Гетьманські перевороти:таємниці влади

У ніч на 13 березня 1672 року в гетьманській столиці Батурині відбувся державний переворот. Козацькі старшини-змовники з московськими стрільцями ввірвалися до резиденції лівобережного гетьмана Дем’яна Многогрішного. Той не сподівався нападу, тож застали його “в замку батуринском на ложу”, пише козацький літописець Самовидець. Серед заколотників –  генеральний писар Карпо Мокрієвич, генеральний суддя Іван Самойлович, відставний полковник переяславський Родіон Дмитрашко-Райча. Заодно з ними був начальник московської залоги в Батурині стрілецький голова Григорій Неєлов.

“Около гетманского двора тайно расставили стрельцов на сторожу, потом, собравшись с ружьем, вошли к нему в хоромы тайно же, а он в ту пору спал, – цитує покази Карпа Мокрієвича московським слідчим про події тієї ночі російський історик Володимир Соловйов. – Полковник Дмитрашка первый вошел к нему в спальню и в темноте стал спрашивать, где тут Демка? Тот проснулся, вскочил с постели и стал было обороняться, но тут мы все вошли, взяли его силою и отвели на двор к Григорью Неелову. Здесь, у Григорья в избе, Демка рвался к ружью, хотел с нами биться, но я до ружья его не допустя, поранил его в плечо из пистолета. От этой раны Демка сел: тут мы его сковали”.

Закутого в кайдани Дем’яна Многогрішного відразу ж таємно “уложивши в воз і накривши шкурою, повезли на Москву, боячися, жеби оного не отнято, бо мал войска своего затягового по станціях, также й полковники немало по усіх городах приятелі його були”, – продовжує Самовидець. Та невдовзі почали хапати і цих прихильників. Арештували й гетьманового брата – чернігівського полковника Василя Многогрішного.

Із козацькою старшиною взаємини в Дем’яна Многогрішного не склалися майже одразу після обрання гетьманом. Він походив із селян, тож йому, “мужичому сину”, бракувало авторитету серед “старинних” козаків. У відповідь гетьман вдався до ротацій: знімав із посад надто незручних, а на їхні місця ставив здебільшого своїх родичів. Діяв “без поради всієї старшини”. При цьому покладався насамперед на компанійський полк – особисту гвардію з найманців.

Невдоволені старшини почали посилати до Москви на гетьмана доноси. “Карпо Мокрієвич, його войсковий генеральний писар, з іншими своїми товаришами провідав (чи праведно, чи неправедно), що Многогрішний начебто почав чинити таємні кореспонденції з тогобічним гетьманом Петром Дорошенком, знамірюючись, так само, як Дорошенко, схилитися під Турецьку державу”, – зазначає козацький літописець Самійло Величко. Гетьмана звинувачували також, що він п’є на бенкетах за здоров’я правобережного гетьмана Дорошенка, ще й інших змушує пити, та непоштиво відгукується про царя. Автори одного з доносів зрадницькі дії гетьмана перерахували в 37 пунктах, а наостанку зазначили: “Якби ми записали всі докази Демкової зради, то не помістили б усього не лише на аркуші, а й на воловій шкурі”.

Невдоволені старшини посилали до Москви на гетьмана Многогрішного доноси

Схожі депеші слав із Батурина і стрілецький голова Григорій Неєлов. Тож невдовзі старшини-змовники отримали царський указ, “щоб видали гетьмана Многогрішного, а на його місце поставили собі іншого гетьмана”. Стрільцям велено було їх підтримати.

Судити гетьмана мав би суд Війська Запорізького. Цар Олексій Михайлович попервах пропонував так і вчинити. Але старшина боялася  заворушень, тож процес відбувся в Москві, у квітні. Гетьман спочатку заперечував усі звинувачення. Виправдовувався, що він “чоловік простий і неграмотний”. Та коли його почали піддавати тортурам – дали 19 ударів, визнав свої зв’язки з Петром Дорошенком, хоча заперечував зраду.”Я про измену свою только на словах говорил, – винился Демьян, – но с Дорошенком об измене не ссылался”, – цитує Соловйов. І ще: “Вина моя одна, что я говорил неистовые речи в беспамятстве пьяном”.

Дорошенко, довідавшись про нещастя Многогрішного, написав московському воєводі до Києва, що в їхньому листуванні йшлося тільки про мирні взаємини, “що вело радше до слави, ніж до безчестя царської величності”. Це не допомогло: Дем’яна Многогрішного та його брата Василя засудили до страти. Уже на ешафоті оголосили царський указ про помилування й заслання на вічну каторгу до Сибіру. Згідно з “царською милістю”, скинутому гетьманові виділяли на дорогу 15 рублів, його братові Василю – 10. Решті – дружині, двом синам і доньці, небожеві та двом робітницям – по 5 руб. Для порівняння: підвода з упряжжю й конем коштувала тоді 3-6 руб., а на 3 коп. можна було купити п’ять-шість десятків яєць або 1,7 кг свинини.

“А маетность його розно старшина поділила”, – завершує Самовидець оповідь про гетьманування Дем’яна Многогрішного.

У червні 1672 року старшина скликала козацьку раду для обрання нового гетьмана. Щоб убезпечитися від бунтів, вибори провели під захистом московського війська й аж між Конотопом і Путивлем – у Козацькій Діброві, на прикордонні з Московським царством. Новим гетьманом став Іван Самойлович, один із ватажків заколоту проти Многогрішного. Із походженням йому також не поталанило – був сином священика. Тож поза очі його називали поповичем.

Перед тим старшина “била чолом великому государю”, щоб новообраний гетьман “без відома всього Війська нікого не судив і не карав, як то було від зрадника Демка”, і щоб “гетьман без відома царської величності і всього Запорозького Війська ні про що не листувався з жодним стороннім монархом і з гетьманом Дорошенком та не чинив усних змовлянь”. Тож, отримавши гетьманську булаву, Іван Самойлович мусив відмовитися не лише від частини суверенітету Війська Запорізького на користь царя та присланих ним воєвод, а й поступитися значною частиною повноважень козацькій старшині. Та новий гетьман зумів вдало балансувати між Москвою й старшинськими угрупованнями, і навіть змусив до капітуляції правобережного гетьмана Петра Дорошенка. 1676 року той склав перед Самойловичем клейноди, присягнув на вірність цареві й подався в московський полон.

Що міцнішою ставала влада Івана Самойловича, то менше він прислухався до старшини. Своїх синів стрімко просував по службі: Яків став стародубським полковником, Григорій – чернігівським і наказним гетьманом. Найбільше ж обурило сучасників, що не лише гетьман, а й гетьманичі почали їздити в розкішних каретах, спеціально привезених із Ґданська.

Дедалі самостійніше Самойлович почав діяти й у відносинах із Москвою. Відкрито виступав проти укладення 1686-го Вічного миру між Річчю Посполитою і Московським царством, який остаточно закріплював поділ України на Право- й Лівобережну. “Козаки бажали постати народом, який власною зброєю звільнився із польської неволі і просив лише про заступництво і допомогу московитів. Тому вони із болем сердечним пишуться підданими царів, хоч і не холопами, як роблять росіяни, і дуже побоюються, що завдяки Вічному миру з поляками московити примудряться тримати їх у такому підпорядкуванні, що й інших своїх підданих”, – писав у щоденнику про причини невдоволення Самойловича шотландець Патрик Ґордон, який у ті часи був найманцем на московській службі.

Князь Василь Голіцин – фаворит царівни Софії, що як регентка малолітніх братів правила Московським царством по смерті батька Олексія Михайловича, – виступав за мир із поляками й спільну з ними війну проти Османської імперії та Кримського ханства. Гетьман противився, називав цей план “хитростію лядскою”. І врешті-решт, за 15 років гетьманування, Самойловича спіткала доля його попередника. У серпні 1687-го, після невдалого походу московсько-козацького війська на Крим, винним зробили Самойловича. Мовляв, він був у змові із кримцями й намовив козаків підпалити в степу суху траву, що й призвело до поразки.

Один із заколотників похопився було вдарити гетьмана обухом, але інші йому заборонили

Невдоволена “поповичем” старшина порозумілася з Голіциним й написали на гетьмана “доношеніє”. Князь відправив його до Москви. У відповідь Софія доручила Голіцину розв’язати справу “как Господь Бог вразумит і наставит”. Князь наказав оточити гетьманський табір на річці Коломак, сучасна Харківщина.

“Гетьман побачив те явне лихо, що насувалося на нього, всю ту ніч не спав, а провів її в молитвах, бо сподівався після тієї ночі своєї смерті, – описує Самійло Величко. – Коли ж задзвонено на утреню, то гетьман, прибравшись, як належить до смерті, пішов у похідну церкву, щоб вислухати утреню. Самойловичеві наклепники, генеральна старшина з полковниками і зі значним військовим товариством цілу ніч не спали і радилися з московськими полковниками. Один із них Вуйна Волошин (Вуйца Сербин) зайшов у церкву до гетьмана і вирік: “Пане гетьмане, потребує тебе Військо”, взяв його за руку і вивів із церкви надвір. Тут один із заколотників, Солонина (київський полковник), похопився було вдарити гетьмана обухом, але інші йому заборонили і, вимовляючи докучні слова, відпровадили гетьмана в обоз до князя Голіцина”.

Разом із гетьманом заарештували і сина Якова. Другий син, Григорій, попервах намагався підняти козаків на захист гетьмана, але невдовзі здався. Московський воєвода Леонтій Неплюєв звелів закувати його в кайдани. Григорія Самойловича стратили в Севську – московській прикордонній фортеці. Багатий обоз гетьманича, серед іншого й ґданську карету, забрав “до своєї ласки і протекції” Неплюєв. Удові гетьманича, зазначено у вироку, залишили “на прожиток из его, Гришкиных, пожитков двести рублей денег, да из платья ее камчатые, и атласные, и суконное теплое белье и лисьи и холодные платна, кроме золотных, и бархатных, собольих и холодных платен; а белое всякое платье, также и Гришкино платье, которое есть на нем ныне в Севске, отдать все ей”.

Івана Самойловича, як і скинутого за його участі попередника, судили в Московському царстві. У вересні того ж 1687-го його засудили до заслання в Тобольськ. Там він і помер 1690 року. “Вмісто розкоши – срогая неволя, вмісто карет дорогих і возников – простой возок, теліжка московская, вмісто слуг нарядних – сторожа стрелцов. Вмісто усіх розкошів панських – вічная неволя. На том скінчилося гетманство поповичово”, – зловтішається Самовидець.

На наступні 22 роки гетьманська булава перейшла до Івана Мазепи.

Ти вольність Війська став ламати славну

І гідність станів зневажати давню,

У пиху впавши, став надмір амбітний,

Казав уже, що й рід твій старожитний.

Забув: тебе з любові ми обрали

І старшим собі паном забажали.

Вже й ради теж тобі не стало треба,

Ти мислив: начебто зійшов із неба.

Дума про скинення з гетьманства Івана Самойловича. Склав її один із очевидців  події одразу після арешту гетьмана. Дослідники вважають, що її автор – генеральний осавул Іван Мазепа, бо саме він серед тодішньої козацької старшини був відомий віршуванням

У Батурині стояв загін московських стрільців

Невдовзі по смерті Богдана Хмельницького, у 1660-1661 роках, Україна розкололася на право й лівобережну, із двома гетьманами, які ворогували між собою. Правобережні полки часто бунтували проти своїх гетьманів на боці лівобережних, і навпаки. Настала Руїна. 1667-го Річ Посполита й Московське царство уклали мирний Андрусівський договір, який закріпляв розділ України по Дніпру. Обурені цим договором, а також діями московських воєвод і збирачів податків, лівобережні полки повстали проти царської влади. Лівобережний гетьман Іван Брюховецький, доти улесливий до Москви, вирішив очолити це повстання. Вислав посольство до Стамбула, столиці Османської імперії, просити протекторату. Водночас звернувся по допомогу до правобережного гетьмана Петра Дорошенка, який уже визнав зверхність турецького султана. Та коли Дорошенко зі своїм військом перейшов Дніпро, лівобережні козаки збунтувалися проти Брюховецького й убили його. Так 1668-го Дорошенко зумів знову об’єднати Україну під однією булавою.

Одним із перших на Лівобережжі його підтримав чернігівський полковник Дем’ян Многогрішний. Тож саме його Дорошенко призначив наказним, тобто тимчасовим, гетьманом північних лівобережних полків – Чернігівського, Стародубського й Ніжинського. Сам мусив терміново повернутися на Правобережжя, до своєї столиці Чигирина, щоб навести лад у південних полках, де бунтували запорожці. Самовидець пише, що Петро Дорошенко так швидко покинув Лівобережжя, бо отримав звістку про зраду дружини: “Через пліт скочила з молодшим”.

Тим часом на Україну, що вибивалася з-під влади царя, пішло наступом московське військо на чолі з білгородським воєводою князем Григорієм Ромадановським. Оточили Чернігів. Місцевий архієпископ Лазар Баранович і старшина трьох північних полків вирішила за краще домовитися з московитами. Розпочали переговори. У березні 1669-го Многогрішного обрали в Глухові гетьманом Лівобережжя й він уклав нову “союзну угоду” з московським царем Олексієм Михайловичем – Глухівські статті. Одна з умов: у новій гетьманській столиці, Батурині, мав бути загін московських стрільців.

Попервах Петро Дорошенко не хотів миритися з “умаленієм свого рейменту”, намагався втримати під своєю владою бодай деякі лівобережні полки. Лише наступного 1670 року Многогрішний повністю вибив дорошенківців із Лівобережжя. Невдовзі гетьмани все ж дійшли порозуміння: мали тоді спільного ворога – поляків.

Дмитро ШУРХАЛО