку та взяти автограф. Тоді ж познайомився з Володимиром Яворівським, пізніше він бував в Олександрівці, відвідував наш музей. У нас побували також письменники Михайло Слабошпицький, Світлана Короненко, Анатолій Кримський, Володимир Панченко, з яким у нас давні тісні стосунки. Мав честь кілька разів зустрічатися з Віктором Ющенком та його дружиною Катериною на тему Голодомору та музейної справи. Наш музей відвідали Петро Оссовський, Віктор Петраков. Як би хто до останнього не ставився, я з глибокою повагою ставлюся до цієї талановитої людини, яка дуже багато зробила для нашого краю.

 Ви вже 33 роки працюєте в Олександрівському районному краєзнавчому музеї. Що для вас музей, що для вас робота у цьому закладі?

– Де б я не працював, більшу частину життя проводжу на роботі. Музей теж став частиною мого життя. Це спілкування з людьми, екскурсії, зустрічі, краєзнавчі та архівні дослідження, пошукова робота. Усі ці експонати, що ви зараз бачите, самі сюди не потрапляють. Іноді доводиться місяць, а то й рік вести перемови з людиною, щоби вона не продала якусь цікаву річ, а подарувала її музею, громаді. Коштів на придбання музейних предметів у нашому бюджеті не передбачено і ніколи не було. Через це доводиться знаходити спільну мову з людьми. Так лише за минулий рік наш фонд поповнився вісьмома творами мистецтва. Загалом же він складає майже 10000 музейних предметів. Щодо дослідницької роботи, то нещодавно вийшла книга у співавторстві з Миколою Коломійцем про історію села Бандурового нашого району. Нам вдалося знайти документальні свідчення і фото про перебування там композиторів Миколи Чайковського та Кароля Шимановського. Найбільш успішними з проектів вважаю підготовлені та видані у співавторстві з Борисом Кузиком книги «Олександрівка. Погляд крізь віки», «Олександрівський меридіан: люди, події, час», «У плині часу. Енциклопедія Олександрівщини», двотомник «Кіровоградщина: історія та сучасність центру України».

Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ