Острови рожевих мрій

Недавно мандруючи віртуальними хвилями Інтернету, натрапив на чудовий зразок українського шансону. Звучала щемлива мелодія під назвою «Онуфріївський парк». І враз зринули спогади про реальні журналістські мандри до селища, де той парк знаходиться. Чим і поділимося.
Зимівник на Омельнику заснував козак Онуфрій ще до Хмельниччини. Тому село пізніше й назвали Онуфріївкою. У 1752 році воно дісталося так званій Новій Сербії – любимому територіальному подарунку вихідцям із Балкан від цариці Єлисавети. Як тоді водилося, відібрані козацькі землі спочатку прихопив сербський ватажок Іван Хорват і в 70-ті роки перепродав російському дворянину татарського походження, капітану російської армії Михайлу Камбурлею, котрий свого часу був цивільним губернатором Курщини, а потім Волині. Той переселив багато кріпаків із Росії – нині в селах Камбурліївка, Зибкове та інших живуть нащадки тих прибульців.
Підприємливий Камбурлей, що розбагатів на виробництві селітри для пороху, заснував на нових теренах кінний завод, збудував ферми з породистими коровами і вівцями, заклав парк, що згодом з усією іншою маєтністю відійшли у власність його дочки Катерини та зятя Михайла Толстого. Ось тоді вповні й розквітла ця перлина паркового мистецтва в Онуфріївці. Помістя було неабияке – 13 тисяч десятин.
«У присадибному (Старому) парку основними композиційними акцентами були невеликі групи дерев (від 2 до 10) різних порід (в’яз, софора японська, дуб та інші) на фоні полян та алейних посадок. Куртини обсаджувались декоративними кущами. Велику роль в оформленні відігравали, зокрема, садовий жасмин звичайний та різні види таволги», – мовиться в путівнику Онуфріївським парком колишнього журналіста «Кіровоградської правди» Володимира Левицького.
У старі часи на відкритих місцинах квітувало багато троянд, уздовж гравієвих алей тягнулися цегляні бордюри. Проектовано ландшафти фахівцями з Чехії та німецьких земель. Тоді засаджено більшу частину масиву, викопано каскад із шести ставків. Надзвичайно привабливий Нижній ставок з рукотворним островом та двома штучними водоспадами і ажурними місточками над ними, як магнітом притягував романтичні душі молодих панянок та їх кавалерів. Дзеркальною гладінню водойм то тут, то там граційно снували лебедині пари.
Жили Толсті на широку ногу. Взимку графська родина мешкала в Одесі або інколи в Петербурзі, а на літо перебиралась до Онуфріївки. Відповідно, мала там капітальне житло, яке, кажуть, архітектурно нагадувало їхній палац в Одесі, з максимумом естетичного і побутового комфорту. І якщо у «перлині біля моря» багатії почувалися рівними серед рівних, то у провінції ставали майже небожителями, на гостини до яких з’їжджався увесь загумінковий «олімп».
Один з Толстих, Михайло Михайлович-молодший (а були ще Михайло Дмитрович і Михайло Михайлович-старший), одружився на дівчині Олені простого роду-племені й посадив на звабливо красивому острові дуб, як символ кохання. Ну, скажіть, хіба мав би парк шарм, якби в ньому не було традиційних атрибутів – дуба й острова в честь коханих, де не манірничала б молодь? А оскільки одеський «вищий світ» поставився неприхильно до графського мезальянсу, в родинному маєтку графи намагалися компенсували моральні збитки. Словом, літня Онуфріївка повнилася балами, мазурками, вальсами, хлібосолами. Томно обмахувалися віялами дами, хвацько подзенькували острогами корнети й поручики, зосереджено м’яли гральні карти статські й таємні радники з полковниками.
Парк з роками дещо пригасив блиск. Потьмянів, треба думати, звідтоді, коли широко відкрив свої щедроти непідготовленим до сприйняття краси трудящим масам, втративши захисні кам’яні мури та рови навколо себе. Панські рафіновані забави змінилися простішими робітничо-селянськими. Сьогоднішні літні онуфрійчани-сучасники згадують ще й таке.
Як говорилося, у селищі здавна процвітав кінний завод. Особливим куратором його вважався Семен Будьонний. Він кілька разів наїжджав з інспектурою, що ставало святом для аборигенів. Тоді множилися народні гуляння на паркових обширах, гриміли оркестри, влаштовувалися спортивні змагання, складалися, врешті-решт, стихійні посиденьки, зрозуміло ж, із підібраним за номенклатурним принципом складом гостей, далі – неодмінні танці після передзвону гранчаків. Старожили радянської доби зберегли навіть такий історичний анекдот про острівне життя: «Після офіційних перевірок Держзаводу Будьонний запрошував на знаменитий острів для частування відбірне товариство. Столи повнилися столичними наїдками й напоями. Особливо всі чекали на пригощення горілкою під назвою «Кремлівська», яку Семен Михайлович приберігав наостанок неформальної зустрічі. Коли в ході процесу у присутніх надміру розв’язувалися язики і багато хто в спиртному чаду ліз до Будьонного з проявами п’яної любові, мовляв, чому це нами керує якийсь сухорукий грузин, а не народний улюбленець-рубака «свой в стєльку Сєня», той виставляв «Кремлівську». Це чудо радянської харчової промисловості мало здатність вмить витверезити будь-якого пияка. Ковтнувши «зілля» ті, хто тільки що паплюжили генсека, раптом, отямившись, німіли. «То-то же, долбаные «декабристы»! – командирським матюччям ставив на місце «зарвавшихся» маршал, – «Ну, а теперь, братва, по коням, то бишь, – по бабам!».
Якось завітав у ті нетрі американський мільйонер у супроводі високого почту. То був особистий друг усіх найвищих радянських керівників включно з двома Іллічами – Володимиром і Леонідом – Арманд Хаммер. Він власноручно вибирав у подарунок доньці чистокровного скакуна у тамтешніх елітних заводських конюшнях. Як пройшли торги та обмивалися могоричі, посполитим невідомо.
У межах заповідної зони при соціалізмі діяла досить відома в області станція юних натуралістів, що доглядала невеликий, але гарно дібраний звіринець при ній. Аж доки не трапився трагічний випадок з відвідувачкою, на котру напав гордість міні-зоопарку – бурий ведмідь. Тоді дещо змалів контингент чотириногих друзів. Сьогодні тут мертва тиша. І тільки хазяйські гуси замість лебедів розрізають водну гладь ставків.
Тамтешній палац Толстих не зберігся. Від маєткового комплексу залишились так звана «біла вітальня», де колись справлялися гучні бенкети, сторожка, льодовня, паркові огорожі замість колишніх мурів та стіна зруйнованої панської стайні.
Кілька років тому орендарі дендропарку, що в обласному центрі, пропонували послуги з відродження онуфрієвського тінистого чуда, але, здається, щось там не склалося. Краєзнавці також, якщо пишуть про парк, то просто повторюють згаданий путівник Володимира Левицького, або заново викладають колись оприлюднене Григорієм Гусейновим в «Господніх зернах».
Отже, чи не під шатрами старих верб цієї степової оази народилися перші ліричні рядки поета-земляка Володимира Базилевського? До речі, теж колишнього працівника “Кіровоградської правди”. В усякому разі є ностальгійний романс «Онуфріївський парк» на його слова і музику харківської поетки та співачки Люцини Хворост у прекрасному виконанні пані Люцини. Тут не варто розводитись про всі премії авторів, а просто в Інтернеті прислухатися до чудового співу:

Онуфріївський парк
Шумить над головою.
А вчора ще зітхав
Знічев’я крадькома…
Я озирнусь назад:
Все, що було, – зі мною,
Та сумно повертать
Туди, де нас нема.
Там бродять по стежках
Незримі наші тіні,
Там наші голоси
Вже не належать нам.
І парость молода
В довірливім цвітінні
Звіряється палким
Неторканим словам…
Невтомно, що й казать,
Час-нещадимець діє:
Пора б уже й звикать,
Та ба – напасть яка:
Чомусь я знову тут
Печально молодію,
І радісна жура
Болить, не відпуска…
Я озирнусь назад:
Все, що було, – зі мною:
І любі серцю сни,
І безтурбоття чар.
І кроною тих днів
Шумить над головою
Онуфріївський парк,
Онуфріївський парк…
Під цими словами Володимира Базилевського і розпишемось –
Леонід БАГАЦЬКИЙ