“Таємниці роду Мартакі”.

Перша відставка у Зеленського: Зеркаль відмовилась від посади в АПУ

22/05/2019 admin 0

  Заступник міністра закордонних справ Олена Зеркаль відмовилась від посади заступника голови Адміністрації президента України. Відповідний указ про її призначення, підписаний президентом Володимиром Зеленським, видалено […]

 

 

Передмова
Камінь спотикання
Коли на голову падає яблуко, то, потираючи гулю, ми часом сприймаємо те, як дар Божий, бо саме в такі миті прояснюється розум і відкриваються істини, подібні закону всесвітнього тяжіння. Якщо воно влучає у тім’я не з висоти звичайного дерева, а з останнього поверху висотного будинку, то, будучи навіть м’яким і невеликим, може вбити наповал. І надія лише на міцну голову.
Щось подібне відчуваєш, знайомлячись з новими фактами, спогадами, документами про, здавалось би, відомі події, про відомих людей.
Наприклад, отаман-земляк Мефодій Голик-Залізняк мав восьмеро братів. І він сам, і брати, крім одного, у визвольних змаганнях 1918-1921 років сповідували самостійницькі погляди. За це в різній мірі і в різний час постраждали від радянської влади. Крім того одного, який працював залізничником у Вознесенську, був учасником Другої світової війни, зводив військові об’єкти в Кіровограді, став нарешті інструктором Кіровоградського обкому партії з питань будівництва. Треба думати, не поділяв політичних уподобань братів. Однак переміг. Але чи зміг би один здолати вісьмох без сторонньої допомоги? Ось так і в усій Україні, чи змогли б нечисленні власні більшовики перемогти опонентів без допомоги добродіїв із-зовні? І подібні питання також вимагають відповіді.
А ми до цих пір називаємо ту війну громадянською, тобто, майже родинними чварами… Справді, міцну голову треба мати!
Наш край у тій війні дав багатьох воєначальників полководницького рангу. Насамперед, це отамани Григор’єв та Гулий-Гуленко. Обоє були дітьми українського села і достойно несли саме цей хрест. Наше село витворило за віки цілу філософію свого буття, яка вберегла його від загибелі при лихоліттях, щедро розсипаних історією.
Місто, притягнувши (бо всі дороги ведуть до Риму) людність, яка не «горіла на роботі», також сформувало свій ідеал, виражений афоризмом «Хліба й видовищ!» Воно у ту саму війну дало своїх командирів типу Антонова-Овсєєнка, Ворошилова та інших.
Золота середина між містом і селом була вщерть заповнена містечковою стихією. По-міському зледачілою, продажною, нахабною, в той же час по-селянськи малоосвіченою, але хитрою. Саме тут найпростіша більшовицька пропаганда знайшла між крикливим містечково-базарним елементом найперших помічників. Симбіоз села й міста також висунув своїх генералів. Згадаймо з цього загалу хоча б Троцького, який зробив чи не найкарколомнішу кар’єру.
Шляхи цих людей перетиналися дуже часто; кілька разів у найдраматичніші моменти їхньої діяльності і, навіть, життя впоперек дороги кожному ставав … Єлисаветград. Григор’єв, наприклад, оголошував тут Універсал «До українського народу». Гулий-Гуленко кілька разів відбивав місто у різнокольорових противників. Мав намір у 1921 році, опираючись на створену ним підпільну організацію, підняти тут національне повстання під час святкування 1 Травня. Ядро підпілля складала родина Андрія Івановича Бардіжа – сини Андрій та Іван, брат Петро, племінник Павло Бесараб воювали в Степовій дивізії Костя Блакитного, а тепер осіли в місті. Донька Надійка виконувала функції зв’язкової.
Ворошилову добре дався взнаки Єлисаветград також. У вересні 1920-го при марші Першої кінної армії з Польського фронту на Врангелівський сталася тяжка пригода: цілу дивізію трибунал осудив за бандитизм. А Ворошилов якраз був членом реввійськради армії і до нього малися великі претензії. А «бандитизмом» виявився масовий перехід кубанців до тутешніх повстанських загонів Пилипа Хмари, Мефодія Голика-Залізняка, Ларіона Завгороднього, Герасима Орла-Нестеренка. Фрунзе вдарив Леніну панічну телеграму: «Що робити?» І Володимир Ілліч споряджає поїзд «Жовтнева революція» з Калініним, Петровським, Курським та трьома сотнями чекістів для вправлення мізків командуванню, як чинити за даних обставин. Заводіїв комісари розстріляли, дивізію розформували, Будьонного з Ворошиловим посадили під домашній арешт за розвал дисципліни, а кінармійцям, які залишилися, рекомендували змити вину кров’ю.
Таке ось наше місто. Уродженцями й мешканцями його в різний час були не лише військові діячі, а й знані політики та літератори. Наприклад, той же Петровський, Зінов’єв, Винниченко, Маланюк, Яновський, Тарковський. Це – їхній Байгород. І наш.
Спробуємо ствердити такі тези розповіддю про трьох особистостей, як виявляється, поріднених. Та так, що зразу й не здогадатися. Маємо цілий історично-політично-мелодраматично-пригодницько-фантастичний, місцями гумористичний, документальний детектив.

Нещодавно кіровоградський загал досить широко відзначав сторіччя від заснування Єлисаветградської лікарні Червоного хреста, де тепер знаходиться пологовий будинок №2. Сьогодні, коли в місті ніяких серйозних заходів, крім надуманих ювілеїв та встановлення пам’ятників одіозним персонажам історії поки що не передбачається, варто було б пошанувати благодійницю-засновницю тієї лікарні Ганну Дмитрян у наближенні 180-річчя з дня її народження.
А народилася вона 1843 року. Якого місяця – невідомо. Це перша загадка її біографії. Адже знаючи, що померла вона 13 січня 1913 року, можна було б дізнатися, чи відзначила видатна землячка своє сімдесятиріччя. На жаль, не знаємо. А ось її сучасники-єлисаветградці звичайно ж відмітили, бо на той час її ім’я було тут надзвичайно популярним. Згадана лікарня закладена 1902 року, а 1904 уже прийняла перших пацієнтів. Прямо таки стахановські темпи будівництва, коли Стаханова ще й на світі не було. До того ж спорудження велося так якісно, що й дотепер лікарня справно служить шляхетній справі й дивує наших сучасників технічно досконалими рішеннями. Крім єлисаветградського презенту Ганна Михайлівна підготувала подібний і в Новомиргороді, фінансуючи будівництво тамтешньої лікарні, що велося впродовж 1910-1912 років. Ще одна благодійна акція з її участю відбулася 1912 року в Бобринці із закладкою та зведенням там Вознесенського собору, що став, як твердить у своїй статті Олена Классова («Елисаветградские ведомости» №20 за 14.05.2004), усипальницею й самої Дмитрян. Однак Г.Лашкул в бобринецькій газеті «Честь хлібороба» №2 за 7 січня 2006 року доносить, що поховали Ганну Михайлівну за її заповітом в збудованому нею ж православному храмі Св. Пантелеймона в Бобринці. Набальзамоване тіло покоїлося в мистецьки виконаній кришталевій домовині з мідною позолоченою оковкою в родинному склепі під Пантелеймонівським храмом. Треба думати, там же знаходилися останки чоловіка й доньки та інших родичів. У 1932 році храм був зруйнований, а ті, що лежали під ним, перепоховані на Грицькованському цвинтарі серед тисяч бобринчан, забраних Великим голодом.
Так говорять народні перекази, а що сталося насправді при зміні влади після Жовтневої революції – сховалося в тумані невідомості. І це остання загадка неординарної жінки.
А між тими двома загадками – першою при народженні і останньою по смерті – вклалося ще кілька десятків таємниць, які ще шукають допитливих дослідників.
Але й та пам’ять, що залишила по собі Ганна Дмитрян змушує нас достойно пошанувати її. Ми ж, невдячні, без ліку ставимо монументи людям із дуже сумнівними заслугами перед суспільством взагалі і перед містом зокрема, хай то буде Бобринець чи Кіровоград. Чи заслужив, наприклад, пам’ятника собі міський голова, котрий зосередив у своїх руках усю міську горілчану торгівлю, котрий без відповідної «змазки» не давав «зеленого світла» для будь-якого проекту задля міського блага? Маємо на увазі будівництво тут і міського водоводу, і трамваю Бродського в Єлисаветграді та багато іншого. Пан Пашутін тут свого, як він вважав, з рук не випустив та ще й шану у кованій бронзі одержав. Або, скажімо, проекти пам’ятника фельдмаршалу Кутузову, котрий у приватному листуванні з друзями останніми словами паплюжив місто. Мовляв, немає з ким у карти перекинутися, а місцеве українське жіноцтво виявилося не таким зговірливим, як того хотілося тодішньому підполковнику і майбутньому фельдмаршалу. А як вам задуми увіковічнити в Бобринці заклятого «друга» України Льва Троцького?

Розділ І
Меценатка
«Жив у містечку Новомиргород, тоді на Херсонщині, по вулиці Салганній (тепер К. Лібкнехта) недалеко від колишньої вулиці Великої Єлисаветградської грек Мартакі. Він був негоціант і ліверант (баришник). Величезні гурти худоби найняті ним погоничі правили в західні країни, де Мартакі продавав їх з небувалими баришами. Крім того, він наймав кораблі, привозив і продавав такі делікатеси, як ваніль, імбир, маслини. На цьому він мав також чималий зиск.
Ходили чутки, що він помер за кордоном від хвороби амок. (Що за хвороба? – авт.)
Його дружина – українка на прізвище Дмитрян. Де і як він з нею познайомився і чи шлюб їх був офіційним – невідомо. У них тоді вже була літня донька Ганна.
Коли батько помер, то доньку повідомили, щоб вона прибула в Каїр, у банк одержати спадщину. По прибутті Ганни в каїрський банк керівник установи подав Ганні запечатаний ключ, який доставили йому по смерті батька від його сейфика, і сказав, що в нього є другий ключ, інакший, і що по закону відкривати сейф клієнта можна тільки двома ключами в його присутності і в присутності спадкоємця. Цінностей і грошей там було настільки багато, що їй порадили узяти на дорогу трохи грошей, а решту буде перераховано в Новомиргородський міський банк!
Ганна Дмитрян ще не приїхала в Новомиргород, а навкруг уже «дзвонили», що вона багатюща спадкоємниця. Коли вона прибула додому в Новомиргород, то сини ближчих поміщиків почали приїздити до неї з візитами.
Ганна Дмитрян спочатку ввічливо приймала і частувала їх, а потім відверто сказала, що вона їм так потрібна, як п’яте колесо до воза, а потрібні були їм тільки її гроші. Опісля цього візити припинилися».
Так переповідав з народних уст у своїй статті «Цегляне диво» Степан Кожум’яка (Кожем’якін) про фундаторку лікарні в Новомиргороді.
Між тим, насправді Ганна Михайлівна у 1863 році стала під вінець з Афанасієм Дмитряном, багатим землевласником, купцем і кіннозаводчиком з Бобринеччини, котрий на трьох власних кінних заводах займався конярством – вирощував табуни породистих скакунів. Замовниками, в основному, виступали військові відомства різних країн. Адже тогочасна кіннота становила головну ударну силу будь-якої армії.
А тутешні випаси були прекрасні. Власне, сама природа сприяла такому промислу. Аж до 1849 року на херсонських просторах ще бродили дикі коні. Підприємливі люди не упускали свого шансу розбагатіти. Адже догляд за тваринами зводився лише до того, аби табуни не покинули межі володінь, харчуючись підніжним кормом, звикаючи до всіх негараздів і труднощів необмеженої свободи у вільному неозорому степу. Так само тутешнє панство промишляло прибутковим вівчарством.
Наполеонівський маршал Мормон герцог Рагузький, побувавши в Єлисаветграді 1834 року, розхвалював місцеве конярство: «Я помітив, настільки благодатна ця земля для розведення коней, тому що вони досягають будь-якого потрібного зросту.
Коні російських кірасирів набагато вищі, ніж в інших арміях у цього роду військ. Вони на два або й на чотири дюйми вищі наших та австрійських. Крім того, вони гарної статури, сильні й добре піддаються дресируванню».
Звісно, з того наш підприємець мав винятковий прибуток. Афанасій Федорович розумівся на конях. Замолоду служив в кірасирському Її Імператорської Величності княгині Олени Павлівни полку. Тут починали свою кар’єру і випробовували долю нащадки місцевих латифундистів та дрібніших поміщиків. Ставний, високорослий, врівноважений, як і належить кірасиру, Афанасій, однак, не уникав офіцерських витівок, де тон зазвичай задавали гусари. Хмільні застілля, любовні пригоди, картярські стреси стали якщо не щоденними, то досить частими в його житті. Особливо йому таланило за ломберним столиком зеленого сукна. Деякі з тих, хто часто програвали, твердили, ніби молодий кірасир знає певне заморочне слово при грі. Якось навіть підстерегли у темному єлисаветградському завулку з метою вибити з нього заповітне гасло. Але не на того напали – в кірасири брали неабияких силачів. Парубок залюбки відбився від кількох розбишак. А вже після того ніхто не помишляв заволодіти чужим секретом, якщо він навіть і був.
Ротмістром після чотирнадцятирічної служби Дмитрян вийшов у відставку і відразу ж зайнявся інтенсивним розведенням елітних скакунів. Те трапилося 1844 року. Після реформи, що скасувала кріпосне право, став гласним повітового земського зібрання від Бобринця. В усякому разі, адрес-календар Херсонської губернії за 1866 рік стверджує те.
Отже два небуденних капітали поєдналися. Афанасій Федорович також мав грецькі корені, як і батько Ганни. Його пращури ще раніше, ніж Мартакі осіли на благодатних степових обширах. Яким чином набули землеволодіння – невідомо. Дмитрян був давнім, ще з часів армійської служби, діловим партнером старого Мартакі й за віком на тридцять років перегнав свою молоду. Явище звичайне в грецьких родинах. Відомо, що ця діаспора завжди прагнула до неподільності й примноження родових багатств, тому й одружувалися виключно за своєю національною ознакою. У греків старих часів навіть церкви слугували своєрідними банками: із загального капіталу видавалися кредити під відсотки, вносилися депозити тощо. Назрівала нова епоха, епоха занепаду старих дворянських економічно-матеріальних устоїв і народження буржуазного способу виробництва на селі.
Про багатство, розмах й бучність, тривалість цього купецько-поміщицького весілля на Єлисаветградщині складалися легенди.
Весільна подорож тривала більше півроку. Молоді відвідали в першу чергу Каїр заради впорядкування фінансових питань – хто якою часткою спільного статку володітиме та як розпоряджатися ним після відходу когось із пари в інші світи. Прилучалися до вічності, споглядаючи піраміди. А потім віддали шану родичам, котрі ще залишалися в древній Елладі. Не оминули пам’яток глибокої минувшини та культури кровної батьківщини. Сонячні Італія з Іспанією, Франція і «столиця світу» – Париж, туманний Альбіон, німецькі й чеські курорти, скандинавські країни нанизалися в разок намиста їхніх тривалих «медових» мандрів.
Поверталися додому через Петербург, Варшаву і Київ, де також прилучилися до тамтешнього колориту. З Києва до Кременчука пливли Дніпром, повторивши частково пріснопам’ятну подорож імператриці Катерини. Звісно, що ніхто для них не споруджував вздовж шляху бутафорних «потьомкінських дєрєвєнь», однак мальовничість краю й без того справила на молодожонів, особливо на Ганну, незабутнє враження. І це після Везувія, Баден-Бадену, Карлових Вар, скандинавських фіордів!
Думаємо, що землякам-драматургам, акторам й сучасникам Марку Кропивницькому та Івану Тобілевичу (Карпенку-Карому) саме такі люди давали неоціненний реальний життєвий матеріал для переосмислення та відтворення його в художній формі на сцені.
Шлюб тривав понад двадцять років, а в 1884 на 41 році життя Ганна Михайлівна овдовіла.
Та невдовзі нова втрата підкосила жінку – померла від сухот (за іншими джерелами – від холери) старша донька Ганна. Треба думати, якщо згадується старша, то у вдови кіннозаводчика були ще діти. Після смерті дівчини мати закінчує в Бобринці розпочате раніше будівництво храму Святого Пантелеймона. Завершальна стадія припала на 1886-1889 роки, коли його розписували монахи Києво-Печерської лаври.
Храм Святого Пантелеймона став окрасою Бобринця. Одношатрова культова споруда була облицьована дуже гарними блакитними кахлями з так званої мюдівської глини, виготовленими місцевими майстрами (Ф.Л.Гоц) та розписаними золотою амальгамою, що казково вигравала в променях сонця. Іконостас, притвори оздоблені фарфором та кипарисовим деревом у старовізантійському стилі. Цьому храму-красеню судилося стати сімейною усипальницею Дмитрянів, щоб пізніше його знищили більшовики, а на руїнах збудували Комінтернівський клуб.
Інший бобринецький храм, Вознесенський, споруджений у 1912 році із залученням коштів Ганни Дмитрян до 300-річчя дому Романових, архітектурними формами нагадував Київський Володимирський собор. Цим діянням єлисаветградський зодчий Яків Паученко перевершив самого себе. Коли відомий українофоб, редактор «Киевлянина», Василь Шульгін відвідав у Бобринці родича-українофіла Якова Шульгина, то був вражений величчю новобудови. Висловив свої почуття пізніше в книзі «Три столиці» такими словами: «Коли сонце проривається потоками до Собору, воно запалює всю цю дивовижну візантійщину. Чи була вона такою там, на своїй батьківщині, у Візантії? Сумнівно. Але цей новий ренесанс чудовий. Він казково втілився, і це золото розкриває таємниці химерності, складності буття і Всесвіту!»
При храмові збудовані церковно-приходське училище й гуртожиток для священнослужителів. Виношувалися наміри згодом заснувати тут монастир. Будівництво обійшлося меценатці у 100 тисяч рублів. Це була лебедина пісня Ганни Михайлівни на ниві благодійництва.
Після революції у соборі розмістився краєзнавчий музей, що й зберегло перлину місцевої архітектури й історії від руйнації. Зараз тут відновлено богослужіння.
Леонід БАГАЦЬКИЙ